Рефлексії на рядки, написані воєнними теоретиками (які часто є одночасно і практиками) – це не просто цікаве заняття для відволікання від труднощів війни. Дехто з них за десятки і навіть сотні років до нас описали уроки, які ми успішно провалили, хоча, здавалося б, уся мудрість багатьох народів була до наших послуг і могла допомогти нам розгледіти ворожі наміри в тумані війни та дезінформації.
Дисклеймер: заднім числом усі розумні. Велика спокуса написати, що цей текст про “стратегію”, але це скоріше про певні орієнтири.
Протягом повномасштабної війни ми потрапляли не тільки у пастки ворога, але і у свої власні, і навіть пастки наших партнерів, які нам наче і допомагають, але якось і неохоче говорять про перемогу над агресором. Ми не помилилися, вважаючи, що перехід від оборони до наступу – невід’ємна частина стратегічної оборони. Звісно семантичні зусилля росіян спрямовані на те, щоб переконати світ у тому, що право наступати мають тільки вони. І щоб ще й всі жаліли бідних маленьких солдатів-толстоєвських, які невинно гинуть у війні, яку розв’язав… путін звісно. Диктатор невідомої країни. Або відомої. Просто вони іноді бояться називати її вголос.
Менш із тим, наші наступальні зусилля мали перемінний успіх і очікування 2023 року загалом не справдилися від слова зовсім. На Донеччині і Харківщині ми ведемо оборонні бої і загалом відступаємо, іноді огризаючись контратаками. Загалом ситуація така, що про якийсь масштабний наступ зараз годі мріяти з огляду на багато причин. Але це не означає, що варто забувати істину, яку давно описав класик: сторона, яка обороняється повинна не лише відбивати атаки, але й має прагнути знищити нападника. Отож ми вже побачили (а дехто навіть взяв участь) в локальних наступальних діях Сил оборони під Покровськом.
У світлі того, як за океаном почали вести семантичну війну проти нас на боці росіян, актуальною темою стали спроби звинуватити Україну у війні. Мовляв, це ми винні у тому, що на нас напали і це ми не хочемо миру. Всі агресори «миролюбні». Сталін був миролюбний, адже хотів щоб Фінляндія, Румунія, Польща, Литва, Латвія та Естонія не пручалися, коли він відправляв армію їх захоплювати. Гітлер теж дуже миролюбно сподівався, що армія не зустріне опору в Австрії та Чехословаччині, Польщі, Франції, Данії, Норвегії та Югославії і ще довгому списку країн. Так само путін миролюбно сподівався відправити армію в Україну і що вона не зустріне опору.
Деякі знайомі, яким вдалося пройти повз російські блокпости на Київщині у березні 2022, розповідають, як російські військові влаштовували істерики і питали наших людей, чому вони не поводять себе як в Криму у 2014. Тому, що загарбника треба знищувати. Для чого? Не тільки для того, щоб він перестав топтати і грабувати твою землю, але й убезпечити себе від повторного нападу.
Ми вже давно у фазі довготривалої виснажливої боротьби, у якій противник сподівається, чи принаймні сподівався зламати нас, підтримуючи високий темп бойових дій, забезпечений перевагою в ресурсах, раціоналізацією їх використання, адаптацією на полі бою та в тилу за допомогою удосконалення інженерних рішень. Він досяг у цих аспектах різного рівня успіхів. Ми також розвиваємося, але маємо певні проблеми із семантикою і нашою стратегічною позицією на рівні державного керівництва. Після невдачі спроби наступати на півдні у 2023 році та триваючого російського наступу на сході, здається ми бачимо зміну настрою, який вже не полягає у тому, щоб ставити за мету перемогу і знищення агресора. Про це свідчить комунікація керівництва держави, яке воліє не дратувати свого виборця (сподіваючись на ті самі вибори, яких може і не бути) закликами до мобілізації… себе, зусиль, ресурсів. Фактично ми вже у передвиборчій кампанії. Поки що передвиборчій. Люди часто плутають передвиборчу і виборчу.
