Уряд Ющенка – Тимошенко робить нечувано правильні кроки. Уперше Україна має Президента і уряд, які демонструють стратегію, що реалізує національні інтереси. Уперше вони чітко окреслили свої політичні суспільні цілі, визначили проблеми, які треба подолати, і демонструють політичну волю для втілення цієї стратегії. На своїх робочих місцях вони займаються саме своєю державною роботою, а не “дерибаном”. Уперше наші політичні лідери борються за повноваження для того, щоб змогти виконати свої державні завдання. І вперше українська влада має нечувано високий рівень довіри. Чому ж газети обговорюють не Президентську стратегію та План дій уряду, а конфлікти між найвищими політичними керівниками та якусь фантастичну неорганізованість їхніх Кабінетів, неспроможних готувати ухвалювати продумані рішення? Виявляється, тривале ігнорування необхідності створити принципово нову демократичну урядову машину нині починає вбивати навіть унікально потужну політичну волю до демократичної поведінки. Без підтримки професійного урядового апарату навіть наші індивідуально блискучі політики виглядають совковими, невмілими й неуспішними в умовах гостро конкурентної відкритості. Якщо негайно не розпочати інституційне створення демократичної професійної бюрократії, найближчим часом на нас чекає лише одна альтернатива: суспільний хаос або “сильна рука” авторитаризму.
Уперше в історії незалежної України бюджет є стратегією, що послідовно втілює публічно заявлені політичні цілі.
Політичні цілі передвиборної кампанії Ющенка, підтримані всіма, хто міг про них довідатися, а саме: привернути увагу суспільства до найбідніших і подолати корупцію, – стали головними постулатами змін до державного бюджету, що їх запропонувала нова влада. Навіть якби Ющенко і Тимошенко не зробили більше нічого, цього нововведення достатньо, щоб назавжди залишитися в історії демократичної трансформації України. Бюджет Ющенка – Тимошенко подвійно революційний. По-перше, ніхто й не мріяв, що влада так безстрашно, так геніально конкретно візьметься за дві найстрашніші хвороби українського суспільства: бідність і корупцію. По-друге, одним махом наші лідери знищили систему подвійних стандартів, що трималася на підкилимових угодах, які Тимошенко назвала “торгівлею”. Радянська система управління завжди існувала у двох паралельних вимірах, що ніколи не сполучалися: публічні лозунги та реальні, приховані від публічної оцінки, бюджетні рішення. Такою роздвоєною влада залишалася і в незалежній Україні. Змінилися лише реальні, закриті від публічного ока, завдання бюджетного процесу. За радянських часів народ працював на військову й ідеологічну потугу, а за Кучми бюджет обслуговував новий вид розподільчої діяльності, що отримав назву “дерибан”. Революційне виведення бюджетного розподільчого процесу на світ Божий стало справжнім шоком. Ніхто не вірив і, здається, ще й зараз не вірить, що “дерибану” не буде: ніхто не матиме пільг і правила будуть справді рівними для всіх.
Нова бюджетна політика виявилася нежиттєздатною, бо проводилася радянським адміністративно-командним методом.
Чому ж цей стратегічний бюджет викликав таке тотальне невдоволення та спротив? Чому безумовно правильно визначені проблеми, за вирішення яких голосував Майдан і на вирішення яких було націлено зміни до бюджету, українці не підтримали? Виявилося, зміни до бюджету не тільки припинили найбільшу корупцію та надали системну підтримку найвразливішим верствам населення, а й болюче вразили практично всіх прибічників нової влади: іноземних інвесторів, український чесний великий і малий бізнес, неурядові організації. Виявилося, наші політичні лідери ухвалювали рішення без будь-якого аналізу його неминучих економічних і політичних наслідків. Нереформований, тобто не навчений працювати в умовах демократичної конкуренції, урядовий апарат не спроможний забезпечити політичне керівництво вичерпною інформацією про неминучу реакцію ключових груп інтересів.
Урядовий науковий апарат неспроможний забезпечити потреби політичного керівництва.
