Автор: Hunter Marston
Президент США Джо Байден знову був відсутній на щорічному саміті Асоціації держав Південно-Східної Азії (ASEAN), який завершився на початку цього місяця у В'єнтьяні, Лаос. Це вже другий рік поспіль лідер Сполучених Штатів вирішив пропустити цей захід. Цього року адміністрація відправила замість нього держсекретаря Ентоні Блінкена, що є ще одним пониженням у порівнянні з участю віце-президента Камали Гарріс у 2023 році.
За більшістю об'єктивних показників, позиції США в Азії наприкінці 2024 року є більш надійними, ніж у 2020 році. Адміністрація Байдена отримала доступ до дев'яти баз на Філіппінах в рамках Угоди про посилене оборонне співробітництво, яка була призупинена за часів колишнього президента Філіппін Родріго Дутерте (2016-2022 рр.). Протягом одного місяця у 2023 році адміністрація Байдена створила нову тристоронню угоду Японія-Південна Корея-США зі своїми двома східноазійськими союзниками та уклала подвійне підвищення рівня відносин між США та В'єтнамом.
Нещодавно опублікований Індекс сили Азії Інституту Лоуі підтвердив цю позитивну тенденцію, виявивши, що Сполучені Штати залишаються найпотужнішою країною в Азії. Хоча Пекін продовжує відвойовувати лідерство у Вашингтона, індекс виявив, що «потужність Китаю перебуває на стадії стагнації», а не перевершує потужність Сполучених Штатів.
Але ці показники приховують більш тривожну реальність: Хоча адміністрація Байдена зміцнила вплив США в короткостроковій перспективі, в довгостроковій перспективі Вашингтон втрачає свою актуальність в Азії, що посилюється неуважністю та непослідовністю.
Хоча американські політики часто наголошують на тому, що Сполучені Штати є найбільшим джерелом прямих іноземних інвестицій у Південно-Східній Азії, це вірно лише якщо брати до уваги загальний обсяг інвестицій. Нові дані Інституту Лоуі свідчать про те, що за останнє десятиліття Китай інвестував у регіон значно більше, ніж США (218 мільярдів доларів з Китаю проти 158 мільярдів доларів зі Сполучених Штатів).
Усвідомлюючи домінуючий економічний вплив Китаю в регіоні, все більше еліт Південно-Східної Азії заявляють, що вони обрали б Китай, а не Сполучені Штати, якби їм довелося обирати між ними, згідно з нещодавнім опитуванням Інституту ISEAS-Юсофа Ішака. Вперше Пекін затьмарив Вашингтон як бажаний партнер.
Проблему довіри до Вашингтона було б легше вирішити, якби американські політики знали, чого вони хочуть в Азії. Зберегти першість (якою, за всіма ознаками, він більше не користується)? Стримувати Китай? Чи закріпити багатополярний баланс сил, в якому здатність Китаю примушувати менші країни притупляється конкуруючими полюсами або середніми державами на кшталт Японії та Індії?
В офіційних промовах, стратегічних документах і прес-брифінгах викладено кілька взаємопов'язаних цілей американської стратегії. Згідно з Індо-Тихоокеанською стратегією до 2022 року,
«Сполучені Штати сповнені рішучості зміцнити нашу довгострокову позицію в Індо-Тихоокеанському регіоні та відданість йому».
Що стосується Китаю, то в документі пояснюється:
«Наша мета - не змінити КНР, а сформувати стратегічне середовище, в якому вона діє, вибудовуючи баланс впливу у світі, максимально сприятливий для США, наших союзників і партнерів, а також для інтересів і цінностей, які ми поділяємо».
У Стратегії національної оборони, опублікованій того ж року, серед головних пріоритетів зазначено «стримування агресії з готовністю до перемоги в конфлікті, коли це необхідно, з пріоритетністю протидії виклику КНР в Індо-Тихоокеанському регіоні». Центральним елементом підходу адміністрації стала концепція «інтегрованого стримування» - робота з союзниками і партнерами, спрямована на протидію спробам Китаю порушити існуючий американоцентричний порядок.
У цьому ключі представники адміністрації, такі як помічник держсекретаря у справах Східної Азії і Тихоокеанського регіону Деніел Крітенбрінк, підкреслювали, що Сполучені Штати можуть досягти своїх цілей лише за допомогою союзників і партнерів, натякаючи на можливість менш потужного США і дедалі більш багатополярного балансу сил у Тихоокеанському регіоні.
