Хто б міг подумати, що обдерті стіни й відсутність гарячої води можуть стати ріднішими за родинний затишок в дома? Якщо можна назвати домом те, куди приїжджаю в гості на пару днів. І парадокс полягає в тому, що, перебуваючи у Львові, за весь цей час у мене так жодного разу й не вирвалося сказати: "Я йду додому", маючи на увазі кімнату в гуртожитку. Це завжди звучало якось формально, як до місця, де я просто живу.
Я знов сиджу в електричці з ноутбуком пишучи текст, і знов про дім. Ранки-подорожі назад у Львів даються нелегко, особливо на цей раз, чи то через безсонну ніч, чи то через холод і дощ. Така погода так і натякає на меланхолійні роздуми, чашку кави і небажання кудись виходити. Але зібравшись, як морально так і фізично, на останок привітавши маму з днем Матері, я вже стояла на пероні вокзалу чекаючи потягу. На цей раз вдома була зовсім трохи, буквально, не встигла оклигнути з дороги як я знов тут. Дивлюсь по сторонах, бачу ті самі обличчя, і в голові тільки думки про те що мені треба зробити по приїзду, а не та туга що було зазвичай.
Знов ж таки, жити на два доми – це, безперечно, цікавий досвід. Я в жодному разі не скаржуся, навпаки, мені це подобається, адже це був мій свідомий вибір. Я могла б легко обрати щось ближче, простіше, звичніше. Але я тут, в цьому постійному житті між двома світами, кожен з яких по-своєму важливий для мене. І в цій подвійності є своя особлива магія, своє неповторне відчуття. І саме в цій «дводомності», у цьому постійному балансуванні між близьким і далеким (деколи я вже сама сумніваюсь що для мене є «близьким» а що «далеким») між рідним затишком і самостійним життям, криється якась особлива магія. Це дає змогу по-іншому поглянути на поняття "дім", розширити його межі. Це люди. Це запах маминої кави, знайомі голоси в сусідній кімнаті, відчуття, що тебе завжди чекають. Але дім — це також місце, де ти ростеш. Де ти вчишся дороблювати проєкти перед парою, де зустрічаєш людей, які стають рідними, де твориш себе наново. Бо домашній затишок це не про матеріальне. Це про людей, і про тебе самого.
Приїхавши в гуртожиток і розібравши речі, в мене дивне відчуття. Адже таке враження що я повернулась з поїздки додому, до звичного ритму життя, але насправді я повернулась з дому в гуртожиток, тобто все навпаки. Дякуючи гурту «Назва» ми всі знаємо термін «чужіти». Але я не чужію, як деколи може мені здатись. Я все ще та сама, з такими ж сентиментальними почуттями до місць де я росла. І це відчуття причетності, ця невидима нитка, що зв'язує мене з рідним краєм, залишається незмінною, незалежно від того, скільки часу я проводжу далеко.
Але не у всіх цей вибір добровільний. Я маю змогу їздити, повертатися, обирати, починати все спочатку в будь-яку хвилину. А є ті, кому не лишили вибору. Хто змушений покинути дім назавжди, хто не може просто зібрати речі й поїхати в гості до дому. Їхня "дводомність" — не романтика, а вимушений стан. І з цією думкою моє відчуття дому стає ще глибшим. Бо маючи змогу повертатися — я маю справжній скарб.
