Романтичний роман
Розділ 1. Дощова зустріч
Катя любила дощ. Він надавав місту особливої магії: калюжі перетворювалися на дзеркала, а світло ліхтарів розтікалося золотими плямами по мокрій бруківці. Але сьогодні дощ застав її зненацька — без парасольки, без капюшона, просто серед вузької вулички біля старої книгарні.
Вона забігла всередину, стряхуючи краплі з волосся. У приміщенні пахло пилом, кавою і старими книгами. Катя знала це місце, любила його за спокій та відчуття затишку.
— Останній екземпляр «Нічних історій»! — пролунав чоловічий голос позаду.
Катя обернулася. Перед нею стояв високий хлопець у світлому пальті, з розтріпаним темним волоссям. Він посміхався, тримаючи в руках ту саму книгу, яку вона щойно збиралася взяти з полиці.
— Вибач, але я перший, — підморгнув він.
Катя примружилася.
— Це ще питання.
Хлопець схрестив руки на грудях, ніби кидаючи їй виклик.
— Гаразд, пропоную чесний спосіб вирішити це: кавова суперечка. Ти доводиш, що ця книга тобі потрібна більше, ніж мені, або ж я доведу зворотне.
Катя хитро усміхнулася.
— Приймаю виклик. Сподіваюся, ти вмієш програвати.
Так почалася їхня перша зустріч — під світлом ліхтарів і звуками дощу за вікном.
Розділ 2. Кавова суперечка
— Отже, — хлопець поставив книгу на столик і зручно влаштувався у кріслі навпроти Каті. — Мене звати Максим. І я абсолютно впевнений, що ця книга потрібна мені більше.
Катя відсьорбнула кави, склавши руки на грудях.
— А я Катя. І впевнена в протилежному.
— Гаразд, почнемо з аргументів. — Максим нахилився ближче, з лукавою усмішкою. — Я письменник. І «Нічні історії» — одна з тих книг, що допомагають мені знаходити натхнення. Ти ж не хочеш позбавити світ майбутнього бестселера, правда?
Катя розсміялася.
— Ти так говориш, ніби вже отримав Нобелівську премію.
— Ще ні, але я працюю над цим, — він підморгнув. — А тепер твій аргумент.
Катя поставила чашку на блюдце, трохи подумала і відповіла:
— Я художниця. І ця книга потрібна мені для натхнення так само, як тобі. Вона описує нічне місто, його світло і тіні, кольори та емоції. Я збираюся створити серію картин на основі її історій.
Максим підняв брови.
— Серйозно? Ти художниця?
— Так. І моя виставка може зробити для мистецтва не менше, ніж твоя книга.
Максим задумливо потер підборіддя.
— Важкий вибір. Але я знаю, як його вирішити.
— І як же?
Він взяв книгу, відкрив її на першій сторінці, дістав ручку і написав щось на форзаці.
— Що ти робиш?! — Катя округлила очі.
— Мирна угода. Книга залишається твоєю, але за однієї умови: після прочитання ти даєш мені подивитися на твої картини.
Він простягнув їй книгу. Катя взяла її, поглянула на напис.
"Для Каті, яка знайшла натхнення під світлом ліхтарів. Сподіваюся, це лише початок цікавої історії".
Вона підняла очі на Максима.
— Здається, ти просто знайшов привід зустрітися ще раз.
Максим усміхнувся.
— А ти дуже прониклива.
Розділ 3. Випадкові зустрічі – не випадкові
Минуло кілька днів. Катя занурилася в роботу над картинами, але думка про Максима періодично виринала у її свідомості. Його усмішка, легкість у розмові, загадковий погляд. Це було дивно — він з’явився раптово, але залишив після себе якесь тепле відчуття.
Вона сиділа в улюбленій кав’ярні, поглядаючи у вікно. Перед нею лежала та сама книга з його написом. Катя відкрила її, провела пальцями по словам і усміхнулася.
— Не може бути! — пролунав знайомий голос позаду.
Вона різко обернулася. Максим стояв у дверях кав’ярні, тримаючи в руках стаканчик кави.
— Ти переслідуєш мене? — пожартувала Катя, піднімаючи брову.
— Я радше скажу, що ми обидва маємо гарний смак у виборі місць.
Він підійшов до її столика, кинув погляд на книгу.
— Чи варто мені починати хвилюватися? Ти ще не зателефонувала з проханням про зустріч.
Катя схрестила руки на грудях.
— А ти думав, я так легко погоджуся?
— Сподівався, — він театрально
зітхнув і зробив вигляд, що йде. — Ну, якщо ти не хочеш…
— Сідай вже, Максиме, — розсміялася вона.
Він сів навпроти, уважно подивився на неї.
— І як тобі книга?
— Чудова. Але я ще не дочитала.
— Значить, у мене є шанс на продовження нашої суперечки?
— Подивимося.
Максим трохи нахилився вперед, його голос став м’якшим:
— А як щодо картин?
Катя задумалась. Вона не звикла показувати комусь свої роботи до завершення. Але щось у цьому хлопцеві підказувало їй — він зрозуміє.
— Якщо пообіцяєш не критикувати, можу показати одну.
— Обіцяю, — серйозно відповів він.
Катя дістала телефон, відкрила фото своєї останньої картини та простягнула йому. На полотні було зображено місто в дощову ніч. Ліхтарі розливали м’яке світло по мокрій бруківці, а під одним із них стояли дві постаті — чоловік і жінка, які ніби щось обговорювали.
