Матеріально-технічна частина ППО ЗСУ: радянський спадок та західна допомога
Що ж до запасу зенітних ракет, то у травні 2014 р. був альянс двох українських структур - інформаційно-консалтингової компанії Defense Express та Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння підготували дослідження "Щодо зниження (часткової втрати) оборонного потенціалу України (протягом 2004 - 2014 рр.) Серед іншого, у ньому значилось: "На обліку знаходиться понад 5000 зенітних керованих ракет до різних ЗРК.
Зенітних керованих ракет 5В28 до ЗРК С-200В - понад 1000 од.;
5В55 до ЗРК С-300П - майже 3000 од.;
ЗКР 9М83 до ЗРК С-300В - понад 800 од.;
ЗКР 9М38 та 9М38М1 до ЗРК Бук-М1 - понад 1300 од.
Проте, ресурс ЗКР до С-300В1, С-200 ще жодного разу не продовжувався. Ці ракети використовувати не можна. Комплекси С-300В1 та С-200 на той момент було знято з озброєння.
! - Хоча варто зазначити, що в умовах воєнного часу допускається використання деяких категорій боєприпасів, які вважаються непридатними в мирний час.
Враховуючи не надто високу інтенсивність проведення навчань ППО впродовж 2014-2022 років, можна стверджувати, що кількість зенітних ракет станом на початок повномасштабного вторгнення не надто відрізнялася. Проте, іншим важливим фактором є те, що далеко не всі ракети зазначених типів були придатними для використання, хоча й Українська оборонна промисловість з часом навчилася відновлювати більшість типів ракет.
Що ж до західної допомоги то згідно базі обліку міжнародного обігу озброєнь SIPRI, за час повномасштабної збройної агресії РФ Україна отримала від союзників наступні ракети класу “Поверхня-Повітря”:
Близько 150 ракет 3МД до ЗРК Куб (поставлені на додачу до самих комплексів, переданих Чехією та Словаччиною);
Бл. 45 ракет 5В55 до ЗРК С-300;
Бл. 100 ракет ASTER-30 до ЗРК SAMP-T;
Бл. 365 ракет PAC-2 до ЗРК Patriot MIM-104 (в дане число входять ракети передані США, Німеччиною та Нідерландами);
Бл. 125 ракет MIM-23B до ЗРК HAWK;
Бл. 1800 ракет Starstreak;
Бл. 100 ракет VT-1 до ЗРК Crotale;
Бл. 100 ПЗРК Ігла;
Бл. 175 ракет до ПЗРК Mistrale;
Бл. 1000 ПЗРК Piorun;
Бл. 25 ракет до ПЗРК RBS-70;
Бл. 800 ПЗРК Stinger;
Бл. 100 ЗКР Aspide (можуть застосовуватися як з літаків, так і з ЗРК Spada, переданих Іспанією та Італією).
Звичайно, даний список майже безсумнівно не є вичерпним через приблизність оцінок SIPRY та засекреченість інформації про точні обсяги поставок озброєнь Україні, але ці цифри дають нам можливість мати хоча б приблизну точку відліку, на яку можна орієнтуватися при оцінці боєкомплекту до засобів ППО, яким може розпоряджатися Україна.
Практичний досвід застосування ЗРК у минулому, або що таке багато?
На перший погляд це вражаючі цифри. Але чи так це насправді? Для об’єктивної відповіді на це питання, потрібно звернутися до практичного досвіду минулого, зокрема до історичних показників витрат зенітних ракет у масштабних збройних конфліктах другої половини XX століття.
Першим конфліктом XX століття, у якому розпочалося масштабне застосування ЗРК, стала В’єтнамська війна. Окрім першого масованого застосування зенітно-ракетних комплексів у бойових діях, даний конфлікт також цікавий тим, що між авіацією та зенітними ракетами, що проти неї застосовувалися майже не було вікової різниці. Навіть роблячи поправку на загальне технологічне відставання СРСР, ЗРК С-75 (що були основою ракетної ППО Демократичної Республіки В'єтнам і її єдиним ЗРК, за винятком ПЗРК “Стріла” наприкінці війни та ЗРК С-125, що так і не був поставлений в’єтнамцями до строю до кінця конфлікту) був ровесником більшості американських літаків та засобів протидії, що їм протистояли.