Величезна урядова аналітично-інформаційна машина з десятками дослідницьких інститутів при кожному міністерстві виявилася повністю неспроможною виконувати свою роль “аналітично-інформаційного забезпечення державної політики”. Урядова наука з дисертаціями та монографіями, підтримувана мільйонами бюджетних гривень, не націлена на дослідження державної політики в умовах політичної й економічної конкуренції. Урядові аналітики та науковці неспроможні працювати з реальними проблемами реальних політиків. Вони можуть лише як за радянських часів надати обґрунтування на розпорядження начальника за умови, що начальник уже чітко сформулював своє рішення. Зрозуміло, чому радянське керівництво не потребувало аналізу політичних варіантів рішень, тим більше аналізу всіх неминучих наслідків для всіх ключових зацікавлених сторін. Однак нинішній уряд працює в умовах відкритої демократичної конкуренції і потребує цілковито іншої якості інформаційно-аналітичного забезпечення.
Своїми бюджетними рішеннями уряд зачепив конкретні великі і малі фінансові інтереси усього спектра політичних сил, чим викликав шалений тиск з усіх сторін проти небажаних змін. Втримати такі радикальні рішення можливо лише за умови мінімізації негативних наслідків, а для цього – чіткого їх аналізу і прогнозу, а також таких політичних позитивних аргументів, які зроблять політично самовбивчим публічний спротив. У цьому конкретному антикорупційному рішенні необхідно було чітко відділити вплив рішень на корупційну діяльність від впливу на чесну діяльність. Якраз таких дій і не було під час підготовки змін до бюджету.
Політики не мають жодного уявлення про демократичний спосіб ухвалення рішення.
Крім неспроможного апарату, іншою важливою причиною неготовності уряду до наслідків своїх рішень є самі українські політики. Наші політичні лідери в уряді звично розраховують на тоталітарний вертикальний спосіб ухвалення та виконання рішень, розраховуючи виключно на силу влади і свою ідеологічну безкомпромісну рацію. Виключивши підкилимні консультації, які проводила попередня влада, уряд не включив і навіть ще не подумав серйозно про необхідність відкритих формалізованих консультацій із зацікавленими сторонами ще до ухвалення рішення, в період його підготовки. Наше вище політичне керівництво також гостро потребує негайного лікнепу щодо демократичного управління державою, оскільки через незнання того, як працює демократичний уряд, продовжує розраховувати на добре знайомий, звичний командно-адміністративний спосіб виконання рішень.
Радянська вертикальна виконавська дисципліна не спрацьовує без застосування сили.
Радянська вертикально організована машина виконання рішень була ефективною, бо була забезпечена застосуванням сили до всіх незгодних з ними. Той, хто захопив владу, мав безсумнівну рацію і право на рішення. Будь-який сумнів вважався спробою політичного перевороту. Сама підготовка рішення була абсолютно закритою процедурою, для “народу” готували лише спеціальні ідеологічні обґрунтування, які запускали як масову інформаційну кампанію. Заслужений кадебіст П.Судоплатов називав її “димовою завісою”, що прикривала істинні мотиви і наслідки.
Якщо не можеш стріляти в незгодних, мусиш з ними консультуватися.
Демократичні уряди якраз забезпечують собі майбутню підтримку для своєї політики через максимально широкі консультації ще на етапі визначення проблем, на вирішенні яких уряд зосереджуватиме всі ресурси. Західні політики кажуть: “якщо не продасиш проблему, ніколи не отримаєш підтримки для її рішення”. Бюджетний процес продемонстрував, що й нині всі рішення готують у закритому режимі, хоча з іншої причини. Не тому, що закритістю прикривається розкрадання, а тому, що просто не відомо, що означає прозорість у щоденній поведінці уряду. Не було проведено консультацій із зацікавленими сторонами, тому політики виявилися не готовими до реакції громадськості, до невдоволення і протестів потерпілих від бюджетних змін. Нині в уряді ніхто не оцінює для політиків ціну рішення, а також того, хто має її платити. І нині не легітимізовано думання про зацікавлені сторони як суто технічний і методологічний процес, що дасть змогу готувати рішення, які потім не треба буде скасовувати. Безодня між реальною політичною ситуацією свободи і відкритості політичного процесу та колишньою незмінною радянською якістю підготовки політичних рішень неминуче призведе до щораз більшої кількості рішень, які нічого не вирішують, бо політики почнуть боятися їхніх наслідків. Відсутність будь-яких знань і вмінь в урядових структурах щодо рутинного щоденного управління інформаційним діалогом з політичними конкурентами і жертвами урядових рішень неминуче веде або до монополізації інформаційного простору, або, якщо це неможливо, до закритості від страху перед публічною реакцією.
Українська влада нині не має вибору – мусить йти до школи публічної політики.
