Шановні друзі. Пропонуємо вам матеріал, що присвячений долі українських пролетарських поетів та української революційної поезії 20-30 років 20 століття. Ці долі вкрай яскраві і вкрай трагічні. "Розстріляне відродження" весь час стучиться у наші серця і не дозволяє нам ані на мить забути сталінські злочини перед українською культурою.
Сьогодні ми розповімо про декількох письменників, які заслуговують вашої уваги:
1. Василь Еллан-Блакитний (1894–1925)
За спогадами Романа Бжеського, Василь «… був запальною, експансивною і екзальтованою людиною з рвучкими рухами і нахилом наказувати».
Один із перших ідеологів української радянської літератури, Еллан-Блакитний (справжнє ім’я — Василь Михайлович Елланський) поєднував у собі образ українського поета, публіциста, редактора, перекладача, політичного й громадського діяча, був одним із провідних творців української радянської літератури на початку ХХ століття.
Практично все життя присвятив розвитку культури та політичній боротьбі. Був головним редактором низки газет і журналів — зокрема, "Вісті ВУЦВК", офіційного друкованого органу радянського уряду України. Його перу належать численні публіцистичні статті, памфлети й фейлетони. Як редактор, він надавав пріоритет розвитку української мови в пресі та активно сприяв українізації радянських інституцій. Писати вірші почав ще в юності, проте як поет став відомим на початку 1920-х років.
Його стиль — різкий, гасловий, емоційно насичений. Проте за цією риторикою відчувалась і щира тривога за долю народу. Його поезія сповнена революційного пафосу, ритму змін і волі до боротьби:
"Вперед"
Ні слова про втому! Ні слова про спокій!
Хай марші лунають бадьорі й гучні…
Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій
Вже грають-палають досвітні вогні…
Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті,
Єднаймо одсталих плечем до плеча!
Гей, хто нам посміє шляхи замикати?
Горять наші очі, як вістря меча.
Ми вийшли давно вже у путь нам відому,
Хай кулі ворожі назустріч летять.
Ні слова про спокій! Ні звуку про втому!
Вмремо, — а здобудем ключі від життя.
У 1923 році у світ вийшла збірка "Удари молота", яка стала знаковим твором епохи революційного романтизму. Його вірші закликали до боротьби, віри в майбутнє соціалістичної України. У тому ж році він став одним із засновників і першим керівником літературного об’єднання "Гарт", яке об’єднало пролетарських письменників і стало попередником ВАПЛІТЕ.
Еллан-Блакитний через тяжку хворобу серця, яку він мав ще з дитинства помер 4-го грудня 1925 року на 32-му року життя, уникнувши сталінських репресій. Але радянсько-сталінській владі не завадило посмертно затаврувати письменика як "буржуазного націоналіста" та "бандита", й попутно демонтуваши надгробок, який створили його друзі у Харькові.
"Залізом і вогнем кується новий світ. І ми — вогонь, і ми — залізо."
2. Микола Хвильовий (1893–1933)
"Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник."
— Володимир Коряк, 1923.
Справжнє ім’я Хвильового — Микола Григорович Фітільов, видатний український письменник, поет, публіцист, ідеолог національного відродження України, один із найяскравіших представників Розстріляного Відродження та власник цитати — "Геть від Москви!".
Микола Хвильовий став відомим у 1920-х роках як блискучий прозаїк і публіцист. Його твори вирізняються експресивною мовою, драматизмом, внутрішнім психологізмом і філософською глибиною. У прозі Хвильового — пошук нової людини, трагічність революційного вибору, конфлікт між ідеєю та гуманізмом, також добре зарекомендував себе в поезії, особливо в останній період життя, але справжня сила була в прозі та есеїстиці, також з під його пера виходили памфлети та публіцистика, художні твори (одні з найвідоміших художніх творів які він написав — Я(Романтика), «Санаторійна зона», "Редактор Карк" та інші.)
Також був засновником та лідером літературної організації ВАПЛІТЕ — Вільної академії пролетарської літератури в 1925 році. Це було об'єднання письменників, які прагнули піднести українську радянську літературу до рівня світової.
Проте через політичний тиск ВАПЛІТЕ у 1928 році змушене було саморозпуститися. Хвильового звинувачували в націоналізмі, відриві від марксизму, "єресі українського самостійництва".