Дедалі войовничіша антикитайська риторика у Вашингтоні, яка ніколи не була такою очевидною, як у передвиборчий рік, коли кожна партія прагне перевершити іншу в жорсткості своєї позиції щодо Китаю, не підкріплена позитивним баченням регіональної стабільності, що охоплює економічну політику або традиційні інструменти дипломатії.
Наступна адміністрація має шанс переосмислити азійську політику, яка відображатиме регіональні інтереси та відповідатиме відчутному прагненню до більш активної та збалансованої ролі США в регіоні. Наступний президент повинен врахувати три керівні принципи, щоб досягти правильного балансу.
По-перше, азійські держави хочуть більш доброзичливої та сталої присутності США, яка не просто ґрунтується на партнерстві у сфері безпеки та військових базах, але й здатна надавати такі необхідні суспільні блага, як економічні інвестиції та фінансування розвитку для задоволення потреб середнього класу Азії, що швидко зростає. Очікується, що до 2030 року середній клас в Азії зросте до 3,5 мільярдів, що зробить його найбільшим у світі. У звіті Азійського банку розвитку за 2019 рік підраховано, що інфраструктурні потреби країн, що розвиваються в Індо-Тихоокеанському регіоні, становитимуть 1,7 трильйона доларів США на рік до 2030 року, якщо врахувати адаптацію до зміни клімату. Проте, згідно з одним нещодавнім дослідженням, офіційне фінансування розвитку в Південно-Східній Азії у 2022 році було на найнижчому рівні з 2015 року в реальному вираженні.
По-друге, Сполученим Штатам не обов'язково бути найпотужнішим гравцем, щоб зробити позитивний внесок у регіональний порядок. Вашингтонські політики обманюють себе, якщо вони розробляють регіональну стратегію, виходячи з припущення, що Сполучені Штати все ще користуються беззаперечною першістю в Азії. Цей корабель пішов. Першість більше не повинна бути основою американської стратегії; це нереалістична мета. Однак ця перевірка реальності не повинна призвести до кризи довіри і відкриває можливості для більш розумного стратегічного вибору.
Як нещодавно зазначив Ван Джексон, «сила в стриманості». Як стверджував Джексон, «збереження домінування вимагає застосування сили, але застосування сили прискорює занепад гегемонії». Замість цього Сполучені Штати могли б, ймовірно, виправити зростаючу нерівність, витрачаючи більше коштів на охорону здоров'я та освіту і надаючи базові послуги своїм громадянам, які не отримують достатнього рівня обслуговування.
По-третє, менші держави хочуть мати вибір. Хоча це вже стало кліше, реальність така, що азійські держави не хочуть, щоб їх змушували обирати між Китаєм і Сполученими Штатами. Китай був домінуючим економічним партнером для всього регіону протягом певного часу, і він нікуди не дінеться. На противагу цьому, Сполучені Штати розглядаються як непостійний і часто є джерелом нестабільності.
В Індонезії та Малайзії громадяни бойкотували американські компанії, такі як McDonald's і Starbucks, щоб висловити своє обурення підтримкою Вашингтоном війни Ізраїлю в Газі. Індонезія та Малайзія є важливими регіональними партнерами Вашингтона і так званими «державами-гойдалками», населення яких часто чинить тиск на своїх політичних лідерів з метою дистанціювання своїх країн від Сполучених Штатів. Тому політикам у Вашингтоні необхідно краще розуміти, як їхню країну сприймають у регіоні.
Нарешті, американські політики не повинні боятися багатополярності, яка, можливо, поступається однополярності, за якої США домінують у регіональному балансі сил, але, безумовно, є кращою, ніж нинішні тертя біполярної конкуренції між США і Китаєм. Підхід адміністрації до «решітки» - це один із кроків до такої регіональної операційної системи. Вашингтон повинен продовжувати розширювати можливості союзників і партнерів, які готові відігравати конструктивну роль у збереженні заснованого на правилах (не обов'язково ліберального) міжнародного порядку.
Якщо Сполучені Штати зможуть прийняти ці уроки до відому, вони можуть зіграти чималу роль у формуванні більш розумної і реалістичної індо-тихоокеанської стратегії, яка апелює до інтересів регіональних держав.
