На днях відгриміли протести по всій Україні (за винятком окупованих територій), відбулася масова мобілізація відповідних верств населення щодо протидії наступу буржуазної влади на інші буржуазні інститути - НАБУ/САП. У лівому русі одразу почалися дискусії: а чи варто нам узагалі підтримувати цей протест? Цю думку розкрив активіст-анархіст "Чорного Стягу" та діючий військовий, учасник російсько-української війни, Дмитро Купер на своїй сторінці у Facebook:
«І думки лівих із цього приводу розділилися на дві діаметрально протилежні позиції.
Перші стоять на тому, що "це буржуазні розбірки одних буржуїв з іншими, і лівим немає чого там робити".
Другі ж вважають, що "народ проявляє самоорганізованість і свідому позицію, це прояв прямого народовладдя, який ми зобов’язані підтримати, незалежно ні від чого".
Обидві ці позиції перебувають на однаковій відстані від істини.
Якщо керуватися логікою перших, то можна вічність чекати, коли почнуться "правильні" з ідеологічної точки зору протести, не виходячи зі своїх гуртків, де нескінченно обговорюють, якою має бути "правильна" революція.
Але, як відомо, під лежачий камінь вода не тече. Ніхто, крім нас, не донесе наші ідеї до людей, і саме такі події є ідеальними майданчиками для цього. Ми зобов’язані їх використовувати.
Якщо ж повністю піти за думкою других - ми безкінечно витрачатимемо свої ресурси, сили й засоби як масовка для будь-яких сил, що використовують прояви прямого народовладдя у власних цілях. В Україні різного роду антинародна наволоч вже давно навчилася використовувати цей інструмент. Скільки вже було "революцій" - а жодних якісних змін. Країна досі належить купці привілейованих виродків, на яких народ змушений батрачити.
Відтак ми маємо бути абсолютно впевнені, що не є масовкою для чергового такого виродка, який намагається забрати в нас нашу країну. І, до речі, виродок може бути будь-якого громадянства й національності».
З цим повністю погоджуються активісти «Захисту праці».
Лівий рух в Україні перебуває в кризі не стільки з часів розпаду Радянського Союзу, скільки ще з його доби, коли низова ліва, робітнича та студентська самоорганізація системно придушувалася самою деформованою робітничою державою. Усі проблиски підйому лівого руху - це не стільки краплі в морі, скільки цеглини в стіні, якої не існує.
Тому не дивно, що самі протестувальники майже не мали чітких політичних класових гасел. До цього також накладалась заборона політичних гасел зі сторони ліберальних організаторів. У деяких лівих-скептиків з'явилось обурення з цього приводу щодо відсутності відповідних соціально-класових гасел та їх заборона. Але ж в Україні не існує масового робітничого руху взагалі та і сам протест організували зовсім не ліві. Та чи означає це, що лівим варто було проявити бездіяльність? Ні - і ось чому.
Ліберали, які організували протест (а серед них теж виникли конфлікти), деякі представники ліберального проурядового табору виявилися заручниками обурених мас, яким зовсім не сподобалося прагнення влади Зеленського до авторитарного "затягування гайок". Проурядові ліберали були змушені підтримати протест, щоб не втратити підтримку мас.
Активісти профспілки «Захист праці» на прохання організаторів долучилися до захисту протесту від провокаторів - як проурядових, так і ультраправих. До речі, деякі ультраправі організації сьогодні напряму підпорядковані уряду. Тож у нас була можливість одночасно спостерігати за протестом збоку й активно брати в ньому участь.
Ми з великим ентузіазмом прочитали новий матеріал УСЛ і вирушили на акцію з гаслами робітничого та студентського контролю. Та, на жаль, нас чекало розчарування - не від народних мас, а від самих лівих.
Прийнято казати, що "народ не той" - недостатньо радикальний, класово свідомий тощо. Але ще Антоніо Грамші писав про поняття органічного лівого інтелектуала - це людина з робітничого середовища, яка бере на себе роль захисника і вихователя інтересів робітничого класу. Така людина формує політичні гасла, що справді відповідають реальним потребам трудових мас, а це дуже важливо. Коли активісти «Захисту праці» долучилися до протесту, протестуючи та організатори поставили пряме запитання:
«Чому ви з нами?»
Не замислюючись, ми відповіли:
«Бо ми виражаємо інтереси українського робітничого класу та студентства в їх прагненні до незалежності та контролю над незалежними інституціями».
Ця відповідь викликала захоплення. Дійсно, наше гасло було політичне, але було соціально-конкретне і повністю виражало інтереси вимоги протестуючих, такий вийшов парадокс: допустимість політичного гасла на поза-політичному протесті.
Проте на мітингу також були організації «Соціальний Рух», студентська профспілка «Пряма дія» та анархістські організації. Їхні гасла на кшталт «владу мільйонам, а не мільйонерам» чи «бунтуй, кохай, права не віддавай» сприймалися в контексті легального ліберального протесту не просто провокаційно, а навіть маргінально - і це не тому, що народ "не той", а тому, що протестувальники вийшли з конкретною вимогою: проти авторитарних зазіхань влади Зеленського та за збереження повноважень НАБУ і САП.
Ліві не зрозуміли маси, а маси - лівих. Ліві виявилися дезорієнтованими: вони прийшли "боротися за щастя народу", який їх не сприйняв. Їхні абстрактні гасла залишилися без відповіді. Але, схоже, їх це не турбує - головне "відмітитися". Цей субкультурний, тусовочний підхід не має нічого спільного з лівою організованою політичною боротьбою.
Наша стаття - не критика заради критики, а радше порада: час визначитись, ким хочуть бути ліві - «двіжуючою тусовкою по інтересам» чи політичними суб’єктами з народною підтримкою. Пора відповісти собі на запитання: «Хто ми?» і «Куди ми йдемо?»
У ліберальному таборі, тим часом, почалося занепокоєння. Протест наближався до кульмінації, а влада не поспішала реагувати. Обговорювалася навіть можливість радикалізації - із чіткішими політичними вимогами. І отут активісти «Захисту праці» вже мали конкретні пропозиції. Інші ж ліві - ні.
Але уряд Зеленського був змушений зробити крок назад. Це сталося зокрема завдяки тому, що провладним ультраправим не вдалося спровокувати протест на дискредитацію. І в цьому важливу роль відіграла організація безпеки протесту, яку підтримали й активісти «Захисту праці». На одному з мітингів ультраправі намагалися спровокувати інцидент із фаєрами (що раніше вже спричинив інформаційний скандал), але цього разу їх зупинили.
А де ж була решта лівих? Чому більшість навіть не задумувалася над політичною тактикою та стратегією? Вони вирішили не забивати собі голову такими "дуростями".
Уряд Зеленського відступив. Протести перемогли.
Ми всі повинні винести з цього очевидний урок.
Вперше за три роки повномасштабного вторгнення всі розмови про те, що «не на часі», стали «на часі».
Народні маси мають право боронити свої права - навіть під час війни.
І тенденції до авторитаризму, які проявляє уряд Зеленського, - це серйозні дзвіночки.
Лівим час виробити чітку політичну стратегію й тактику, час відходити від абстрактно-лівих лозунгів до конкретно соціально-класових.
Ореол "неможливості критики влади під час війни" - остаточно впав.