Тут звісно можна було б заперечити, адже на Мюнхенській конференції ВГК робив куди більш сміливі та адекватні до ситуації заяви. Зокрема, як виявилося, він вважає, що Україні потрібна півторамільйонна армія, щоб ефективно стримувати російську агресію. Звісно, меседжі з конференції спрямовані на зовнішнього споживача, але в сьогоднішньому світі неможливо повністю ізолювати різні цільові аудиторії і звучати виключно для однієї з них. Цю заяву в Україні теж почули. І тут виникає питання чому ж тоді була така хвороблива реакція на запит військового командування, який наче б то існував, і передбачав мобілізацію 500 тисяч поповнення в армію. Що ж, тут варто повернутися до кінця попереднього абзацу. А ще нагадати, що навіть зараз мілітаризація суспільства не відповідає такому рівневі завдань. Зараз, під час повномасштабної війни. Як ми збираємося такий рівень задати після завершення гарячої фази, для мене загадка.
В цілому, є розуміння складності нинішнього становища і неможливості прийняти абсолютно неадекватні умови як агресора, так і заокеанських партнерів… чи вже не партнерів. Безмірні вимоги росіян до нас, які вони озвучили на початку повномасштабної війни, ставлять нас в абсурдні рамки. Оскільки, аби добитися від ворога прийняти свої умови, потрібно зробити так, щоб він розумів, що ці умови будуть для нього менш шкідливі, ніж військові дії проти нього. Це одна з причин того, чому умови росіян неприйнятні. Адже вони означають ліквідацію нашої державності або тут і зараз або через невеликий проміжок часу. Натомість боротьба дає нам шанс її зберегти.
У нинішньому вирі невизначеності, спроби підсунути нам якісь зобов’язання віддати ресурси (які певно будуть доступні набувачам не залежно від того хто буде контролювати територію, Україна чи росія), виведення американцями з ізоляції російського керівництва воєнних злочинців та інших ласощів, постає питання досягнення найвищої мети, якої Україна може досягти доступними сьогодні засобами. Принаймні так визначав поняття перемоги Мольтке старший. Не для України звісно.
Той же Клаузевіц наголошував, що уряд, який після невдачі у битві думає лише про повернення нації у «мирне» русло (що у нашому випадку нонсенс, адже ми все ще боремося), не гідний перемоги. Більше того, здатність легко відмовитися від мети через злам позитивних очікувань підтверджує моральну слабкість. Нездатність зібратися з силами і проявити волю в ситуації, коли нам все ще загрожує поразка і окупація з усіма супутніми речами (Буча, Ізюм тощо), є не просто небажаним для будь якого уряду, але й робить загрозу ще більш близькою. Більше того, це деморалізує тих, хто взяв на свої плечі найбільший тягар захисту країни.
Ми можемо скільки завгодно гратися в семантичну еквілібристику та моральну гімнастику, але війна диктує невблаганні закони. Один з них полягає в тому, що метою у війні має бути поразка противника. Наш противник коригує стратегію і інструменти досягнення цілей, але не самі цілі. Наша влада коригує цілі залежно від нашого становища. Принаймні виходячи з тональності заяв ми можемо про це судити.
Москалі керуються приблизно таким набором цілей саме щодо України:
- позбавлення військової сили та дієвого ОПК;
- позбавлення зовнішньополітичної самостійності та суб’єктності;
- поступовий або різкий демонтаж державності, позбавлення атрибутів цієї державності та їх підміна;
- стирання української ідентичності агресивними і насильницькими методами;
- заволодіння всіма ресурсами – територія, копалини, інфраструктура, ОПК, населення тощо.
Це все звісно у купі з ідеологічними і семантичними атрибутами, які виступають і як інструмент досягнення цілі і як самоціль водночас.
