Кішка, олень і дерево
Цього разу мати Друїсси перевершила саму себе. Зазвичай вони переїжджали в інші міста або навіть змінювали країну, і вона ставилася до цього нормально, але цього разу все було інакше.
Таксист віз їх уже другу годину через ліси і щоразу казав, що вони майже приїхали, а Друїсса весь час думала, яка ж сума накапає за таку «невеличку» подорож.
Ще через пів години вони виїхали з лісу, і перед нею постав їхній новий дім.
Він був страшний. У прямому сенсі цього слова. Його наче витягнули з фільму жахів або серіалів про вампірів для дівчаток-підлітків, але він не був готичним. Він був старим, обшарпаним та оброслим мохом і зеленим плющем, на нього було страшно дивитися.
Друїсса повернулася до матері, запитуючи поглядом, куди вона їх привезла, але та лише дурнувато посміхалася і, здається, нервувала. Вона не розуміла, що коїться. Її мати таке не любила — у їхньому домі навіть пилу ніколи не було, а по цій хаті віник тільки й плаче, якщо він взагалі допоможе. У цьому Друїсса не була впевнена.
Нарешті вони під’їхали, і таксист зупинився.
Дівчина не мала жодного бажання виходити з машини, але мати майже витягла її, наказавши зробити нормальне обличчя та подякувати водієві. У цій ситуації вона радше попросила б вивести її у цей непроглядний ліс, який оточував їх на багато кілометрів, і просто закопати там, але у неї все-таки була мама. Тому, натягнувши посмішку, Друїсса подякувала таксисту, який хоча б усі ці години не займав їх своїми нікому не потрібними розмовами про його скрутне життя, як це зазвичай буває.
Витягнувши її сумку і дві валізи матері, таксист побажав удачі й швидко зник.
— О так, удача нам тут згодиться, — Друїсса роздивилася все навколо, а потім перевела погляд на матір. Вона була збіса лютою і не розуміла, що вони тут роблять. — Що ми, чорт забирай, тут забули, мамо? Та це ж срака світу! Я просто нічого не розумію, ми ніколи не жили в таких місцях!
Мати зиркнула на неї, нагадуючи, щоб вона тримала язика за зубами.
— По-перше, Друїссо, тобі ніхто не дозволяв так виражатися перед матір’ю. По-друге, це дуже навіть непоганий будинок. Що тобі не подобається?
— Може хоча б те, що ми ніколи не жили в будинках, бо ти їх не любиш?
Було видно, що її відповідь трохи збентежила матір, але вона швидко зібралася і відповіла:
— Чому б мені не хотілося чогось змінити? Тут неймовірно чисте повітря, свій сад. Про що ще можна мріяти?
— Але ж ти не любиш ліси. Мамо, ми завжди жили серед людей та задушливого повітря від машин та заводів, в нас вдома навіть рослин не було. Останній кактус, який у нас був, помер через тиждень після того, як ми його купили, бо ти думала, що їм треба багато води.
Друїсса дивилася на матір, усе ще не розуміючи, що відбувається.
— Мамо, скажи, ти влізла в борги, і тепер ми ховаємося від колекторів тут?
Мати була явно на нервах, її вуста трохи сіпалися в нервовій посмішці, вона не могла знайти собі місця.
— Не кажи так, Друїссо. Нас ніхто не шукає, і в нас немає боргів. Просто я захотіла пожити подалі від цивілізації на час твоїх літніх канікул. Перед вереснем ми звідси з’їдемо, і ти знову підеш до школи. А тепер перестань так на мене дивитися і йди в дім.
Вона швидко попрямувала до будинку, намагаючись не зважати на доньку. Та не мала іншого вибору, як іти за нею. Останній раз роззирнувшись, вона зрозуміла, що іншого шляху немає, і зайшла у цей хаос.
Мати знову метушилася, намагаючись розкласти все по-новому та бодай якось прибрати те звалище, що утворилося всередині будинку.
Через деякий час прибирання на першому поверсі вона нарешті показала Друїссі її нову кімнату. На жаль, та була такою ж страшною, як і весь будинок. Лише великі вітражні вікна, майже до підлоги, додавали їй трохи шарму. Вікна були обрамлені золотом, а на самому вітражі було зображене велике дерево, що відливало золотистим. За ним тягнувся невеликий струмочок, який губився у безкрайніх лісах.
Щось це їй нагадувало.
— Ти тільки подивись, які вітражі і скільки полиць для твоїх чудернацьких книг! Ми наче в замку живемо! — Мати сяяла від щастя.
— Так, наче в замку, де хтось помер... і не один раз.
Вона закотила очі й продовжила:
— Цей вітраж відображає один із пейзажів цього місця. Коли будеш гуляти, побачиш це дерево і струмочок. Думаю, там можна буде поплавати й відпочити. Це ж прекрасно, доню.
Вона глянула на доньку, вичікуючи її позитивної відповіді, але, мабуть, їй не судилося почути її від неї.
— Так, мамо, це все дуже круто, але я збираюся усе літо лежати тут у цій страшній кімнаті, з цим не менш страшенно-прекрасним вітражем і читати свої чудернацькі книжки.
З її обличчя моментально сповзла посмішка. Друїсса справді не хотіла її засмучувати, але цей будинок був їй не до душі. Тут навіть поговорити нема з ким.
Поставивши сумку на підлогу, вона швидко розклала ту купку речей, яку привезла, та декілька непрочитаних книжок, які запланувала на це літо.