Щасливим було життя урядовців за радянських часів! Невдоволених відстрілювали, а ЗМІ оспівували прекрасні урядові рішення. Однак Демократична революція перемогла, і треба давати собі раду у відкритому бурхливому просторі публічної політики.
Виявляється, усі демократичні уряди бояться преси. Страху меншає, коли з’являється технологія публічної присутності.
Вибори виграють і вибори програють на інформаційному полі битви. Демократичний уряд не має вибору – без ефективної інформаційної стратегії він просто не має шансів на успіх у ХХІ столітті, коли інформація, аналіз, оцінки розповсюджуються швидко й дешево.
В Україні ефективна інформаційна стратегія має виключне значення за додаткових причин. У час глибоких змін уряд мусить домогтися, щоб люди підтримали реформи, які є складними, болючими і зазвичай незрозумілими. Не можна підтримати те, чого не дуже розумієш. До того ж порівняно легко для опозиції дискредитувати реформні ініціативи за допомогою дезінформації, популістських лозунгів і звинувачень.
У демократичному контексті політична конкуренція – це конкуренція ідей. Мусить бути спосіб чіткого роз’яснення урядових ідей для того, щоб громадяни брали на себе відповідальність у демократичному процесі ухвалення рішень.
Є тільки один-єдиний формат розмови уряду із суспільством, який може призвести до якогось порозуміння. Це формат діалогу щодо урядових намірів з кожного важливого питання державної політики. Уряд мусить ставити питання до всіх груп інтересів і давати своє бачення відповідей на такі питання: які суспільні проблеми уряд визначає своїми абсолютними пріоритетами? Як ряд розуміє причини цих проблем? Чи підраховано ціну проблеми, її обсяги, вплив на суспільний розвиток? Хто найбільше потерпає від цієї проблеми? Хто виграє від наявного стану справ? Чи справді ця проблема потребує негайного вирішення? Які варіанти рішень розглядає уряд? Чому саме пропоноване рішення було вибрано? Яка ціна рішення і ціна бездіяльності? Які є ресурси та перешкоди для виконання пропонованого рішення?
Українські бюрократи мусять дуже швидко навчитися робити якісний аналіз політики щодо питань, які потребують рішення. Цей аналіз має чітко прораховувати наслідки рішень і реакцію всіх груп інтересів. Цей аналіз має показати ціну питання у коротко- та довгостроковій перспективі, ціну неприйняття рішення, показати, хто реально виграє, а хто програє.
Урядові аналітики політики мусять надати рекомендації щодо дій уряду з огляду на передбачувану реакцію громадян: особисті консультації Прем’єра із зацікавленими сторонами, політичними партіями, широка інформаційна кампанія, консультації в усіх реґіонах, економічний розрахунок наслідків, порівняння впливу рішення на різні групи населення тощо.
Уряд мусить постійно виходити до громадян, тобто до своїх виборців, із Зеленими та Білими книгами про державну політику з ключових питань. Зелена книга є зверненням уряду до населення із закликом звернути увагу на якусь проблему. У Зеленій книзі уряд пояснює, як розуміє ситуацію, причини проблеми та хоче почути реакцію громадян, усіх зацікавлених сторін на викладене бачення. Біла книга підсумовує результати проведених консультацій і викладає наміри уряду до дій.
Марно переживати, що на такий аналіз немає часу. Погано підготоване рішення однак не буде виконано. Що гірше, погано підготоване рішення потім неминуче потрібно переробляти, скасовувати, що вкрай негативно впливає на довіру до уряду.
Ніколи не відкладати вихід на публіку, доки рішення не буде ухвалено. Це найкращий спосіб гарантувати собі невдоволення громадян через мовчання уряду та активізацію антиурядових настроїв у вакуумі, що його створює уряд своїм мовчанням.
Змінити патерналістську риторику на демократичну. Не треба ощасливлювати народ, “давати народу заслужене щастя”. Народ хоче від уряду свободи і порядку, тобто точних і незмінних правил гри, і саме тому виходив на Майдан. Народ сам собі прекрасно дасть раду і не надто розраховує, що нова політична влада змусить урядовців усіх рівнів перестати заважати народу.
Найголовніше – нав’язати здоровий глузд у роботу урядової машини, викинувши абсурдну псевдонауковість з урядових програм і планів. Зробити їх такими самими простими та зрозумілими, як ті слова, з якими наші лідери звертаються до нас. Бо українці не дурні і бачать, кому можна вірити і на кого можна покластися.
