У темному, охопленому війною світі Молоту Війни, загрози оточують людство з усіх боків. Зі стоків та каналізацій лізуть щуролюди, бридкі тварюки з хутра й пазурів, вбивці, переносники хвороб – скейвени! Довгий час прагнуть вони знищити людей Старого Світу, та навіть коли могутність їхня зростає, більшість роду людського лишається до неї сліпою.
Втім, декільком вистачає мужності й далекоглядності, аби усвідомити загрозу, яка над нами нависла. Одним з таких був учений Вільгельм Лайбер. Це – написана ним книга, що охоплює усі аспекти та звички огидних скейвенів: їхню фізіологію і методи ведення війни, а також наводить плани з протидії зростаючій небезпеці. Текст супроводжується багатьма малюнками й ескізами.
Багато хто вважає Лайбера божевільним, параноїдальним дурнем, чия праця нічим не обґрунтована. Ми думаємо інакше. Прочитайте цей том та відкрийте для себе таємниці скейвенів!
Дослідження видів та природи раси щуролюдей, також відомих як скейвени, з акцентом на серйозній загрозі, яку становлять людству їхні потаємні та нечестиві інтриги.
З подальшими обміркованими ідеями, теоріями й припущеннями автора
Вільгельма Лайбера
“Із Розумом та Навчанням послабити можна Темряву”
Альтдорф Пресс - 2313 ІК
Дрекслере.
Ви можете помітити, що надсилаючи вам цю книгу, я вжив більш ніж звичайні перестороги – використав десятки різних кур'єрів, аби приховати зв'язок між нами. Я вчинив так не дарма. Чоловік, який дістав її для мене, мертвий – знайдений порубаним на кавалки у власній кімнаті. Схоже, принаймні частина зі слів Лайбера правдива: щуролюди ревно оберігають свої таємниці. Втім, ось том, який ви просили. Сподіваюся, він допоможе вам у вашій роботі.
Ваш, міцний вірою у Господа нашого Зиґмара,
фон Адлер
Я вчений, а не солдат. Однак, попри це, книга, яку ви тримаєте у руках, постала з досвіду, отриманого мною на полі бою. Вона народилася тієї сповненої жахом ночі, коли пліч-о-пліч з людьми набагато шляхетнішими й хоробрішими за мене, я протистояв істотам, яких офіційна наука назвала б маячнею недоумка. Я зміг уціліти лише дивом. Але інші – ні. І саме тим хоробрим мученикам, які полягли в битві з жахіттями, неосяжними розуму людському, присвячена ця робота. У мені жевріє надія, що поширення знань про природу цього кошмару бодай якось виправдає загибель стількох хороших людей. Гансе, Еріху, Вільмаре, Отто, Ернсте, Юрґене та Клаусе, нехай Зиґмар береже ваші душі. Ви були найкращими побратимами, яких тільки можна мати. Ця робота присвячена вашій пам'яті. Знаю, мізерна винагорода за велич вашої жертви, але, на жаль, це єдине, що в моїх силах зробити.
Вільгельм Лайбер, Альтдорф, 2313 ІК
“В певний момент свого життя кожна людина стикається з реальністю зла. У цьому випробовуванні вона або зустрічає його непохитно, або ж повертається спиною та своєю байдужістю дозволяє йому процвітати.”
– Гельмут ван Гал, капітан Мисливців на Відьом¹
Я почну з простої максими. Будь-яка книга – суміш істини й естетики, написана чи то в ім'я науки, чи то заради прозаїчної розваги, – завжди супроводжується історією про те, як автор дійшов до її написання. Акт створення не відбувається у вакуумі. Навпаки, він кується у вогнищі життєвих перипетій та досвіду автора. Саме тому я мушу почати з короткої оповіді деяких подробиць моєї біографії, які зіграли вирішальну роль у написанні книги, що зараз лежить на вашому столі.
Я народився у заможній, хоча й загалом непримітній родині, та рано став на шлях вченого. Шлях цей, зрештою, привів мене до статечних аудиторій деяких з найповажніших навчальних закладів Імперії, де я опановував різноманітні філологічні й гуманітарні науки. Якби я продовжив плисти за течією, то з часом став би лінгвістом, перекладачем, або навіть пішов служити у дипломатичний корпус. Але, як це часто буває з людьми мого віку та вдачі, натомість я з головою опинився у вирі тогочасних великих подій. Щасливий почути палкі слова Магнуса Благочестивого, проголошені ним у імпровізованій промові до натовпу в місті Ґрюнбурзі, я радо вступив до лав його народної армії, яка вирушала на північ, щоб визволити Кіслев з облоги сил темряви.