Приклад поезії:
"Слово «повстання» таємне…"
Слово «повстання» таємне
Чув я, як в тирсі давно
Вечір збентежений темний
Скиглив повстання зерном.
В грудях моїх зростала
Хвиля бурхлива — живець,
Подих скорботи невдалий
Здатний не був вже на герць.
Також схопив я повстання
В жвавих ланах громовиць,
Чув я повстання в зітханні
Кволих байдужих телиць.
Щось ще гойдається в думці —
Що? Небезпека, не варт?
Солодко вмить перегнуться,
Щастя підхопити вжарт.
Слово «повстання» палюче,
Блискавка грізна, зросло —
Бачиш, як певно, жагуче
Світ обгортає крилом?.
Але у 1933 році, на тлі голоду, хвилі арештів українських інтелігентів і посилення терору, Хвильовий переживав глибоку кризу. 13 травня, після арешту близького друга Миколи Скрипника і під тиском репресивної атмосфери, не витримавши цього всього вчинив самогубство вистреливши собі в скроню у власній харківській квартирі.
Його останні слова в передсмертній записці:
"Коли є вихід — треба вміти піти. Моя смерть нікого не налякає, зате багато чого пояснить. Комуніст. Хай живе комуністична Україна!"
Після смерті ім’я Хвильового на десятиліття було викреслене з української культури. Його твори були заборонені, а він сам — оголошений ворогом народу. Лише в 1960-х роках почалося поступове повернення його імені в літературний контекст, а повноцінне вивчення творчості стало можливим після відновлення незалежності України.
"Ми на розпутті. Або — в безодню московської азіатчини, або — до культурної Європи. І наш обов’язок — не вагатися."
3. Михайло Йогансен (1896–1937)
"I в вiршах своїх i в прозi i в теоретичних статтях неуклiнно старався пiдняти українське слово до європейсково рiвня. Не дваб за гроши i не дбав за славу, i не шукав дешевих ефектiв."
Михайло Гервасійович Йогансен — український поет, прозаїк, перекладач, літературний теоретик, мовознавець, один із найоригінальніших митців періоду українського культурного Відродження 1920-х років, представник літературного авангарду, член об’єднань "Гарт", ВАПЛІТЕ, "Техніка і мистецтво", "Плуг". Вільно володів латинською, давньогрецькою, німецькою, французькою, англійською та іншими мовами. Йогансен активно займався перекладацькою діяльністю, зокрема перекладав Шекспіра, Байрона, Гете, Гюго, Брюсова, Бернса та інших. Працював над мовознавчими дослідженнями, займався стилістикою української мови.
Був одним із найосвіченіших, найбагатогранніших митців свого покоління, знищених під час сталінського терору.
У 1920-х роках Йогансен став однією з ключових фігур літературного життя України. Спершу писав у дусі пролетарської поезії, згодом звернувся до модерністського, авангардного письма.
Його вірші вирізнялися експериментами з формою, ритмом, звучанням, насиченістю метафор, неологізмів, іронією, поєднанням прози й поезії в одному творі. Він був прибічником авангардизму, новаторства, незалежного мислення. Одним із перших у Радянській Україні теоретично обґрунтовував і практикував експериментальний роман.
«То город-дощ, холодний і зелений…»
То город-дощ, холодний і зелений,
Над морем, що під парусом туману
Щодня лаштується його покинути навіки,
Прощає й робить істеричні сцени.
Як героїня історичного роману,
Б'ючись об приступці ґранітного фонтану,
Солону слину ллє на мокрі черевики.
По вінця повний кави і какао,
Як пароплав батавський дихає й парує,
Що на Руан записаний у книги;
Дощами злитий ясно і яскраво
То город-дощ бульвари пришвартує
Коло церков і ратуш. Рукосуї
Заметушаться, вигружаючи релігії.
То город-дощ під парусом туману
Захований од сонця і од вітру,
В холодній непозбуваній розпуці
Проценти підсумовує старанно,
Фантоматичне обчисляє мито
По день химерний, що навіки витре
Його з реєстру східніх революцій.
18 серпня 1937 року, в розпал Великого терору, Йогансен був заарештований органами НКВС у своїй харківській квартирі в будинку «Слово». На допитах не приховував своїх політичних поглядів: «В бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня — ніякий не терорист. Що саджають людей безвинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади».