В ході війни радянські ЗРК дебютували в 1965 році – тоді цими ракетами було збито 11 (за деякими даними 10) американських літальних апаратів при середній кількості 15 ракет на один збитий літальний апарат. Відповідь американців не забарилася – використання пілотами засобів РЕБ, протизенітних маневрів та використання засобів попередження про радарне випромінювання, і, головне, початок дій спеціалізованих підрозділів з придушення ППО (знаменитих “Wild Weasels”) призвела до поступового зниження ефективності ЗРК С-75, які к 1968 року вже в середньому витрачали по 48 ракет на кожну уражену ціль. В ході останнього раунду протистояння в В’єтнамі - операцій “Лайнбекер” – дане значення зросло до 50 ракет на збиту ціль. Слід зазначити, що у даному випадку для забезпечення функціонування ППО північнов’єтнамського режиму при таких витратах ракет було налагоджено значні поставки боєкомплекту до ЗРК (всього 8055 ракет за роки війни за офіційними експортними даними).
Наступною війною, де мало місце масоване застосовувалися ЗРК стала війна Судного Дня (або війна Йом Кіпур) в 1973 році. Застосування ЗРК тут було ще більш масованим, ніж у В’єтнамі. Тільки в перші три дні війни було відмічено більше тисячі пусків ЗРК С-75, С-125, “Куб” та “Стріла” по літакам ізраїльських ВПС. Всього ж за час конфлікту Ізраїлем було зафіксовано від двох до трьох тисяч пусків ЗУР окрім ПЗРК, що призвело до втрати 39-40 літальних апаратів, ще 6 записали спільно ЗРК та зенітна артилерія. В кращому для ППО випадку це становить вірогідність ураження цілей в 2%.
Якщо у вас виникло бажання списати таку низьку вірогідність ураження цілей на недоліки радянської техніки та навченості особового складу арабських армій, то не поспішайте - Ізраїль в тій війні використовував американські ЗРК “HAWK”. Згідно з останніми оцінками, ізраїльтянам тоді вдалося збити від 10 до 24 арабських літаків та 2 гелікоптери ціною використання 75 ракет MIM-23. Показники дещо ліпші, проте доволі ймовірно, що вони, в значній мірі, були досягнені через порівняно не надто високий рівень забезпечення техніки ВПС Єгипту та Сирії в 1973 році належним наземним обслуговуванням.
Наступною війною, де наземна ППО була випробувана стала Фолклендській війна. Там ситуація була майже ідеальною та всебічно сприяла ефективній роботі британських ЗРК морського та наземного базування. Аргентинська авіація не застосовувала сучасних на той момент засобів протидії, атакувала цілі некерованими авіаційними ракетами та бомбами, наближаючись до них здебільшого прямим курсом на невеликій висоті. До того ж, більшість британських ЗРК була новітніми системами. Основа британської ППО: флотські ЗРК ”Sea Dart” та “Sea Wolf” а також армійська “Рапіра” були прийняті на озброєння в 1971-1980 та були на той момент найсучаснішими зразками озброєння. Як результат, в ході конфлікту вірогідність ураження цілей становила від 62% для новітнього “Sea Wolf”, прийнятого на озброєння в 1980 та до 15% для “Рапіри” 1971 року прийняття на озброєння. Проте, для старіших ЗРК вірогідність ураження цілі була значно нижчою та склала від 10% (ЗРК “Sea Cat») до 0% (“Sea Slug”).
Що ж в нашому випадку? Як бачимо, відверто далекі від 100% історичні вірогідності ураження цілей ЗРК вказують на те, що забезпечення прийнятного відсотку збиття повітряних цілей вимагає використання значних кількостей боєкомплекту. Більш того, перед ЗСУ стоїть ще одна специфічна проблема, якої не стояло перед ППО країн, що воювали у вищенаведених випадках - більшість ракет до ЗРК радянського виробництва, що знаходяться на озброєнні ЗСУ, більш ніж у два рази пережили свій термін зберігання, який закладався під час їх виробництва. Навіть наймолодші ракети, що знаходяться в українських арсеналах щонайменше на декілька років старіші, ніж їх оригінальні терміни придатності. Усе це підвищує вірогідність відмов при пусках та погіршує ТТХ ракет, вимагаючи ще більшої витрати ракет на одну ціль. Не допомагає і вік самих ЗРК – хоч ті і менш вразливі до плину часу ніж ракети.
