Після серії болючих поразок на українських аеродромах та під час підірвання Кримського мосту Кремль не став визнавати реальність, а запустив нову інформаційну кампанію, що спирається не на силу зброї, а на силу слова. Водночас цілком очевидні тактичні невдачі були свідомо замасковані яскравими меседжами «русского мира» та пропагандистськими наративами про нібито «нову європейську політику» під керівництвом Росії.
1. Зміщення фокусу: переорієнтація уваги із програшів на ідею «перезавантаженої» Європи
Замість того щоб реагувати на детальні репортажі українських військових кореспондентів про знищені позиції, зруйновані склади та деморалізацію піхоти, пропагандистські канали Кремля почали розкручувати ідею «нової європейської політики», в якій Росія постає не агресором, а «провідником цінностей». Навмисне створюється враження, що Захід нібито «втомився» від протистояння, що в Європі росте енергетична та економічна криза, а отже саме Москва може запропонувати «новий порядок», який нібито гарантує стабільність і збереження християнських традицій. Таким чином фактичні фронтові невдачі відсуваються на задній план, а українські успіхи просто ігноруються гучними гаслами про «зовсім іншу динаміку у Східній Європі».
2. «Путінський реалізм» як методологія: поєднання нахабства, брехні та моралізаторства
У центрі кампанії лежить концепція, яку умовно можна назвати «Путінський реалізм». Вона має три ключові елементи:
Неймовірне нахабство. Мовляв, попри реальні втрати, Росія «не припинить боротьбу» і «не злякається санкцій». Саме завдяки цій «непохитності» нібито гарантується, що Москва «залишиться останнім форпостом традиційних цінностей» в Європі.
Відверта брехня. Наприклад, коли втрачають мости або аеродроми, офіційні джерела говорять про «успішне відведення техніки», «планову перебудову тактичного угруповання» чи про «здобуття ПВО противника». Таким чином створюється ілюзія, що російські війська нібито здобувають ініціативу там, де їхні дії фактично призводять до втрат.
Розважливий повчальний тон. Замість зайвих деталей чи сухої статистики пропагандисти переходять до моралізацій: «Захід заблукав у марксистських ідеалах», «європейці втратили віру в Бога та сім’ю», «лише Росія здатна зупинити деградацію». У такому тоні глядачеві чітко вказують, які цінності йому слід обрати, не залишаючи простору для заперечення чи запитань.
3. Розгорнуті наративи «русского мира»
Нова кампанія будується на кількох ключових меседжах:
«Європа на роздоріжжі». Кремль активно стверджує, що європейські політики нібито втомилися від нескінченних компромісів із Вашингтоном та Брюсселем, а енергетична криза робить їх вразливими до шантажу. На цьому тлі Росія постає як «незалежний гарант енергетичної безпеки» та «захисник християнської спадщини», що ніби рятує Захід від дискредитації «ліберальних цінностей».
«Миротворчий потенціал Москви». При тому, що Україна продовжує отримувати зброю від ЄС і США, Кремль заявляє про готовність домовлятися напряму з Європою, «ігноруючи» Київ. В умовах реального збройного протистояння це сприймається як «реальна альтернатива», начебто пропонована для того, щоб зупинити війну «будь-якою ціною».
«Цивілізаційна суперечка». Створюється образ, що поточна криза — це не просто війна за кордони, а битва світоглядів: «русский мир» уособлює «традиційні цінності», а Україна й Захід — «либеральний експеримент» на межі розвалу. Усе це подається мовою виключності: «Ми об’єднані проти розпаду Європи, а ті, хто не з нами, автоматично стають ворогами християнського світу».
4. Інструменти та канали поширення: від телеефіру до Telegram-блогерів
Кремль використовує цілі «вертикальні лінії» інформаційного впливу:
Телеканали (дружні до влади Росії), що цитують заяви Путіна без жодної критики й безконтекстно демонструють «обурливі факти» про економічну чи культурну деградацію в ЄС.
Офіційні акаунти в соцмережах та державні сайти», де розміщуються інтерв’ю «експертів», які називають санкції Заходу «казнокрадством» і стверджують, що «прагнення України до НАТО — це пряма загроза цивілізації».
