Розділ 5
Аліна прокинулася від дивного, різкого запаху, що немилосердно лоскотав ніс, а об її щоку нахабно терлася якась соломинка, ліниво ворушачись на вітрі.
Дівчина загальмовано розплющила очі й здивовано обвела поглядом приміщення. Місцем її пробудження виявився сарай — великий, просторий, наскрізь продуваний протягами. Аліна лежала на величезному запашному стозі сіна, а поруч із нею мирно сопів... вгодований кабанчик. Вони спали, можна сказати, обличчям до обличчя. Точніше — обличчям до писка.
Строкатий п'ятачок смикнувся. Кабанчик розплющив маленькі хитрі оченята й утупився просто на дівчину. Він навіть не подумав злякатися чи відсунутися — просто продовжував лежати на боці, тримаючи свою круглу морду на одному рівні з обличчям Аліни.
Аліна різко сіла, від чого в голові одразу кумедно зашуміло, й відчайдушно затрясла головою, ніби намагаючись скинути це дике марення. Але картина не змінилася. Хіба що порося все ж вирішило проявити гостинність: воно ліниво підвелося на копитця, кумедно поворушило п’ятачком і тихенько хрюкнуло, наче чемно вітало свою ранкову сусідку.
Оглянувши себе, Аліна зрозуміла, що свиня — далеко не головний сюрприз цього ранку. Вона була вдягнена в старовинну, явно раритетну сукню до підлоги з багатою ручною вишивкою яскравими квітами та химерними візерунками. Волосся перетворилося на суцільний жахливий хаос із заплутаною в пасмах соломою, а обличчя, судячи з відчуттів, було трохи вимазане якоюсь гидотою.
Аліна скептично підняла одну брову, оцінювально подивилася на свиню й хрипким голосом промовила:
— Старію... Раніше залицяльники зранку були якось симпатичнішими.
Вона спробувала підвестися, але щойно поворухнулася, як спину прошив різкий тупий біль. Схопившись за поперек і знову намацавши під пальцями щільну вишиту тканину пояса, Аліна ошелешено видихнула:
— Ох, матінко рідна... А це ще що за?.. Блін, ну точно не мій фасончик!
Дівчина сяк-так підвелася на весь зріст, але тут же зойкнула знову — цього разу від гострого болю в ногах.
— Та що ще?! — прогарчала Аліна, роздратовано нахилилася й підняла важкий поділ чужої сукні.
Її очі округлилися. На ногах красувалися ошатні яскраво-червоні шкіряні чобітки, які були їй явно на розмір замалі й тепер безжально стискали ступні, мов лещата.
— Оце я гульнула... Хтось би ще підказав, що взагалі вчора було? — пробурмотіла Аліна, озираючись довкола.
Поросятко давати правдиві свідчення відмовилося й лише знову тихенько хрюкнуло.
— Мовчиш? Ну й мовчи. Сама все з’ясую! — рішуче заявила Аліна.
Стиснувши зуби й помітно накульгуючи від дикого болю в затиснутих ногах, вона впевнено почвалала до виходу із сараю, волочачи за собою поділ розкішної вишитої сукні.
Вона насилу штовхнула важку дерев’яну стулку. Ворота сараю зі зловісним скрипом піддалися, і в обличчя Аліні одразу вдарив яскравий сліпучий потік полуденного сонця.
Дівчина застогнала, заплющила очі й інстинктивно прикрила обличчя долонею. Зробивши кілька невпевнених кроків уперед по утоптаній землі, вона нарешті прибрала руку й спробувала роздивитися навколо.
Те, що вона побачила, змусило її геть забути і про дикий біль у пальцях ніг, і про голову, що розколювалася від похмілля.
Навколо не було й натяку на звичну цивілізацію. Жодного асфальту, жодних бетонних парканів чи іржавих сітчастих огорож. На обрії темною монолітною стіною велично шумів густий прадавній ліс. А просто перед Аліною розкинулася колоритна деревенька, ніби зійшла зі сторінок старовинних книжок. Довкола стояли охайні побілені глиняні хатки-мазанки, вкриті потемнілою від часу товстою соломою. Трохи далі виднівся тин, на якому сушилися глиняні глечики, а біля колодязя-журавля застигла дерев’яна діжка. Усе виглядало настільки бездоганно чистим, доглянутим і автентичним, ніби вона якимось дивом провалилася в часі та прокинулася в етнографічному музеї-заповіднику просто неба або на знімальному майданчику історичного блокбастера.
Аліна завмерла на місці, загальмовано переводячи погляд з одного солом’яного даху на інший. Її брови поповзли вгору, а рот мимоволі прочинився від цілковитого здивування. Вона подивилася на свої вишиті рукави, потім на яскраво-червоні носки чобітків, а тоді озирнулася назад, на сарай, із якого доносилося поросяче рохкання.
У голові столичної кар’єристки, звиклої до графіків, дедлайнів і чітких бізнес-планів, зависла глуха дзвінка порожнеча. На мить їй здалося, що вчорашній тост «Прощавай, розуме» спрацював надто буквально, і її глузд справді помахав їй ручкою, залишивши кукувати в дев’ятнадцятому столітті.
