Я подивився "Памфір" - Дмитра Сухолиткого-Собчука.
Мені було приємно дивитись це кіно, оператор фільму чудово зміг передати атмосферу Буковини: ліс, гори та село. А ще мене зачепила фіксація на великих планах акторів, крізь них, ніби дзеркало, ми сприймали те, що відбувалось навколо. Українське кіно завжди вирізнялось автентичністю, і "Памфір" не став винятком, за акторами дуже приємно спостерігати.
Крізь увесь сюжет паралельно йдуть дві потужні лінії: традиції (святкування Маланки) та батьківство. Обидві тримаються на тяглості поколінь - від батька до сина, з уст в уста. Ми бачимо три покоління чоловіків: батько Памфіра, сам Памфір (Леонід) та його син Орест. І саме Льоня вирішує, що на його поколінні має відбутися злам, щоб не повторити помилок минулого. Батькові Памфіра екранного часу виділили небагато, але його постать не менш важлива. Він завжди тримається осторонь: спостерігає за всім з-за паркана чи крізь скло, але ніколи не втручається. Не втрутився й тоді, коли син потребував цього найбільше. Тут фільм ламає класичне кліше "примирення", якого не відбулося. Мене як глядача привчили до цього кліше, але ні, і це робить фільм "справжнім".
Коли син Памфіра, щоб привернути увагу, спалює церкву, головний герой діє інакше від свого батька. Він бере відповідальність на себе та намагається вирішити проблему особисто, і потрапляє в ще більшу халепу. І в цьому криється іронія долі - Памфір хотів зробити все, щоб не повторити долю свого батька, заробити синові на університет, подарувати йому краще життя та вберегти від помилок власної молодості, - та все виходить навпаки. Бо дитині насправді були потрібні прості речі - щоб батько був поряд, подивився з ним телевізор та залишився на ту кляту Маланку вдома замість заробітків.
Мене ця історія зачепила, бо я впізнаю її. Відсутність одного чи обох батьків поруч - досвід, знайомий дуже багатьом українцям. У когось батьки були на заробітках за кордоном, у когось зникали на роботах. Їх просто не було поруч у звичайні, прості години життя.
Юпітер 🪐