З усього цього можна зробити висновок: нажаль, існуючі поставки зенітних ракет до України не можуть покрити вимог української ППО. Навіть якщо б вірогідність ураження повітряних цілей для нашої ППО складала близько 100% (що, як ми бачимо з уроків історії, неможливо навіть при використанні новітніх ЗРК проти застарілих літальних апаратів), сама інтенсивність російських ракетних та авіаційних ударів рано чи пізно призведе до вичерпання запасів ракет. І це не пусті слова — при існуючому темпі ударів коригованими бомбами в прифронтовій зоні (близько 100 літако-вильотів на добу) вичерпання запасів зенітних ракет не виглядає неймовірним сценарієм. Більш того, усе це, ще не беручи до уваги ненульової вірогідності наростання спроб ВКС РФ у майбутньому перейти до системних спроб ведення боротьби на придушення ППО ЗСУ, що безсумнівно приведе до зростання втрат засобів ППО.
Радянське армійське ППО та його стан наприкінці 80-х
Армійське ППО - це набір сил та засобів, що перебуває безпосередньо у складі сухопутних військ та призначений для прикриття важливих об’єктів та дій військ від повітряних загроз під час будь яких бойових дій. Забезпечує захист командних пунктів, місць дислокації військ, переправ, мостів, логістичних вузлів, складів, рубежів військ та військ на марші.
Свого часу саме “східна” (радянська) доктрина, бачення структури військ призвела до створення такого роду військ як фронтове ППО. В США і більшості країн Західної Європи таких комплексів не існує взагалі, адже всі або більшість задач по прикриттю сухопутних з’єднань виконують комплекси середнього/великого радіусу дії або авіація.
Як уже зазначалося, поява армійської ППО стала наслідком радянської доктрини. СРСР - країна з найбільшими в світі бронетанковими силами, і саме ними планувалося “дійти до Ла Маншу”, паралельно здійснивши захоплення Європи. Відповідно, доктрина НАТО була сконцентрована на тому, як ці бронетанкові сили нейтралізувати. Одним з шляхів вирішення проблеми стала тактична авіації: а саме ударні вертольоти та літаки-штурмовики.
Перед радянським військом постала потреба створити комплекси малого радіусу дії, які могли б прикривати власні війська на марші та під-час ведення бойових дій. Наслідком цього стало створення значної кількості високомобільних зенітних систем, серед яких:
ЗРК Бук-М1
ЗРК Тор
ЗРК Куб
ЗРК Круг
ЗРК Оса
ЗРК Стріла-10
ЗРГК Тунгуска
Пізніше радянські полководці вирішили, що ще однієї великою загрозою для сухопутних частин є й балістичні ракети з ядерними бойовими частинами. Наслідком цього стало створення ще одного ЗРК, який був би здатний вражати цілі такого типу: С-300В.
Саме такий технічний та доктринальний спадок отримала Україна в 1991 році від радянської армії. На основі цього й створювалися зенітні частини сухопутних військ уже незалежної України.
Українське армійське ППО: від народження та до сьогодення
Раніше уже був описаний той доволі широкий матеріальний спадок, що дістався Україні від СРСР. Проте, доволі швидко розпочалися різноманітні пертурбації. Загалом, до 2014 з озброєння зняли: ЗРК Круг, ЗРК Куб, ЗРК Тор, ЗРК С-300В, а ЗРК Бук-М1 перевели у Повітряні Сили. Проте, з часом ЗРК С-300В повернулися у стрій, проте уже в складі Повітряних Сил. Тори ж повернулися у Сухопутні війська, проте в дуже незначній кількості. Як наслідок, на озброєнні перед вторгненням перебували ЗРК Оса, ЗРК Стріла-10, ЗРК Тор, ЗРГК Тунгуска та ЗГК Шилка. Проте Тунгуски і Шилки були не надто придатними для використання через проблеми з застосуванням ракет і обслуговування у першої та катастрофічну застарілість другої.
Що ж до використання перечислених комплексів, то на момент початку повномасштабного вторгнення комплекси військового ППО застосовуються в чотирьох полках ППО сухопутних військ (по одному на кожне оперативне командування) і в зенітних ракетно-артилерійських дивізіонів окремих бригад сухопутних військ (механізованих, танкових і т.д за виключенням артилерійських бригад і бригад спеціального призначення). В полках ППО на озброєнні здебільшого перебували ЗРК Оса, в той час як основу ППО в механізованих бригадах складали ПЗРК і ЗРК Стріла-10. Також, в окремих випадках застосовувались системи типу Бук-М1 зі складу ППО Повітряних Сил України. Проте, уже навіть у той момент відчувалася певна хаотичність комплектування частин.
