В українському суспільстві, де війна й далі спустошує життя людей, а економіка намагається оговтатися від її ударів, питання про мінімальну заробітну плату стає все більш гострим.
Зростання цін на продукти харчування, послуги та інші товари, підвищення курсу валют, емісія гривні, що була здійснена у великих обсягах з початку повномасштабного вторгнення змушує багатьох українців жити за межею бідності або ледве зводити кінці з кінцями. Кажуть, підвищення рівня мінімальної заробітної плати обіцяє змінити цей сценарій, подарувавши надію на краще майбутнє. Але чи це справді так? Чи може воно стати панацеєю від бідності, або ж, навпаки, призвести до непередбачуваних економічних наслідків, які лише погіршать ситуацію?
Почнімо з того, що робочі місця створюють лише підприємці. Мінімальний рівень заробітної плати означає те, що усім працівникам вони змушені будуть платити як мінімум таку (встановлену) суму грошей. Вивчення поведінки та мотивації власників бізнесу може допомогти нам краще розуміти їхні дії та те, як вони впливають на економіку.
Очевидно, що кожен підприємець прагне отримати прибуток, бажано якомога більше. Коли виникає потреба в робочій силі, він намагається найняти до себе людину, яка, як очікується, якнайкраще буде сприяти збільшенню прибутку компанії завдяки своїм знанням та навичкам. Через це ми можемо спостерігати, що зазвичай на певну посаду беруть амбітних працівників, які найбільше за всіх інших кандидатів вирізняються своїм досвідом, досягненнями і т.д. Якщо ж, наприклад, один працівник приносить бізнесу 7000 грн/місяць, а рівень мінімальної зарплати встановлений на рівні 8000 грн/місяць, то підприємець не буде зацікавлений у таких трудових відносинах.
Коли держава штучно піднімає рівень «мінімалки», то якась частина робітників залишається за межею того, щоб підприємцю було економічно вигідно їх утримувати: витрати на зарплату стають вищі ніж прибуток, який генерується цією людиною. Дії підприємця – звільнити таких колег; як наслідок — зростання рівня безробіття. Роботодавці можуть не лише скоротити штат, а й автоматизувати певні завдання або перевести деякі роботи на субпідряд. Без роботи залишаються такі вразливі прошарки населення, як менш кваліфіковані працівники, студенти без досвіду роботи тощо. Більше того, страждають навіть ті, хто працює: підприємець не зможе (або буде меншою мірою) підвищувати зарплату наявним робітникам, покращувати їхні умови праці, створювати нові робочі місця – умови праці стають гіршими (принаймні, гіршими, якби не було прийнято рішення про підвищення рівня мінімальної з/п), бо в наявності у підприємця стає менше ресурсів.
У зв’язку з цим виникає логічне питання: якщо користі від підвищення рівня мінімальної з/п для людей мало, то навіщо взагалі це робити? Справа в тому, що в 99% випадків чиновники ніколи не приймають рішення, які їм не вигідні. У нашому випадку, такий перебіг подій для них підходить ось чому: збільшення рівня мінімальної заробітної плати впливає на податки, які сплачує підприємець за своїх працівників (вища з/п – вищі податки). Отже, один з мотивів — збільшення надходжень до державного бюджету.
Підвищення мінімальної заробітної плати завжди супроводжується очікуваннями щодо поліпшення рівня життя. Однак, що таке рівень життя та коли він насправді підвищується? Рівень життя людини визначається кількістю доступних йому товарів та послуг. Коли йдеться про підвищення рівня життя, мається на увазі, що людині стало доступно більше потрібних їй товарів та послуг. Для цього треба більше заробляти (більше заробляєш – більше можеш собі дозволити). На перший погляд, усе здається логічним: вищий рівень з/п, то й заможніше життя. Однак, не все так просто. Багатство людини некоректно вимірювати наявними в її розпорядженні грошима. Просте збільшення грошових ресурсів не означає що людина моментально стала багатшою. У разі, якщо підвищення мінімального рівня заробітної плати спровокує високий рівень безробіття, то це означатиме, що товарів та послуг в економіці тепер вироблятиметься менше. Маємо ситуацію, за якої попит на товари та послуги з боку населення стабільний, а пропозиція їх скорочується – за інших рівних умов це веде до збільшення рівня цін на ті самі товари та послуги. У результаті, навіть із вищими доходами, людина не обов’язково стане багатшою, оскільки зростання цін знижує купівельну спроможність гривні.
Будь-яке державне регулювання – це перешкода для нормального, природного функціонування економіки. В економіці все настільки взаємопов’язано, що, здавалося б, одне (ще й ніби позитивне) рішення може призвести до неочевидних наслідків, після яких ще треба буде чекати, щоб ситуація повернулася до попереднього рівня. Якби держава не займалася регулюванням рівня мінімальної з/п, то підприємці мали б більше ресурсів для розширення бізнесу, вироблялося більше товарів та послуг, зарплати зростали б швидшими темпами тощо. Ключ до багатства не в руках політиків, а тільки в наших. Саме ми, завдяки праці, підприємництву та добровільному обміну, можемо створювати цінності та покращувати свій добробут. Північна Корея, Куба, Венесуела — це лише деякі з прикладів країн, де надмірне втручання держави в економіку призвело до бідності, злиднів та ізоляції.
Тому, якщо ми хочемо прагнути перемогти бідність, то треба дивитися в корінь проблеми й не сподіватися на манну з небес від чиновників. Натомість варто звернутися до принципів вільного ринку, де успіх та добробут генеруються не штучно, а зусиллями та підприємницькою ініціативою самих людей.