Я не буду детально зупинятися на великих тріумфах та трагедіях тієї кампанії, скажу тільки, що саме в подібну лиху й нужденну годину людина пізнає не лише власне єство, а й тих, хто стоїть поруч із нею. І мені з цим дуже пощастило. Бо, хоча мої товариші й були воїнами не ліпшими за мене – більшість походила з найнижчих верств суспільства, від жебрака та вуличного торговця до крадія – усі вони зосталися непохитними сміливцями до останнього подиху.
Знову й знову долали ми незгоди. Разом протистояли кровожерливим племенам курґанських вершників, диким стадам звіролюдей та бридким натовпам мутантів. Бачили вирізані та спалені села, велетенські поля битв, всіяні гнилими, обдертими стервоїдами трупами, навіть чули моторошні крики кам'яних ротів спотвореного Хаосом Прааґу.
Але за всі ті кошмарні дні й ночі, ми жодного разу не завагалися. Збадьорені любов'ю до нашої нації та вірою у Бога, ми лишалися відданими своєму обов'язку. Зрештою, коли війну було виграно, а Кіслев врятовано, ми повернули коней на південь, у довгий похід додому, не підозрюючи, що найбільший жах іще чекає попереду.
Це сталося коли ми розбили табір на ночівлю у лісах північного Остланда, що неподалік від кордонів Імперії. Нас була лише тисяча чоловік – один з багатьох маленьких підрозділів, на які Магнус поділив своє військо задля легшого забезпечення їжею та паливом. Ми, на той час вже досвідчені солдати, хоча й були раді поверненню в Імперію, але не забували про небезпеки лісу. Тож, щоб попередити можливий нічний напад, ми спорядили бекети та розставили вартових. Перестороги, які попри свою похвальну завбачливість, не змогли зупинити біди.
Усе почалося, коли мене розбудили крики помираючих. Стиснувши в руках еспонтон, я вискочив з намету, і побачив картини, яких ніколи вже не забуду. Табір був у паніці, скрізь солдати билися й вмирали у жорстокій боротьбі з істотами, що вбили нашу варту та нечутно скралися всередину, поки ми спали. Я бачив людей, розрубаних кривими лезами, пошматованих лютими звірами та розбитих незліченними, скаженими ордами голодних пацюків. Та навіть це було лише найменшою частиною вируючого навколо пекла. Я бачив, як повз мене пробігали бійці, що волали, в безпорадній агонії розмахуючи руками, поки тіла їхні пожирало сяйво неземного алхімічного вогню. Я бачив, як інші воїни гинули у муках, з кривавою піною на вустах, оточені хмарами задушливого зеленого туману. Я бачив дивну зброю, зловісні машини, мерзенних почвар, величезне та кошмарне полотно диявольських жахіть. Я бачив обличчя нашого ворога.
Я бачив щуролюдей.
Це був найгірших жах з усіх можливих. Жах більший за усіх тварюк й орд Хаосу разом узятих. Я бачив гидких створінь, озброєних машинерією нічного кошмару, брудних гібридів щура та людини, які ходили на двох лапах, носили лати та мечі, немов глузлива імітація нас самих. Я бачив розмаїття несамовитих двоногих, оскаженілих від жаги крові, які хвиля за хвилею топили нас своїми тілами. Я бачив породження видінь безумця, образи самого потойбіччя, що втілилися у плоті та кинулися на волю.
Я бачив тисячу різних жахів, і всі вони носили обличчя щура.
Можливо, мене вберегла провідна рука Зиґмара, бо я опинився єдиним з усього підрозділу, хто тоді вцілів. Два дні та дві ночі тікав я лісом, без сну чи відпочинку, боячись, що пацюки знайдуть мене. Однак коли я зрештою добіг до іншого табору й, задихаючись, доповів усе командуванню, то, на свій подив, виявив, що історію про людей-щурів там зустріли з посміхом. Не маючи бажання, чи змоги, визнати правду, вони відповіли, що засідку влаштували звіролюди, а моя розповідь це просто марення вбитої горем людини. Мені навіть погрожували трибуналом за самовільне залишення посту! Саме тоді я вперше замислився про дивну й бентежну конспірацію, тишу, яка оточує існування щуролюдей та їхні діяння. Конспірацію, яка, схоже, перешкоджає будь-яким офіційним розслідуванням, та звинувачує усіх тих, хто пережив напади щуролюдей, у божевіллі.