Скільки б нас не переконували в тому, що заморозка війни без поразки загарбника – це благо, на жаль, це далеко не так у нашому випадку. Справа не тільки в тому, що росіяни неодмінно будуть готуватися до наступного вторгнення і здійснять його більш підготовлені. І не тільки в тому, що докладуть всіх можливих зусиль, щоб розірвати наше суспільство та привести до влади тих, хто капітулює перед Москвою. Справа ще й в тому, що за всіма канонами, збереження контролю над територією, яка має ресурси, можливості для забезпечення життєдіяльності окупантів, важливе стратегічне значення для економіки тощо, навіть під час перемир’я завдає нам значної шкоди. Військові говорять про те, що не можна лишати окуповані території в руках ворога не тому, що дуже хочуть загинути в бою за них. А тому, що на цих територіях зосереджені великі природні ресурси, частина з них мають стратегічне значення для України як для морської держави і навіть відповідний демографічний та інфраструктурний потенціал. Це той класичний випадок, коли контроль окупанта за цією територією робить можливим нашу подальшу поразку навіть без нової повномасштабної війни. Особливо якщо не буде достатньої зовнішньої допомоги для України.
Є й інші тривожні питання. Активізація контактів між Москвою і Вашингтоном ризикує привести не тільки до виходу агресора з частково політичної ізоляції, а й з умовної економічної. Діри в санкціях є, але вони все ще шкодять. Якщо почнеться скасування санкцій, агресор отримає більший притік ресурсів для війни проти нас. Гадаю, зайве пояснювати чому це для нас погано і чому заморозка без стійкого миру для нас ще більш негативний сценарій. Ворог просто ще швидше проведе підготовку до нової повномасштабної війни. Особливо з огляду на те, як США поступово переходять на бік зла.
В руках москалів залишиться Крим як повноцінна військова база, яка буде далі загрожувати нашому судноплавству. Успіхи в морській битві, у якій Україна загнала ворожий флот у кут, можуть бути зведені нанівець невигідними умовами заморозки, які росіяни і так будуть порушувати. В руках окупантів далі буде залишатися ЗАЕС. росіяни окупували територію з більшою половиною вугільних покладів нашої країни, майже половину металів, третину рідкоземельних металів. Ворог контролює акваторію моря з родовищами вуглеводнів, поклади солі, родовища літію – стратегічного матеріалу. Порти, орні землі, сотні підприємств, не всі з яких зруйнували, враховуючи стрімкість окупації частини території. Підрив економічного потенціалу і майбутньої безпеки шалений.
Звісно бачення майбутнього без військової поразки ворога може ґрунтуватися на очікуванні кращих часів, проте ми не можемо зараз бути певними, що такі часи найближчими роками настануть. Прямо зараз ці очікування негативні. Хіба що ми будемо битися далі, а танці росіян і американців, які ми бачимо, припиняться. Якщо заморозка може відбуватися в ситуації, коли кращі часи світять нашому супротивнику, тоді вона не може бути вигідна для нас. В такому разі противник повинен нести надалі втрати і не мати впевненості у тому, що зможе зафіксувати контроль над загарбаними ресурсами. Він не повинен розраховувати на те, що зможе здійснювати стабільну розробку стратегічних копалин, йому не можна дозволити видобувати наш життєво важливий літій.
Україна – це країна, втягнута в протистояння з більшим і сильнішим ворогом. Протистояння, у якому найвищі ставки для нас. Менша і слабша країна у такій ситуації має робити вибір з огляду на перспективи. Якщо подальші перспективи – це стрімка чи поступова втрата матеріальної та політичної підтримки зовні, то ми очікуємо настання кращих часів для противника і поганих для себе. Це означає, що в такій ситуації, ми повинні докласти всіх зусиль щоб покращити своє становище на полі бою поки гармати ще говорять. В цьому випадку звісно слід зауважити, що полем бою у війні на знищення є вся територія протиборчих сторін. Тому мова не лише про те, щоб знищувати війська противника на лінії зіткнення, але й про глибокі тилові удари, що роблять обидві сторони. Стратегія ударів по нафтовій інфраструктурі росіян – це яскравий приклад спроби змінити баланс майбутнього в плані того, які часи будуть очікувати противника. Якщо нам вдасться достатньо сильно зруйнувати цю інфраструктуру, тоді в плані отримання майбутніх нафтодоларів москва може знизити свої очікування кращих часів. Для того, щоб врятувати своє становище чи покращити його, нам потрібно продовжувати ці удари. Натомість заморозка конфлікту без гарантій безпеки (реальних, а не запевнень і бутафорії) просто позбавить нас такої можливості і ми будемо в тій ситуації, коли ворог буквально в нас на очах буде готуватися до нового удару, але ми не зможемо нічого з цим зробити.