Якщо зараз з-за рогу вийде поміщик у циліндрі або проїде віз із козаками, доведеться визнати, що психіка остаточно капітулювала.
Поки Аліна намагалася переварити побачене й гарячково міркувала, в якій історичній епосі опинилася, з-за рогу найближчої мазанки неквапливо вийшов чоловік.
На вигляд йому було років під шістдесят. Невисокий на зріст, кремезний, із веселими зморшками навколо добрих очей та акуратною круглою сивою борідкою, що робила його схожим на казкового домовика. З-під старого солом’яного бриля вибивалися неслухняні сиві кучері. Вбранням він, здавалося, теж намагався підтримувати антураж заповідника: простора полотняна сорочка, підперезана крученим шнурком, і широкі шаровари. Щоправда, автентичність образу підступно руйнували взуті на босу ногу гумові капці-крокси кричущого яскраво-салатового кольору.
У руках дід ніс стару дерев’яну діжечку із зерном. Помітивши Аліну, яка стояла посеред подвір’я — у розтріпаних почуттях, соломі, сажі та розкішній вишитій сукні, — доглядач попрямував до неї. Змірявши дівчину довгим оцінювальним поглядом від розкуйовдженої маківки до носків тісних червоних чобітків, він добродушно всміхнувся, похитав головою й промовив соковитим, співучим баритоном:
— О, виспалася, голубонько! Ну й дала ж ти вчора жару в цій тихій обителі! Увесь хутір на вуха поставила. Я вже думав, до ранку співатимеш.
— Доброго ранку, — загальмовано привіталася Аліна, притискаючи долоню до гудячої скроні. — А ви... ви це про що? Що взагалі вчора було?
Старий добродушно, заливисто розсміявся, від чого зморшки навколо його очей стали ще глибшими.
— Ходімо, я тебе холодним розсольчиком напою, заодно й розповім. Бачу, свої вчорашні пригоди ти пам’ятаєш, м’яко кажучи, кепсько.
Аліна вдячно кивнула й зробила крок услід за доглядачем, але відразу ж скривилася й тихо засичала від пронизливого болю.
— Що, тиснуть чобітки? — хмикнув Дмитро Сергійович, навіть не озираючись. — Я ж іще вчора тобі казав, що не твій це розмірчик.
— Не мій, — похмуро підтвердила Аліна.
Терпіти це середньовічне катування вона більше не могла. Зупинившись, дівчина сяк-так утримала рівновагу на одній нозі й насилу, один за одним, стягнула з себе вперті червоні чоботи. Полегшення було таким величезним, що Аліна ледь не застогнала. Пововтузивши затерплими пальцями ніг, вона зітхнула:
— Цікаво... а де зараз мої кросівки?
— Та он же вони, — незворушно махнув рукою кудись угору Дмитро Сергійович. — Обживають нове місце.
Аліна здивовано підвела погляд туди, куди вказував доглядач, і в неї відразу перехопило подих. Посеред площі височів величезний, ідеально гладенький дерев’яний стовп. На самій його верхівці було закріплене масивне колесо від старого воза, прикрашене різнокольоровими яскравими стрічками. До того колеса були прив’язані різні речі, серед яких Аліна з жахом упізнала свої улюблені дорогі брендові кросівки. Вони сиротливо бовталися на вітрі поруч із якимось засмальцьованим шматком сала та пляшкою горілки.
— Господи всемогутній... — Аліна округлила очі й розгублено відкрила рота, розглядаючи цю картину. — Та як вони там опинилися?!
— Ти що, справді цього не пам’ятаєш? — щиро здивувався старий.
Аліна винувато й приречено похитала головою.
— То ти сама їх туди й почепила, коли ці чобітки забрала.
— Я?! — Аліна аж поперхнулася.
— Ти! А хто ж іще?
— Та не може такого бути! — гаряче запротестувала дівчина. — Я б туди в житті не вилізла. Я висоти боюся до панічних атак! Я на драбину вдома з валідолом стаю!
Старий весело розсміявся, прицмокуючи, і поліз рукою до глибокої кишені своїх широких шароварів.
— Ох, дівко... — добродушно протягнув Дмитро Сергійович і витяг на світ Божий цілком сучасний смартфон.
Він кілька разів провів пальцем по екрану, відкрив один із відеозаписів і розвернув дисплей до Аліни.
— Йой лишенько... — тільки й змогла видушити з себе приголомшена столична гостя.
З екрана телефона на неї дивилася вона сама. Учорашня, весела, з палаючими очима та розпущеним волоссям Аліна під улюлюкання й оплески невидимого натовпу з котячою грацією спритно та впевнено дерлася вгору по гладенькому стовпу. Діставшись колеса, екранна Аліна з переможним криком зірвала головний приз у вигляді червоних чобітків, а натомість акуратно прив’язала на стрічку свої кросівки.
Десь глибоко всередині тихо померла та сама серйозна керівниця відділу, яка ще вчора розповідала підлеглим про корпоративну етику.