Telegram-канали та YouTube-блогери-сталіністи, які масово розганяють тези «про те, що Захід програв цю війну на інформаційному фронті». Вони демонструють файли з нібито «секретними звітами» про розчарування європейських еліт у підтримці України, хоча справжніх доказів ніхто не демонструє.
Закордонні «тролінгові» мережі, які у коментарях під публікаціями націлені на деморалізацію української та західної аудиторії, постійно повторюючи тезу «Україна приречена» чи «Європа продає свої інтереси за газ».
5. Принципи «Путінського реалізму»: як побудовано сам меседж
Опираючись на механіку «Путінського реалізму», можна виділити такі тактичні прийоми:
Переведення розмови на «рівень цінностей». Замість того щоб сперечатися про тактичні упущення армії чи про фактичні втрати, пропагандисти говорять про «моральну деградацію Заходу», про «загибель традиційного суспільства» та «атаку на християнські цінності». Це змушує аудиторію емоційно сприймати їхні дописи набагато ближче, ніж абстрактні цифри втрат.
Використання образу зовнішнього ворога. Київ і Брюссель — це «п’яні маніяки», що «обдурили власних громадян», а США — «імперія, що потребує нової війни задля продажу зброї». У ролі «рятівника» виступає тільки Москва.
Іронічно-викривальна риторика. Коли євродепутати обговорюють питання безпекової допомоги Україні, у проросійських блогерів це зображується як «дебати про те, скільки ще мільярдів роздати українському уряду, щоб ті знову витратили їх на корупцію». Такий сарказм нагадує: «Бачите, вони самі не вірять у своє рішення».
«Круглий стіл» з «експертами» різного калібру. Кремль запрошує колишніх публічних діячів із ЄС (здебільшого маргінального характеру), які намагаються довести, що «Україна не здатна бути незалежною», і публікує їхні висловлювання як «доказ». Усе робиться задля створення ілюзії, що в Європі є маса людей, які самі готові «злити» Київ.
6. Вплив на європейську аудиторію та потенційні ризики
Роздвоєння громадської думки. Ці меседжі частково «знаходять відгук» в аудиторії, що втомилася від економічних негараздів, інфляції та міграційного тиску. Навіть якщо лише 5–10 % населення певних країн готові вірити, що «Україні варто було б домовитися з Кремлем», то саме ці люди посилюють подальше розділення суспільства.
Дискредитація політичних лідерів Заходу. Путін мовить: «Вони продають власні інтереси за кілька танків», — а прихильники РФ у ЄС радикалізуються, вимагаючи «припинити витрачати гроші» і «спрямувати ресурси на вирішення внутрішніх проблем».
Нівелювання успіхів України. Коли в соцмережах ЗМІ публікують підсумки бою за Бахмут чи перемогу під Харковом, проросійські акаунти реагують меседжем: «Так, вони знищили кілька танків, а російська армія — це лише 1 % усієї земної сили». Звичайний глядач, який не заглиблюється в подробиці, сприйме таку суперечливу інформацію з певним сумнівом і почне ставити під сумнів доцільність допомоги Києву.
7. Висновок: слова, що замінюють втрати
Нова інформаційна кампанія Кремля наочно демонструє, що навіть після тактичних поразок на полі бою «Путін продовжує перемагати словами». Завдяки «Путінському реалізму» Росія формує для своєї аудиторії альтернативну реальність, де їй не треба відповідати за руйнування мостів чи втрату авіації — достатньо повторювати гасла про «справедливий порядок», «європейську слабкість» й «історичну місію Москви».
Це вражає своєю винахідливістю: замість контраргументів щодо фактів Кремль просто перекидає гру на «мета-рівень» ідеологічної конфронтації. Але якщо на Заході не звернути уваги на ці методи—розібратися, як саме «Путінський реалізм» працює, хто стоїть за бот-мережами, які підживлюють ці наративи, і які саме маніпулятивні прийоми використовуються—то військові успіхи України ризикують залишитися непоміченими значною частиною аудиторії.
Отже, відповідь на запитання «чому Путін перемагає після очевидних поразок» лежить не в калібрах гармат, а в майстерному використанні слова як зброї. І поки українці насолоджуються перемогами на фронті, треба не забувати працювати над власним інформаційним фронтом, щоб кожен російський «реаліст» не зміг повторювати брехню безкарно.