Сенс нашої оборонної війни і зміст того, що ми хочемо досягти, постійно змінюється в тональності заяв офіційних осіб. Прогресує і регресує, еволюціонує. Хтось можливо наївно думав, що наступ в Запорізькому степу стане таким же стрімким, як на Харківщині, хоча під боком був приклад звільнення Херсона. Москалів довелося дуже важко вибивати з правобережного плацдарму і класичного розгрому там аж ніяк не було. Поступальна важка робота з відповідними втратами, коли противник аж ніяк не хотів поступатися. Тож з часом масова державна комунікація перестала поширювати повідомлення про звільнення всіх територій.
Ми зараз живемо в ситуації, коли сенс і зміст оборонної війни змінюються не із самостійним їх переосмисленням, а залежно від того перемагаємо ми чи ні. Напевне у травні 2023 року уряд вважав, що ми перемагаємо. Тоді не соромилися говорити про деокупацію Криму. Нині він вважає, що ми не перемагаємо, що доволі очевидно, отож семантика змінилася.
Ще наприкінці 2022 чи на початку 2023 року я для себе і публічно сформулював базову нашу мету в цій війні. Якщо коротко, це виживання нації та збереження державності. Далі можна розвивати. Нині до цієї конструкції вдаються все частіше. Вона логічна і ми в цій парадигмі, очевидно, ще будемо доволі довго існувати, якщо звісно справимося з цим базовим завданням. Але вона не виключає того, що ми повинні також чітко розуміти кілька речей:
- контроль над українською територією з боку окупанта – це порушення конституційного порядку, який все одно підлягає відновленню;
- це у свою чергу погіршення економічного та демографічного потенціалу країни;
- поки Крим є російською військовою базою, Україна ніколи не буде в безпеці у військовому та економічному плані;
- поки окупант стоїть на нашій землі, навіть ситуація «ні війни ні миру» буде означати відсутність повного зовнішньополітичного маневру;
- навіть звільнення всієї території не обов’язково означатиме припинення бойових дій, відповідно перебування у стані війни також не даватиме такого маневру, але зараз про таку війну можна хіба мріяти.
Ситуація ускладнюється політичним бродінням в середині країни. Є спокуса припинити боротьбу за нагоди і зайнятися улюбленими заняттями в тилу, який нині значно більш травмований і електризований. Є сумніви, що хтось має чітке уявлення як з таким суспільством можна працювати, коли ми зіткнемося з похміллям не просто періоду після масштабної війни, а ще й війни, яка закінчилася або поразкою або ніяк. Тобто знову перейшла у фазу не війни і не миру.
Це шалений виклик. Звісно якщо вдасться розгромити агресора, післявоєнного похмілля нам теж не уникнути. Але для обох випадків – покращення свого положення перед заморожуванням чи розгрому окупанта, треба мати план війни. І його треба реалізовувати. Якісь маяки змін в армії ми бачимо часто під тиском більш прогресивної частини армії та громадськості. Проте, є речі, які реформа військового управління та створення нових сучасних родів сил, не компенсує. Наприклад, мобілізаційне розгортання війська.
Тут попри заяви в Мюнхені політична влада фактично вмиває руки або ще й використовує як привід для політичного піару. Це також деморалізує армію, як і заяви про те, що от-от хтось втрутиться і змусить розійтися посередині. План війни – це не лише знати скільки нам треба людей, грошей, часу, бомб і дронів. Це ще й візія, зміст. Люди знають за що воюють, але має знати і тил і уряд.
Клаузевіц виділяв три елементи поняття перемоги у війні:
- великі втрати фізичних сил противника;
- великі втрати моральних сил;
- відкрите визнання цього всього противником і відмова від своїх намірів.
Що ж, ми маємо справу з противником, який уміє в блеф, системну роботу і дуже наполегливий. Поки що не виглядає так, що ми досягли перших двох пунктів, проте, якщо подивитися на зміну позицій нашого уряду, виходить, що москалям вдалося досягти третього пункту відносно нас? А чи можемо ми досягти цього відносно них?