— До тебе туди, між іншим, ще жодна дівчина в наших краях не добиралася. Спортсменка! — захоплено промовив Дмитро Сергійович і по-батьківськи поплескав завмерлу Аліну по спині.
— Господи... — пробурмотіла Аліна, закриваючи обличчя руками, під якими палав густий багряний рум’янець сорому. — Оце я... оце я гульнула. Оце напилася...
— Нічого, буває, — поблажливо мовив доглядач, прибираючи телефон назад до кишені.
— А де мій одяг? — Аліна з надією подивилася на старого, судомно намагаючись обтрусити поділ від налиплої соломи.
— Та Люба моя його випрала, — добродушно відмахнувся дід. — Ти вчора добряче його забруднила, коли пожежу гасила.
— Пожежу?! — Аліна аж підстрибнула на місці, забувши про біль у ногах. Серце тривожно тенькнуло.
— Пожежу, — усміхнувся старий, хитро примружившись.
— Сподіваюся... сподіваюся, це не я підпалила? — завмерши, запитала вона.
— Та не ти, заспокойся. Проводка там стара замкнула, от лазня на околиці й зайнялася, — Дмитро Сергійович знову коротко хихикнув.
— Що? — видушене Аліною запитання прозвучало майже пошепки.
Шосте чуття підступно підказувало, що в цій історії прихований якийсь грандіозний підступ.
— Ох і ганяла ж ти пожежників дрючком, щоб ворушилися та швидше гасили! — старий осудливо похитав головою, хоча в очах у нього весело танцювали бісики.
— Я?! Пожежників?!
Замість відповіді Дмитро Сергійович знову спритно дістав смартфон, тицьнув пальцем в екран і простягнув його Аліні.
Цього разу кадри на відео шалено скакали, а зображення відчутно тряслося — схоже, що сам оператор у той момент просто задихався від нестримного реготу.
І було від чого.
На екрані Аліна, люта, з палаючим поглядом і величезною дерев’яною палицею, жваво бігала навколо палаючої лазні за молодими хлопцями у важкому захисному спорядженні. Повітря стрясав її дзвінкий командирський голос:
— Та ворушіться ви, черепахи! Це чудове історичне місце не повинно згоріти через ваші лінощі! Швидше, я сказала!
Судячи з відео, три влучні попадання важким дрючком по пожежних касках змусили весь розрахунок діяти в рази моторніше, а ще два ляпаси нижче спини розігнали хлопців до абсолютного максимуму. Лазню було врятовано в рекордні строки.
— А потім ти ще й речі з лазні допомагала виносити, скрині всякі, начиння. От і вимазалася сажею, — пояснив Дмитро Сергійович, забираючи телефон. — Гаразд, ходімо. Андрійко тебе вже біля воріт зачекався.
— Андрій? — Аліна загальмовано закліпала віями, намагаючись вкласти в голові образ себе, яка ганяє рятувальників дрючком. — А Андрій — це хто?
— Начальник караулу, який учора на виклик приїжджав, — спокійно пояснив старий і махнув рукою в бік виїзду з етнокомплексу.
Аліна подивилася в зазначеному напрямку.
Біля дерев’яних воріт, спершись на капот білого «Шевроле», стояв міцний підтягнутий чоловік років тридцяти п’яти у цивільному одязі. У руках він тримав розкішний букет польових квітів і з явним, майже благоговійним трепетом поглядав на сарай, з якого щойно вийшла його вчорашня «мотиваторка».
— Іди, іди, — добродушно промовив Дмитро Сергійович, помітивши, як біля воріт одразу помітно заметушився Андрій, щойно побачив Аліну. Чоловік поспіхом випростався й почав нервово поправляти і без того охайний комір сорочки. — Він хлопець хороший, неодружений. Це я так, про всяк випадок кажу, — старий хитро примружився й широко усміхнувся в сиву бороду.
— Гаразд... — загальмовано відгукнулася дівчина.
Думки в голові й далі плуталися, але перед тим, як піти здаватися зачарованому начальнику караулу, Аліна згадала про головне. Вона різко зупинилася й тривожно запитала:
— Зачекайте, Дмитре Сергійовичу. А Соломія де?
— А це хто? — здивовано підняв густу брову доглядач.
— Подруга моя. Ми вчора з нею в барі сиділи.
Старий лише знизав плечима й співчутливо розвів руками.
— Не знаю ніякої Соломії, голубонько. Ти вчора до нас на хутір сама приїхала. І сама тут усю ніч гуляла на повну.
Аліна розгублено моргнула, відчуваючи, як до похмілля додається легка паніка. Куди серед ночі могла подітися Соля?
Напружуючи залишки пам’яті, вона зрозуміла, що абсолютно нічого не пам’ятає після того самого злощасного тосту.
— Зрозуміло... — тихо буркнула Аліна.
Ще раз кивнувши доглядачеві, вона глибоко зітхнула, міцніше підхопила поділ розкішної вишитої сукні й, ляпаючи босими ногами по теплій втоптаній землі, рішуче попрямувала до виходу із заповідника — просто назустріч Андрієві, який на неї чекав.
https://booknet.ua/book/palas-de-mor-abo-all-inclusive-po-nashomu-b455162