Останній раз глянувши на доньку, мати коротко кивнула і пішла з кімнати, тихенько зачинивши двері. З того моменту Друїсса її майже не чула аж до самого вечора.
Ближче до вечора Ру вперше вийшла з кімнати, щоб випити води перед сном. Матері вона весь цей час не чула, і це було на неї не схоже. Зазвичай, коли вони сварилися чи ображалися одна на одну, та гриміла на всю хату всім, що їй потрапляло під руку. Сьогодні ж усе було навпаки.
Спускаючись на перший поверх, Друїсса побачила, що в материній кімнаті горить світло. Вже збираючись зайти й попросити вибачення за свої слова, та почула, як мати тихо до когось промовляє.
— Ні, я привезла її сюди не для цього… — мовчання. — З кожним місяцем стає все важче…
Останніх слів дівчина не розчула. Мамин голос був наче сталевий, коли вона це промовляла.
— Вона не повернеться туди, нізащо. Десять років тому я забрала її не для того, щоб повернути…
Знову тиша.
— Навіть і не проси, вона не повинна ні про що дізнатися… — після короткої паузи пролунав тихий схлип. — Я теж тебе кохаю. А зараз йди, заради всіх богів.
В кімнаті запанувала тиша, а за секунду вимкнулося світло. Тихо зашурхотіли простирадла — мама вкладалася спати.
Друїсса тихо відійшла й попрямувала на кухню. Налила собі склянку води, підняла її до губ, але випити так і не змогла. Руки тремтіли, а в горло нічого не лізло. У голові роїлися тисячі запитань.
"З ким розмовляла мама?"
"Чому вона знову плакала? Це було через неї?"
"Про що вона не повинна дізнатися? Навіщо вона привезла її сюди?"
"Кому вона сказала, що кохає?"
Мама мала коханця?
Дівчина не була проти, розуміла, що матері потрібно жити далі, і навіть була б рада, якби в неї хтось з’явився. Але чому вона нічого не розповіла? У них завжди були найкращі стосунки між матір’ю та донькою, вони знали одна про одну все. Чому ж тепер мати щось приховує?
Може, вона боялася засмутити її? Не хотіла говорити, що більше не кохає батька? Але ж це нормально — його немає вже п’ятнадцять років. Закохатися знову — це добре, Ру б її підтримала. І мама повинна була це знати.
Поставивши повну склянку назад на стіл, Друїсса глянула у вікно. Як і в її кімнаті, воно було вкрите дрібним вітражем, на якому були зображені фіалки. Маленькі, але добре помітні. Фіалки були квітами смерті.
Спалахом у голові промайнув спогад: чиясь рука тримає букет з такими ж квітами. Ру не розуміла, звідки цей образ і як вона взагалі знала, що фіалки — це квіти смерті.
По спині пробігли сироти. Цей будинок лякав ще більше, але заради мами вона була готова залишитися тут хоч вічність.
Розглядаючи вітраж, Друїсса помітила, що він почав світитися.
Ні. Світилося щось за вікном.
Вдягнувши мамині капці, вона швидко вибігла на ґанок і одразу побачила Нейріс, яка згорнулася клубочком на одній із сходинок.
Помітивши дівчину, кішка підскочила, підбігла до неї й потерлася об ногу. Друїсса присіла, щоб погладити її, але, мабуть, кішці це не сподобалося — вона одразу ж втекла. Побігла трохи далі від будинку, до того місця, звідки йшло яскраве жовте світло.
Рій світляків кружляв навколо того самого дерева, що було зображене на вітражі її вікна. Воно було величезним. Ру навіть не уявляла, що настільки. Через малюнок на склі вона не могла його побачити, а з дому сьогодні не виходила.
Воно було величне. Старе.
Друїссі перехопило подих.
Не розуміючи, що робить, вона майже босоніж побігла по трохи мокрій, прохолодній траві, слідуючи за кішкою.
Опинившись під розлогими гілками, вона роззирнулася. Тут було неймовірно гарно. Через густе листя проглядалися дрібні зірочки, і Ру здалося, що вона бачить сузір’я Ліри.
Усе навколо мало майже чарівний вигляд: світляки мерехтіли в повітрі, тихо шумів струмок, шелестіло листя. Це місце випромінювало спокій. Щось рідне.
Раптом у далині щось зашелестіло.
Різко обернувшись, Ру ледь не перечепилася через кішку, але втримала рівновагу.
І тоді вона його побачила.
На узліссі стояв чорний олень.
Дівчина завмерла, не вірячи власним очам. Його погляд…
Наляканий?
Ні.
Здивований.
Він дивився на неї широко розплющеними очима. Вдивлявся. Вивчав.
Друїсса не могла відвести погляд. Вона теж вдивлялася в нього, поки не помітила, як кішка повільно наближається до оленя.
— Нейріс, не треба… — тихо прошепотіла вона, але кішка не чула.
Ру пішла за нею, взяла її на руки, хоча та й виривалася. Останній раз глянувши оленю в очі, вона розвернулася й попрямувала назад.
Вона більше не озиралася, але відчувала — він продовжує дивитися їй услід. Зайшовши до будинку, Ру причинила двері й випустила кішку.
Піднявшись у свою кімнату, вона все ще відчувала в собі дивний спокій, перемішаний із незрозумілими відчуттями. Довго не роздумуючи, залізла під ковдру й заплющила очі.
Відкладе всі переживання на завтра.
А поки що назвемо цей день: «Кішка, олень і дерево».
