Автор колонки: Аділь Абдураманов, запрошений автор, для видання «Зона відповідальності». Посилання на оригінал: https://responszone.medium.com/osvita-1cc344983b10
Не так давно МОН опублікувало проєкт Освіта 4.0, який має на меті (вкотре) революціонізувати, покращити, пристосувати й ще кілька дієслів до системи освіти. Попри всю свою всеохопність, він містить головний недолік — лікує симптоми, що формуються з відгуків народу про вищу освіту. Натомість варто лікувати причину.
Фундаментальна проблема вищої освіти в Україні — це невизначеність самої вищої освіти, чим вона має бути: науковим базисом спеціаліста, аби він потім, маючи бажання, став класним практиком, чи курсом молодого бійця, з якого випускник одразу піде працювати?
Університетська освіта має стати елітарною, не в тому сенсі, що ніхто не має до неї доступ, а що туди іде тільки той пласт людей, що неймовірно змотивований ставати випускником університету й далі розвивати наукову думку — або ставати спеціалістом вищого рівня.
Якщо освіта — це про курс молодого бійця, тоді виникають уже відомі більшості претензії рівня «а де практичні знання?». Справді, дивно слухати про маркетинг від викладача, що не розвивав бренд для клієнтів, або про економіку підприємства від того, хто навіть бухгалтером не працював. Втім, залучати реальних практиків є доволі складною задачею, з двох основних причин.
По-перше, такі практики потребують нормальної винагороди, що в умовах державного фінансування освіти видається маломожливим. Повна приватизація вищої освіти могла б розв’язувати це питання, згенерувавши достатній капітал для залучення якісного персоналу. Критики такої системи можуть зазначити, що тоді спонсори закладу вищої освіти можуть накладати певний наліт упередженості в освітній процес, що своєю чергою не дозволить студентам мати обʼєктивні знання. Втім, це було б питанням, якби ми визначили, що освіта — це про науку.
По-друге, навіть за умови задовільної компенсації викладачів-практиків, їх зацікавленість у створенні для себе нових конкурентів може бути доволі спірною. Справді, топ-менеджер навряд поділиться своїм секретом продажів, точно як і геніальний сеніор інженер програмного забезпечення не розкаже комерційну таємницю своїх продуктів.
У цій же площині лежить питання «диплом як самоціль»: багато студентів отримують вищу освіту, не маючи потреби чи інтересу, мотивуючись лише нотаціями родини або хибним уявленням про престиж диплома. Відповідно, заклади вищої освіти, незважаючи на свою державоуклінність та плановість роботи, усе одно підкоряються невидимій руці ринку і створюють цілі факультети, якщо не спеціальності, для забезпечення потоку студентів. Відтак ми маємо юридичні факультети там, де юридична думка в цілому не могла виникнути — університети культури, авіаційні університети, аграрні тощо.
Причиною цьому є стигма навколо браку освіти — а що ще абсурдніше, освіти професійної технічної — училища, ПТУ тощо. Якість професійної технічної освіти однорідно низька, і самі заклади несуть дві негативні конотації: отримати диплом без ЗНО (обхідний шлях, знайдений і вже перекритий МОН); або вчитися, якщо тебе ніде не взяли.
Натомість технічна освіта рівня училищ і ПТУ має існувати в загальній системі освіти, оскільки відсіює людей, які не хочуть академічної кар’єри, а прагнуть швидко набути корисні для роботи навички й піти працювати. Ремесло — це поважна праця, яка ніяк не плекається, оскільки досі суспільство, вочевидь травмоване індустріалізацією і подальшою втратою виробничих потужностей після розпаду СРСР, має упередженість навколо «роботи на заводі», прагнучи піднятися до «теплої» офісної роботи.
Якщо все-таки роль вищої освіти полягає в науковій підковці, тоді студентів не вчать грамотно методології дослідження і роботи з інформацією. Багато студентів чули про такий предмет, або навіть прослухали його під різними назвами, як «Основи наукових досліджень». Попри шляхетність задекларованої мети, якість його викладання лишається вельми неоднорідною, аж до того, що окремі заклади вищої освіти взагалі виключають предмет із програми.
Утім, навантажувати студентів переліком наукових джерел для набуття знань, при цьому ігноруючи самі епістемологічні підвалини знання, порівнюється з викиданням людини за борт корабля, попередньо не навчивши її плавати. Випадково продовжуючи попередню аналогію, враження людини в обох випадках будуть доволі поверхневими.
Наслідком цього факту є академічна несвобода студента. Студент, якщо він не могилянець, не може вільно обрати свій навчальний план, а отже не може «підшивати» освіту під свої інтереси, бажання і потреби. Студент не завжди може обрати тему курсової роботи — що має бути сутністно особистою, майже інтимною справою студента і його наукового керівника. Академічна несвобода породжує академічну недоброчесність — бо авторство і відповідальність за свою академічну роботу не може процвітати в умовах, коли робота нав’язується ззовні. У студента не буде мотивації писати про те, що він не обирав як дослідник.
Метод, коли 400 студентів сидять і слухають теорію від викладача, не мінявся ще з Давньої Греції. За браком можливостей для виходу з аграрного способу життя, батьки відправляли юнака в поліс, аби той набрався науки й міг заробляти певний кошт. У свою ж чергу давньогрецькому вчителю навряд хотілося робити щось інше, окрім як розказувати про свої роздуми натовпу молодиків.
Невидима рука освітнього ринку обʼєднала молодих людей, готових дати старому мудрецю їжу, в обмін отримавши писемність і знання про навколишній світ. З часом доступ до знань суттєво покращився, тому особливо дивно зберігати таку тяглість моделі освіти в епоху безпрецедентного доступу до інформації, коли Інтернет буквально є завжди (окрім блекаутів, звісно).
Відтак, аби зрозуміти, як зробити освіту в Україні кращою, треба спочатку вирішити, що ми хочемо освітою досягнути.
