Стояв морозний зимовий ранок. Роже разом з іншими селянами вирушив до виноградників на схилах, що межували з великим лісом. Завдані родючим землям руйнування були жахливими. Кляті навали орків позбавили їх цьогорічного врожаю! Зеленошкірі наїзники на кабанах влаштували собі лігво в Арденському Лісі, звідки вже зо тричі нападали на мирні краї, всюди сіючи хаос.
Якби ж то у фортеці був лицар, він би викликав на бій їхнього вождя та неодмінно здолав негідника, а опісля самотужки перебив його посіпак-головорізів! Та на жаль, фортеця височіла порожньою – барон Ґільбер був мертвий, убитий підлою орочою стрілою під час полювання. І тепер великою залою твердині лунали не сміх веселих бенкетів, а лиш плач скорботної вдови барона та його доньки, Прекрасної Еліс.
Починало вечоріти, тож Роже та його супутники попленталися назад до села. Вони зупинилися біля старої каплиці Грааля, аби попросити Володарку благословити їх у ці важкі часи. Аж тут вони помітили процесію ошатно вбраних вершників, яка перетнула підйомний міст фортеці та попрямувала до сільської галявини прямо перед каплицею. Їх супроводжували погляди селян, які виходили з хатин та визирали з вікон, зацікавлені метушнею.
Роже окинув шляхтичів очима. Це були вдова барона Ґільбера, гордовита й сувора, та її донька, Прекрасна Еліс, юна, але від того не менш пихата. Їх супроводжувала свита дружинників, один з яких звернувся до натовпу селян:
– Оскільки законний вельможний барон Ґільбер де Врай був жорстоко й безчесно убитий, і оскільки землі роду Врай лишилися без спадкоємця, вони негайно оголошуються об'єктом лицарських змагань! Якщо є серед вас чоловік гідний прийняти Лицарське Доручення, хай вийде уперед! Якщо він впорається, то буде визнаний новим законним володарем цих земель, а також отримає руку Прекрасної Еліс.
Простолюдини збуджено загомоніли, а шляхтичі ж зберігали свою холодну, благородну манеру. Прекрасна Еліс напустила на себе особливої пихи, безсумнівно, сподіваючись цим втримати найменш привабливих селян від прийняття доручення – раптом, якимсь дивом, вони таки впораються!
– Давно вже час. – сказав один вкритий зморшками дідуган.
– Ми вже задовго живемо без правителя! – підхопив інший.
Старі жіночки заходилися підморгувати деяким сільським юнакам та настирливо їх підштовхувати, спонукаючи вийти вперед. Тоді хтось згадав ім'я Роже. Місцеві вуйки плескали його по спині зі словами на кшталт: "давай, хлопче, ти зможеш" чи "ми хочемо тебе нашим паном!". Роже знав – це його доля. Він був найсильнішим, найміцнішим, та загалом найпершим хлопцем на селі. Ніхто інший не зробив ані кроку. Усі погляди звернулися на Роже.
Тоді вперед виїхала вдова де Врай та сама заговорила до хлопця.
– Мені було би приємно... Прекрасній Еліс було би приємно, якби ти, Роже, прийняв лицарське доручення!
Юнак завмер, усі чекали його відповіді. Він поглянув на Еліс. Дівчина аж ніяк не виглядала задоволеною. Роже опинився в скрутному становищі. Варто тільки відмовитися, і він зганьбиться перед всім селом. Ні, сама честь не дозволить йому вчинити так ницо. Хлопчина народився з благородним серцем справжнього лицаря, та Володарка Озера нарешті знайшла його. Для себе він вирішив, що має прийняти доручення та довіритися Володарці!
– Я приймаю доручення. – вимовив Роже.
Згідно традиціям, правильним та шляхетним вважалося погодитися, не знаючи, в чому саме полягатиме доручення. Тепер настала черга за Прекрасною Еліс його проголосити. Вона мала право обрати небезпечне завдання з малесеньким шансом на виживання, або щось трохи ласкавіше. Роже вдивлявся у її гарне своїм холодом, зневажливе та гордовите обличчя, і серце його завмерло.
– Дорученням буде... – почала Прекрасна Еліс, однак замовкла, тільки-но вдова нахилилася до неї та щось прошепотіла на вухо. Панна насупилася, відмахнулася від матері та почала спочатку. – Дорученням буде принести мені голову орочого вождя, який вбив мого батька та спустошив наші поля!
– Гідне доручення! – сказав хтось зі свити.
Юрба селян та дружинники вибухнули схвальними вигуками й вітаннями. Але поки всі обсипали його поздоровленнями, Роже невесело подумав, що цей вождь, певно, має кілька друзів, які стануть йому на заваді. Та куди там... Кількасот, не менше!
– Завтра ви маєте відвідати фортецю, – мовив дружинник, що виконував обов'язки церемоніймейстера. – Для вас приготують зброю та бойового коня.
Почувши це, Прекрасна Еліс миттєво заперечила:
– Тільки не Віктуар! Не давайте йому Віктуара, він ж може не повернутися!
Отже найпершою емоцією, яку взагалі висловила дівчина, стала тривога за коня! – промайнуло в голові Роже. – От тобі й впевненість у перемозі!
Вершники поскакали назад до підйомного мосту, але вдова де Врай з ними не поїхала. Натомість, лишившись на порозі каплиці, вона завела тиху розмову з Роже.
– У гробниці мого чоловіка лежить дещо, що ти мусиш взяти з собою... Я говорю про священний меч родини Врай. Сьогодні вночі я надішлю своїх слуг, аби вони допомогли тобі підняти плиту.
