Образ жінки в масовій культури зазнавав змін і порівнюючи дві картини можна здивуватися тому, як зображено жінку. В останній час можна почути багато розмов про жіночий та чоловічий погляд. Що ж це таке?
У феміністській теорії чоловічий погляд ― це акт зображання жінок та світу в образотворчому мистецтві та в літературі з чоловічої, гетеросексуальної точки зору, яка представляє жінок як сексуальні об'єкти для задоволення гетеросексуальних чоловіків. У візуальних презентаціях розповідного кіно погляд чоловіка має три точки зору: (1) погляд чоловіка за камерою, (2) погляд чоловічих персонажів у кінематографічних образах фільму; та (3) глядача, який дивиться на зображення
Наприклад, типові (стереотипні) відносини: чоловік — фотограф, художник, режисер, який творить; жінка — та, яку фотографують, знімають на камеру тощо. Відповідно суспільство, засоби масової інформації постійно об’єктивують жінок — подають їх такими, на яких слід дивитися, образом яких варто насолоджуватися. Чому не варто боятися фемінізму, Тамара Марценюк
1972-го британський письменник й арт-критик Джон Бергер взяв участь у створенні проекту для ВВС під назвою «Мистецтво дивитися», де запропонував оригінальну для свого часу концепцію влади «чоловічого погляду». Бергер проаналізував феномен оголеної жіночої натури в європейському живописі та дійшов висновку, що жінки в культурному просторі протягом століть зображалися як пасивні постаті, до яких яскраво виражена домінантність чоловічої статі. Головна зброя насадження панівного становища – чоловічий погляд.
У феміністських колах, а згодом і в популярній культурі теорію male gaze (дослівно – «чоловічий погляд») зробила інша представниця британської академічної школи – теоретикиня кіно Лора Малві. В есе «Візуальне задоволення та наративний кінематограф» 1975 року вона використала категоріальний апарат психоаналітичної теорії Жана Лакана та напрацювання французького кінокритика Жана-Луї Бодрі та виклала власну доповнену теорію «чоловічого погляду», проаналізувавши класичний американський кінематограф.
Перспектива камери — початкове включення, виключення та кадрування сцен, персонажів та інших візуальних елементів на плівці, визначених режисером або оператором (ролі, які непропорційно виконують чоловіки в кіноіндустрії). Перспектива аудиторії - перегляд кінцевого кінопродукту глядачами. Традиційно перегляд кінотеатру відбувався в темних кінотеатрах, що спонукало глядачів не взаємодіяти один з одним, щоб загубитися в історії та взяти на себе перспективу камери. Перспектива персонажів — досвід персонажів у фільмі, який дозволяє їм взаємодіяти, збирати інформацію та отримувати розуміння, яке потім стає доступним для глядачів. Дуже часто камера імітує перспективу конкретних персонажів, ефективно дозволяючи аудиторії «побачити» їхніми очима
Малві наполягала на тому, що глядач спочатку ідентифікує себе з кінокамерою, тому що формат кінематографу та спосібперегляду фільмів не лишає іншого виходу, що нагадує запропоновану Лаканом «стадію дзеркала». Далі глядач несвідомо приймає позицію того персонажа, оптику якого уособлює камера як суб’єкт бачення за допомогою різних операторських та драматургічних прийомів.
Канонічним прикладом об’єктивації в кіно є сцена з «Трансформерів» (2007), у якій героїня Меган Фокс оглядає машину. Попри те, що жінка говорить про механіку й повністю зайнята устаткуванням автівки, камера ковзає її тілом. У центрі кадру – її оголений живіт, герой дивиться не на те, що під капотом, а на тіло. Усе інше – тема розмови й сама героїня – знецінене
У суті теорії «чоловічого погляду» існує незручна розбіжність. Малві виключає свідому роботу та персональний вибір глядача у процесі ідентифікації з персонажами фільму, але всіма силами закликає до цього. Але чи потрібно так недооцінювати глядачів? Як і актрис, котрі можуть бути не просто сліпими виконавицями волі авторитарних режисерів, а й співавторами у створенні образів. Тут треба врахувати й те, наскільки автор самостійно аналізує предмет своєї роботи, чи не є створення образу навмисним та іронічним, і т. д. Шанувальники психоаналізу надто великі ставки роблять на несвідоме. У сучасному кінематографі ці позиції застаріли – режисери-постмодерністи все частіше руйнують «четверту стіну» і нагадують аудиторії про умовність того, що відбувається, не кажучи вже про те, що сексуалізація може бути закладена в розповідь як спосіб впізнавання у творі різних референсів і працювати на загальну кітчевість подій на екрані
Роберт Шульц в есе, присвяченому концепції male gaze «When Men Look at Women: Sex in an Age of Theory», наводить несподівано підкріплюючу останню тезу цитату з книги лівих феміністок Барбари Еренрейх, Елізабет Гесс та Глорії Джейкобс «When Men Look at Women: Sex in an Age of Theory»:
«Якщо секс – це ствердження чоловічої влади, чи не буде він завжди предметом таємного спростування всього, за що бореться фемінізм? Чи є у феміністок реальний вибір, окрім як бути пуританками або, що по суті те саме, повністю замовчувати питання сексу?».
Щоб привернути увагу до того, наскільки жінки слабко репрезентовані в популярній культурі і як сильно залежать від чоловіків, авторка коміксів Елісон Бекдел у 1985 році створила тест Бекдел, який визначає, чи є фільм гендерно упередженим. Він має всього три критерії: у стрічці мають бути хоча б дві героїні, які мають імена й розмовляють одна з одною про що завгодно, окрім чоловіків. Такий простий тест проходять далеко не всі фільми
Female gaze спрямований не тільки на жінок. Часто піднімаються дискусії про те, чи можна вважати сексуалізовані зображення чоловіків ознакою гендерної рівності та чи є це ще одним, повністю дзеркальним до чоловічого варіантом female gaze. Справді, з емансипацією жінки, особливо гетеросексуальні, отримали голос і можливість розповісти про власні бажання та вподобання. Проте з часом виявилося, що в багатьох жінок насправді дещо інші вподобання, ніж очікувалося раніше
Дослідження з еволюційної психології стверджують, що жінки більш схильні звертати увагу на особисті якості потенційного партнера, а не на форму його тіла. Цим вони переконуються, що чоловік буде приділяти їй час. Одного тільки вигляду м’язів і демонстрації фізичної сили для цього недостатньо.
Популярні нині чоловічі образи в кіно підтверджують тезу про те, що, якщо жінок і приваблює якийсь зовнішній вигляд, то він точно далекий від класичного супергероя чи канонічного типажа з бойовиків. Одні з найбільш рейтингових кіноакторів зараз – Адам Драйвер і Тімоті Шаламе, обидва не підходять під типаж брутальних мачо. Сюди ж можна зарахувати й інших улюбленців дівчат, наприклад: Роберта Паттінсона, Леонардо Ді Капріо чи Джастіна Бібера – а також знаменитий феномен boy bands (музичних гуртів, що складаються з молодих хлопців, орієнтованих на аудиторію юних дівчат), серед яких зараз найпопулярніші азійські гурти з геть не гіпермаскулінними чоловіками. Це не нове явище: можна пригадати The Beatles, Duran Duran чи One Direction і помітити дуже схожі між собою набори зовсім не брутальних, а радше романтичних, емпатійних і ніжних образів. Дослідники популярної музики підтверджують, що серед підліток особливо цінувалися «безпечні» хлопці-артисти, а не грубі маскулінні чоловіки.
