На початку читання Щасливого місця Емілі Генрі я не розуміла чому людям подобається ця книга. Троп фейкових стосунків не є новим та надзвичайним, але в цій книзі він використаний занадто дивно. Гаррієт та Вейн роблять вигляд, що вони точно-точно не розійшлися і досі заручені, аби переконати друзів під час спільної поїздки. В той час друзі селять їх в “honeymoon bedroom”, де прозора ванна кімната і одне велике ліжко.
Зав’язка дуже проста - шість друзів кожен рік збираються в будиночку, аби провести час. В цей рік вони дізнаються, що батько Сабріни, якому належить цей будинок, вирішив його продати. І ця поїздка є такою собі “прощальною”. Серед шести друзів наші головні герої, Парт і Сабріна, які збираються зараз одружуватися та Клео і Кіммі, які вже одружені. Харрієт, Клео та Сабріна дружать більше десяти років і є тією самою “знайденою родиною”.
далі можуть бути спойлери
Сама книга написана від обличчя Харрієт та відбувається в наш час та в минулому. Всю книгу Харрієт намагається знайти, те саме “щасливе місце”, бо її життя розвалюється. І так само у інших персонажів. Ми не знаємо якими вони були 8-10 років тому, коли ця компанія з’явилася, ми знаємо їх дорослими, втомленими та зі сварками і недомовками. Ідея історії класна, справді. Емілі Генрі любить писати про “дорослі проблеми” і в неї це доволі гарно виходить. Але тут щось не працює. Як читач ти скоріше за все не будеш вірити в якийсь елемент історії, або тобі буде нецікаво.
Чесно, я забувала інколи по всіх персонажів, бо вони доволі бляклі. В нас є пара досягаторів, пара яка змінилася за останні 10 років, пара яка не може комунікувати про свої проблеми. А чого вони друзі? А, бо дівчата заселилися в одну кімнату гуртожитка. А як вони здружилися? Бо так сталося. А як Харрієт та Вейн прозустрічалися 8 років і не зрозуміли, що в один одного є проблеми з вираженням емоцій? А ось так. І таких питань багато, хоча ця книга повинна продавати тобі ідею “щасливе місце з людьми, яких ти любиш” і що “для тебе є твоя людина, яку ти знайдеш в кожному всесвіті і будеш з нею разом”.
І так само ти забуваєш, що взагалі-то у головних героїв було кохання 8 років і вони не просто хочуть один одного виїбати. Мені складно повірити, що Вейн переїхав через пів країни заради Харрієт, а вона третій місяць ходить в фрустрації, бо вони розійшлися. Ти бачиш якісь деталі та нюанси, наприклад, знання про поведінку один одного чи преференції в каві. Але ти не відчуваєш 8 років історії за ними. Окрім фрази “він відчувався дуже знайомо” про член в вагіні…
Але до головного
Чому ж людям подобаються книги Емілі Генрі? Бо вони відчуваються живими, з людськими проблемами та страхами. Я можу повірити, що Харрієт боялася піти з хірургії, бо це її вибір зроблений 10 років тому. Чи що депресія Вейна вплинула на його стосунки настільки сильно. Або в дружбу, яка змінюється за багато-багато років і тобі боляче це приймати. І в те, що хтосб применшує свої переживання, аби партнеру не було складно. Є величезний шанс, що читач чи читачка мали схожі проблеми. І хоча б одна з них буде для них життєвою.
І про книгу
Ця історія точно не стала для мене дуже сильною та цікавою, хоча мені не вистачає книжок, які також досліджують тему дружби і як вона пов’язана з нашим зростанням. Але мені не вистачило ні дружби, ні гарно прописаного кохання, ні відчуття “герої створені одне для одного”. І було відчуття, що ти зайвий в цій компанії, бо інколи ти не розумієш жартів чи минулого. І це не відчувається, як споглядання вже уставлених стосунків, це відчувається як підглядання в щілину замка.
Книга отримує 3,5 з 5 від мене і я рухаюся до наступних історій Емілі Генрі.