А 27 жовтня 1937 року Йогансена розстріляно в тюрмі НКВС у Києві по обвинуваченню "в участі антирадянській націоналістичній організації".
"(…) найголовніше — це знання того, що куди годиться."
4. Борис Тенета (1903-1935)
«Небезпека наближається, скоро і по нас прийдуть, а жити так хочеться, що, здається, я зроблю так: піду до річки, залишу свій одяг на березі, покладу в кишеню всі документи на ім'я Бориса Тенети, а сам на голову нав'яжу який-небудь одяг такий, щоб можна лише було прикрити грішне тіло, перепливу річку... І нема мене... Піду, куди очі гледять, без документів, без нічого... А хтось знайде мій одяг на березі з документами, передасть у відділ розшуку міліції, міліція - НКВС. Ну що ж, скажуть, утопився сам, раніше, ніж ми його утопили...».
Борис Тенета (Справжнє ім’я - Борис Йосафович Гурій) український поет та прозаїк Розстріляного відродження з трагічною долею життя.
Мало збереглося інформації про його творчу діяльність, але на початку 1920-х був одним з найдіяльніших членів Катеринославської філії спілки селянських письменників „Плуг“, після переїзду до Києва приєднався до угруповання «Ланка», що згодом стало МАРС. Перші вірші надрукував у 1924 р. в журналах «Червоний шлях», «Зоря», «Нова громада», «Життя й революція» та ін.
Нелегка доля не дала можливості повністю реалізувати творчий потенціал і талант митця.
Твори Бориса Тенети сповнені романтизму і жалю також він майстерно змальовує внутрішній світ людини, її роздвоєність, сум, пошук сенсу серед хаосу епохи. Для стилю Тенети характерні й поетична образність, багата метафорика, зміна перспектив оповідача та символічне навантаження природи.
Ось приклад поезії:
«Минають дні, іде по літі осінь...»
Минають дні, іде по літі осінь,
В прозорім сумі ніжна й золота.
Жаркі стрічки впліта в зелені коси —
Слова прощання на мої уста.
Я знов один, чужий собі й нелюбий,
З піснями синіми по синій далині…
І хтось поклав слова на почорнілі губи —
Такі ласкаві, ніжні і сумні.
Який я став? Яка тому причина?
Вже кинув бокс і курс вечірніх вправ…
Мале хлоп’я тепер мені за сина,
А чи ж давно я з ним у цурки грав?
Біжать автобуси так само вчора й нині,
А день – такий же синій, синій день…
Скажи, чому в дочасну домовину
Нас путь одна сухоткою веде…
Скажи, чому бушую і гуляю,
А в серці сум і сонце і весна,
І дух терпкий степового розмаю
І золота весна…
О не сумуй, що не такі, а інші
Прийшли ми в цей зелений, милий світ.
Там у степах забрунькувала вишня,
І на Дніпрі сльозою вкрився лід.
Там по степах… та ти не розумієш,
Тобі рідніші брук і димарі…
У сивім ковилі ховає сонце вії
І в позолоті очерет горить.
І кличе владно знову повернути
Далекий голос юність золоту,
А за вікном голодний вітер, лютий
І в ніч дерева зігнуті ростуть.
Ах думи, думи… До блідого ранку
Вузька канапа не дає заснуть: —
Я завтра знов лічити буду гранки
І у портфелі тамувать весну…
Наприкінці 1933 - на початку 1934 років почалися масові арешти представників української літератури (Підмогильний, Плужник, Косинка тощо). Передчуваючи небезпеку, в паніці Тенета написав листи Сталіну та Горькому, в яких закликав перейнятися "тим, що твориться на Україні, бо ув'язнюють чесних людей, піддаючи їх неймовірним катуванням".
Проте й його самого було арештовано 20 січня 1935 р. на Кавказі, куди він поїхав до сім'ї. В Сухумській в'язниці, де його тримали перед відправкою до Києва, Тенета зробив спробу покінчити життя самогубством. Його врятували і відправили в столицю України.
Проте 6 лютого 1935 р. його все ж не стало. Він виконав власну обітницю: «Мене бандити не розстріляють, я не дамся...» повісився у своїй камері.
"Сплять слова холодні на сторожі, вічні в серці – холод і зима…"