Максим довго дивився на картину. Потім підняв очі.
— Це ми, правда?
Катя кивнула.
Максим усміхнувся.
— Тоді я точно хочу побачити наступні.
Розділ 4. Розмови під дощем
Катя не знала, чого чекати від цієї зустрічі. Вона не планувала показувати картину Максиму, але щось у ньому змушувало довіряти. І ось він сидів навпроти, дивлячись на її роботу так уважно, ніби намагався прочитати між мазками художника якусь приховану історію.
— Це дивовижно, — тихо промовив він.
— Ти кажеш так, бо ввічливий, — Катя склала руки на грудях.
— Я кажу так, бо це правда. — Максим підняв погляд. — Я письменник, пам’ятаєш? У мене є своє відчуття історій. І в цій картині є історія.
Катя усміхнулася.
— Можливо, тому що вона дійсно про нас.
Він ще раз глянув на зображення — дві постаті під світлом ліхтаря. Потім піднявся.
— Гуляєш під дощем?
— Часто. А що?
— Тоді ходімо.
— Просто зараз? — Катя здивувалася, визирнувши у вікно. Надворі знову почав накрапати дощ.
— Саме зараз, — підморгнув Максим.
Вона знизала плечима, взяла куртку і вони вийшли на вулицю.
Місто вкрилося сріблястим серпанком. Дощ був тихий, приємний, теплий. Вони йшли вулицями, не поспішаючи, слухаючи, як краплі стукають по бруківці.
— Знаєш, — заговорив Максим. — Дощ завжди нагадує мені про перші зустрічі.
— Чому?
— Бо вони непередбачувані. Ти можеш вийти з дому і не знати, що сьогодні зустрінеш когось, хто змінить твоє життя. Як з дощем — ніколи не знаєш, коли він почнеться і що він принесе.
Катя задумливо кивнула.
— Гарна аналогія.
— А ти? З чим у тебе асоціюється дощ?
Вона посміхнулася.
— З чимось справжнім. Він не вдає з себе ні сонце, ні вітер, він просто є. Як емоції.
Максим зупинився і подивився на неї.
— Я радий, що тоді у книгарні пішов дощ.
Катя відчула, як її серце на секунду пропустило удар.
— Я теж, — тихо відповіла вона.
Вони стояли під світлом ліхтаря, поки дощ малював навколо них нову історію.
Розділ 5. Незакінчена історія
Катя і Максим все частіше зустрічалися. Випадково чи ні, але місто ніби саме зводило їх разом: у кав’ярнях, книгарнях, на вузьких вуличках, залитих світлом ліхтарів. Вони говорили про книги, мистецтво, життя. Катя показувала йому свої ескізи, а Максим читав уривки зі своїх неопублікованих оповідань.
Але одного вечора щось змінилося.
Катя чекала його біля звичного місця — кафе «Ліхтарі», де вони домовилися зустрітися. Вона вже допила каву, перегорнула кілька сторінок книги, а Максима все не було. Телефон мовчав.
Через годину вона зрозуміла, що він не прийде.
На наступний день його також ніде не було.
Катя намагалася не думати про найгірше, але серце стискалося від тривоги. Вона прийшла до книгарні, де вони познайомилися, і запитала у продавця:
— Ви не бачили Максима?
Чоловік лише знизав плечима.
— Він казав, що скоро поїде. Ви його дівчина?
Катя відчула, як щось у ній обірвалося.
— Поїде?
— Так, він нещодавно запитував про останні потяги до Відня.
Вона вийшла на вулицю, і тепер дощ здавався зовсім іншим — холодним, важким, таким, що забирає щось важливе.
Максим поїхав. Не сказавши ні слова.
Розділ 6. Під світлом ліхтарів
Минув місяць. Катя намагалася не думати про нього, але спогади не відпускали. Вона працювала над картинами, приймала участь у виставці, отримувала схвальні відгуки. Але щось всередині не давало спокою.
Одного вечора, прогулюючись містом, вона зупинилася біля тієї самої книгарні. Згадала їхню першу зустріч, кавову суперечку, дощові прогулянки…
Раптом двері книгарні відчинилися, і на порозі з’явився… Максим.
Вона застигла, ніби час зупинився.
Він також не відводив погляду.
— Ти… — її голос затремтів.
— Я повернувся, — тихо сказав він.
Катя не знала, що сказати.
— Чому ти зник?
Максим винувато зітхнув.
— Були справи, які я мав закінчити. Деякі сторінки треба було перегорнути, щоб почати нові.
Катя мовчала, аналізуючи його слова.
— Ти міг би хоча б попередити.
— Міг. Але боявся. Боявся, що якщо скажу, то не зможу поїхати.
— І тепер?
Максим зробив крок ближче.
— Тепер я знаю, що хочу залишитися. Якщо ти не проти.
Катя подивилася на нього. У її погляді ще була образа, але більше — розуміння.
— Якщо ти ще раз зникнеш…
— Не зникну, — пообіцяв він.
Вона усміхнулася.
— Гаразд. Тоді ходімо.
— Куди?
— Просто гуляти. Під світлом ліхтарів.
І цього разу дощ здавався зовсім іншим — теплим, м’яким, ніби вітав їхнє нове початок.
