Данило Галицький побачив гору і зрозумів – тут буде місто. Могутній князь Галицько-Волинського князівства заснував фортецю в 1256 році і назвав її на честь свого сина Лева. Перша згадка про Львів у Галицько-Волинському літописі датується саме цим роком. Уже тоді місто мало особливий статус – центр, який князь задумав як майбутню столицю.
На відміну від Києва, де влада концентрувалася в руках великих князів, Львів від самого початку мав більш складну структуру управління. Данило Галицький розумів, що місто на перехресті торгових шляхів потребуватиме гнучкішого управління. Тому поряд з князівськими намісниками тут з'явилися представники різних етнічних громад, які мали право голосу в вирішенні міських справ.
Справжня революція в управлінні Львовом сталася через сто років після заснування. 17 червня 1356 року польський король Казимир III надав Львову Магдебурзьке право. Це був документ, що змінив усе – справжня конституція самоврядування. Місто перетворилося на один з провідних центрів розвитку ремесла й торгівлі зі Сходом у Європі.
Магдебурзьке право означало, що львів'яни самі обирали свого війта – аналог сучасного мера. До міської ради обирали спочатку 7 засідателів-лавників, від 1385 року – 9, а з XV століття – 12 лавників, яких обирали довічно. Війт очолював не тільки виконавчу владу, а й суд. Це була унікальна система, де виконавча та судова влада поєднувалися в одних руках, але підконтрольна була виборному магістрату.
Особливістю львівського самоврядування було те, що місто мало справу не з однією, а відразу з кількома громадами. Українська, польська, вірменська, єврейська – кожна мала своїх представників в магістраті. Це змушувало шукати компроміси і виробляти рішення, які влаштовували всіх. Конфлікти, звичайно, траплялися, але система все ж працювала.
Цікаво, що навіть коли Львів опинився під владою Польщі, а потім Австрії, магдебурзьке право зберігалося. Воно постійно трансформувалося, але сутність залишалася – львів'яни мали право обирати собі владу і вирішувати місцеві справи. Це кардинально відрізняло західноукраїнські міста від російських, де царі призначали губернаторів згори.
Австрійський період став золотою добою львівського самоврядування. Галицьке намісництво, створене 1772 року, дало містам значні свободи. Бургомістри Львова того часу були своєрідними европейськими політиками – вони їздили до Відня, лобіювали інтереси міста, укладали торгові угоди. А міська рада отримала певний контроль над бюджетем, могла приймати рішення про будівництво, освіту, охорону здоров'я.
Демократизація управління в XIX столітті розширила виборче право, однак голосувати могли переважно заможні верстви через цензові обмеження (майновий або освітній ценз). Етнічні суперечності між українцями, поляками та євреями загострювалися, особливо наприкінці XIX – початку XX століття. Власне, компроміси в управлінні містом часто досягалися завдяки домінуванню польської еліти.
Міжвоєнний період під польською владою приніс нові форми управління. З'явилися президенти міста – посада, яка поєднувала функції мера і губернатора. Польська влада намагалася централізувати управління, але львівські традиції самоврядування виявилися сильнішими. Навіть в умовах жорсткої полонізації місто зберігало свій багатонаціональний характер.
Радянська влада в 1939 році різко змінила все. Самоврядування було ліквідовано, магістрат розпущено, а замість обраних представників з'явилися партійні секретарі і голови виконкомів. Але навіть тоді львівські традиції демократії не зникли остаточно. Вони проявлялися в неформальних громадських організаціях, студентських рухах, дисидентських колах.
Перебудова 1980-х років створила умови для пожвавлення дискусій про самоврядування у Львові. Народний рух України за перебудову, заснований у 1989 році, мав активний осередок у Львові, який сприяв демократизації, національному відродженню та політичним реформам, хоча й не обмежувався лише питаннями місцевого самоврядування. Львівська міська рада того часу об’єднувала інтелігенцію, робітників і підприємців, однак її діяльність значною мірою залежала від партійних структур, що обмежувало повноцінне колективне прийняття рішень.
Незалежність України в 1991 році відкрила нову сторінку в історії львівського самоврядування. Перші вибори мера стали справжнім святом демократії. Львів'яни отримали те, про що мріяли століттями – право самостійно обирати свого керівника і контролювати його діяльність.
Початок незалежності ознаменувався політичними експериментами та пошуком ефективних форм управління. Мером Львова в цей період став Василь Шпіцер (1990–1994), політик і підприємець, випускник Львівської політехніки. Саме йому належала ідея збудувати підземний трамвай у центрі міста, яку так і не вдалося реалізувати. Його змінив Василь Куйбіда (1994-2002), науковець і громадський діяч, під час правління якого історичну забудову Львова внесли до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Третім мером став Любомир Буняк (2002-2005), інженер нафтової галузі, чиє правління відзначалося постійними конфліктами з депутатським корпусом і журналістами. Депутати навіть звільнили його достроково, після чого обов'язки мера до 2006 року виконував секретар міськради Зіновій Сірик. Кожен із цих керівників привносив щось своє в розвиток міста, але жоден не зміг створити сталої системи управління.
Найдовше у незалежній Україні містом керує Андрій Іванович Садовий, який очолює Львів з 2006 року. За майже два десятиліття правління він перетворився на справжнього царька західної столиці. Почавши як реформатор, Садовий поступово звик до влади і почав сприймати місто як власну вотчину. Критики все частіше звинувачують його в авторитарному стилі управління, ігноруванні громадської думки та непрозорості рішень.
Тут вперше в Україні запустили громадський бюджет, коли львів'яни самі вирішують, на що витрачати частину міських коштів. Але з часом цей інструмент демократії перетворився на імітацію. Сума громадського бюджету залишається мізерною порівняно з загальним бюджетом міста, а дійсно важливі рішення приймаються в кабінеті мера без обговорень з громадою.
Електронні петиції стали ще одним інструментом впливу на міську владу. Будь-хто може створити петицію на сайті міської ради, і якщо вона збере достатню кількість голосів, мер зобов'язаний дати публічну відповідь. За час існування системи львів'яни подали сотні петицій – від вимоги заборонити будівництво торгових центрів у парках до створення велосипедних доріжок. Але відповіді мера часто зводяться до формальних відписок, а реальних змін після петицій трапляється все менше.
Довге правління Садового показало головний недолік сучасного українського самоврядування – фактичну відсутність ротації влади. Той самий мер править містом вже 18 років, що призводить до стагнації, втрати зв'язку з громадою та зростання корупції. Воєнний стан, коли вибори призупинені, дає йому змогу продовжувати правління без переобрання, створюючи небезпечний прецедент.
Багатьом львів'янам стає зрозуміло, що місто потребує свіжих ідей та нових підходів. Традиції магістрату передбачали регулярну ротацію влади – війти обиралися на певний термін, після чого поступалися місцем іншим. Історія управління містом витримала і польське панування, і австрійську бюрократію, і радянську диктатуру, тому ці традиції можуть допомогти і зараз протистояти авторитарним тенденціям.