Різні військові теоретики і практики описували різні підходи до ведення війни. Сюди входить і етап перед війною, коли актори мають прийняти рішення як діяти. Чи задіювати цей «останній» політичний інструмент. Зважити всі аргументи перед тим, як розв’язувати війну. Цей етап ми пропустили. Тепер ми не дізнаємося чи росіяни пішли б на вторгнення якби Україна 30 років працювала над більш ефективними стратегіями стримування і примусу.
Війна триває. В ній Україна вже робила спробу вступити у битву, яка, як дехто вірив, мала бути рішуча і може навіть вирішальна. Не склалося.
Існує багато підходів до зіткнення, генерального бою. Коли варто вступати в цей бій, а коли варто утриматися. Багато класиків казали, що не варто атакувати регулярні війська, якщо не маєте достатньої потуги. Це може бути етап партизанської боротьби і виснаження його перед генеральним боєм. Партнери готували нас до партизанщини перед вторгненням. Вважаю, що це було дуже наївно. З нинішнім технологічним розвитком, інструментами розвідки і ураження, дуже складно говорити про ефективну партизанщину проти російської армії. Можу помилятися, сподіваюсь, перевіряти не доведеться.
У нас інші умови. Щодня триває зіткнення двох армій, є фронт, який поступово зміщується. Поки все ще на захід. Сил для масштабного наступу в нас немає. Ми бачимо щось на зразок стратегії Зіапа, в’єтнамця, який підказує, що можна поєднати різні етапи в часі й просторі. Прямий і непрямий підхід. У вигляді прямого у нас зіткнення по фронту двох армій.
Зіап розглядав партизанську війну як частину непрямих заходів. У нашому випадку ми можемо замінити це на відхід наших сил одночасно зі спробами завдати максимальних втрат наступаючим. Не завжди це роблять свідомо, але результат схожий.
Саме Зіап підказує нам, що робочим варіантом для виснаження суперника є розмін по схемі «територія в обмін на втрати противника». До того часу, поки виснажимо ворога до певної міри.
Ми спостерігаємо схожу стратегію від СОУ (навіть якщо це вимушена ситуація, але аж ніяк не свідома стратегія). Звісно така логіка у нас працюватиме при відповідному співвідношенні втрат. Час використовують для зміцнення власних збройних сил та відповідного рівня виснаження ворога. До точки, коли у нас з’являється потенціал для розгрому (залежить від багатьох факторів на полі бою і поза ним).
Може бути звісно проміжний варіант – стабілізація лінії зіткнення і взяття під контроль ближніх ешелонів ворога на фронті. Для того, щоб досягти цього, як би це не дратувало, потрібно продовжувати бойову роботу і уникати заморожування війни без сталого врегулювання. А також дотриматися ще величезного переліку умов.
Валерій Залужний сказав, що помилився, вважаючи, що можна досягти успіху згідно з вказаною вище формулою Клаузевіца. Що це не спрацювало і росіяни через великі втрати не відмовилися від своїх намірів (що могло б спрацювати з будь якою західною армією). Думаю це не зовсім коректно. Просто ми математично не досягли того показника, співвідношення і абсолютних цифр втрат, завданих противнику, які б змусили його зупинитися. Відмовитися воювати далі. Просто ми не володіємо відповідним вогневим, організаційним, ресурсним потенціалом, який би дозволив досягти такого.
Гадаю, тут зіграла роль більше неправильна оцінка моральних складових, ніж математичних. Математичні можна порахувати, але які вони будуть на шкалі моральних (бойовий дух, наполегливість, віра в перемогу, адаптивність тощо), де та точка, на якій вони зламаються, ми не знаємо. Можливо це виключно фізична втрата здатності армії до будь яких дій (через втрати). Можливо позбавлення матеріально-технічної, ресурсної переваги. Можливо підрив ідеологічних підвалин боротьби (зрада уряду, невідповідність зусиль результату). Скоріш за все, усе разом з додаванням багатьох інших факторів.
На перший погляд може здатися, що ключ до перемоги простий. Варто лиш підібрати його правильно. Життя і війна показали, що це далеко не так просто.