Я міг би ніколи більше не згадувати ту битву. Але я не мав жодного права так вчинити. Тільки не перед лицем усіх добрих людей, які в тому лісі поклали за мене життя. Те, що я вижив, означало лише одне: або доля, або Зиґмар – смертному не дано знати напевно – вирішили, що на це є причина. Причина, яка стала очевидною найближчими ж тижнями, адже, почувши про мої поневіряння, до мене почали звертатися й інші солдати з власними оповідями про щуролюдей. Згодом виявилося, що мій підрозділ був далеко не єдиною жертвою раптових атак. Мені розповіли про десятки, якщо не більше, схожих нападів, скоєних на наші війська під час довгого маршу додому. І, кожного разу, коли перелякані свідки цих звірств звітували своїм командирам, то у відповідь отримували одне й те саме, глузливе, просто нісенітне пояснення. Звіролюди! Наче, після стількох битв зі звіролюдами, ми могли сплутати їх з кимось іще.
Ні, слухаючи цих зламаних людей та їхні розповіді, я усвідомив, навіщо мені зберегли життя. Хіба не задля того боги врятували саме вченого, щоб потім він міг використати свої навички? Мені дали місію, святий обов'язок. Відтоді, працею мого життя стало дослідження справжніх масштабів зла пацюків, та пошук переконливих доказів, які нарешті викриють його перед очима Людей.
Це було нелегке завдання. За десять років, що минули з того дня, я зіткнувся з безліччю перешкод, але подолав їх усі. Ставши персоною нон-ґрата в усіх навчальних закладах, де колись навчався, я був змушений терпіти знущання колег, мою працю осміювали, а ім'я та репутацію паплюжили. Ніде правди діти, часом здавалося, наче кожен був налаштований проти мене. Навіть власна родина. Під впливом зловісних сил вони позбавили мене спадку та спробували запроторити до божевільні. Гірше того, всюдисущі агенти щуролюдей ревно охороняють таємниці своїх володарів. Безліч разів намагалися вони обірвати моє життя, і рятувався я зазвичай лише дивом.
Однак, попри усе це, попри небезпеки й скрути, я не зраджував обраного мною шляху. Зрадити його означало б зганьбити пам'ять усіх, хто своєю жертвою зробив мене тим, ким я є; не лише моїх полеглих побратимів, а й мужніх чоловіків та жінок, які століттями страждали через існування щуролюдей. Усіх забутих й закатованих, усіх збещещених науковців, усіх "єретиків", спалених на вогнищі за сміливість сказати істину. Нам, як расі, є багато чого спокутувати, але спочатку ми маємо порвати кайдани невігластва та визнати правду – визнати ворога, який спостерігає за нами з тіней.
Тому я й написав цю книгу. На її сторінках читач знайде найповніший з існуючих опис розмаїтих жахів та звичаїв щуролюдей, або, як їх ще кличуть, скейвенів. Опис, створений зі щирою й відчайдушною надією на те, що поглиблення та розповсюдження знань про природу цих мерзенних створінь, зрештою, допоможе стерти усю їхню расу з лиця нашого світу. Читач побачить, що насправді ховається за брехливими заявами, нібито скейвени – лише плід істерії навколо звичайних великих пацюків. Всупереч тим, хто вважає інакше, читач дізнається правду – щуролюди це не міт, вимерлий вид чи нездатні до організації примітиви. Але попереджаю читача: під час прочитання цієї роботи йому часто зустрічатимуться настільки дивні й потворні кошмари, що йому навіть не захочеться на них дивитися.
Але, благаю вас, не відводьте погляд! Бо, як казали мудреці минулого, щоб перемогти ворога, треба спочатку зрозуміти його сутність. Так, я чудово знаю, що дехто з вас, кому невідомі усі підступи зла, може назвати написане у книзі безглуздою маячнею. Тому, прошу, відкиньте геть свої упередження й забобони. Щуролюди існують. І своїм існуванням становлять невідступну загрозу самому виживанню роду людського.
Загрозу, яка невпинно зростає, адже так мало бажаючих визнати саму її реальність.
1. Цитовано з твору Гельмута ван Гала «Проти Темряви, або Історія Моєї Боротьби з Ворогами Людства На Службі Господу Нашому Зиґмару», сторінка 13. Див. бібліографію.
Переклав @st_neOh для телеграм-каналу Крипта Архівіста