З початком повномасштабної війни багато чого змінилося. Україна отримала багато західної допомоги, в результаті чого кістяком армійського ППО стали: ЗРК Оса, Стріла-10, Crotale, Stormer HMV, AN/TWQ-1 Avenger. “Робочою конячкою” ППО сухопутних військ стала Стріла-10. Серед всіх вищеперерахованих саме вона найпростіша в обслуговуванні, адже комплекс базується на шасі МТ-ЛБ. Іншим важливим фактором “живучості” цього комплексу у військах стала можливість отримання БК для цього комплексу із-за кордону, вже тривалий час ми спостерігаємо Стріли ракетами з Судану і Йорданії. Подібної можливості закупівлі БК для ЗРК типу Оса немає, через що його роль поступово падає.
Як уже зазначался, ще до початку повномасштабного вторгнення доволі гостро відчувалася хаотичність комплектування. Після початку активних бойових дій, формування нових зенітних та загальновійськових частин, надання неоднорідної західної допомоги, створення мобільних груп (у якості відповіді на загрозу Шахедів) ситуація стала критичною. Збиттям цілей біля фронту займаються всі й ніхто водночас. Це призводить до критичного падіння ефективності ППО і того, що ворожі БПЛА літають будь-де, де цього бажають.
Проблеми та виклики, що постали перед армійським ППО в наш час
Як уже було зазначено, повітряна війна в Україні повністю відрізняється від того, що раніше мало місце. Типові цілі для ЗРК, ЗГК та ЗРГК доволі сильно змінилися, в той же час як самі засоби протидії цього не зробили. У Холодну Війну вони мали боротися з “великою та гарячою” тактичною авіацією, а тепер їх основний противник - це “маленька та холодні” безпілотники. Відповідно, технічна застарілість типових для України систем ППО є величезною проблемою.
Поява такої безпрецедентної кількості повітряних цілей й призводить і до інших наслідків: повітряні цілей дійсно дуже багато і вони є майже скрізь. У результаті, навіть не дивлячись на загальний ріст ефективності сучасних зенітних засобів, потреба в них величезна. Зенітних ракет має бути багато, дуже багато. Можливо й не лише зенітних ракет. А уже згадана широка географія використання БПЛА та можливість їх концентрованого використання на певних напрямках призводить до необхідності й у великій кількості зенітних комплексів.
Новий рівень розвитку засобів розвідки та ураження призвів до того, що ЗРК поблизу ЛБЗ постійно наражаються на значно більшу небезпеку, ніж раніше. Сучасні БПЛА та засоби РЕР здатні швидко та ефективно виявити цілі, а наявні високоточні засоби ураження (від БПЛА-камікадзе типу Виробу-52 до тактичної БР 9М723) здатні оперативно вразити ціль. Відповідно, з’являється аж дві задачі: необхідно якимось чином забезпечити хоча б відносну безпеку ЗРК поблизу фронту, збільшити кількість ЗРК, для компенсації неминучих втрат та організувати високоефективну систему відновлення техніки.
Чудово, коли армія забезпечена засобами протидії повітряним загрозам. Проте, як виявляється, цього недостатньо. Для ефективної роботи зенітних систем необхідно забезпечити цілодобову та якісну радіотехнічну розвідку цілей. Якщо ППО сліпа, то вона не здатна вирішити жодну з поставлених перед нею задач.
Ще краще, коли у вас є і ЗРК, і РТР, проте це також все. Система не здатна буде працювати без швидкісного, захищеного та якісну зв’язку. Складові ППО (від командних пунктів та засобів виявлення до розрахунків комплексів) під час бойової роботи потребують постійної комунікації, бо саме поінформованість всіх щодо обстановки у повітрі є залогом ефективної роботи.
Безумовно, матеріально-технічна частина є надзвичайно важливою, оскільки воювати з голими руками ефективно - неможливо. Проте, без людини залізо теж мало чого варте. Враховуючи масштаби сучасної повітряної війни, необхідно налагодити широку та високоефективну систему підготовки бійців, що у майбутньому будуть використовувати та обслуговувати згадані вище технічні засоби.
Навіть за умови наявності матеріальної частини та навченого рядового особового складу, що забезпечує нормальну роботу техніки, важко говорити про якесь розкриття її потенціалу. Для ефективної роботи необхідно мати якісний та грамотний офіцерський склад, молодший та старший. Саме він дозволяє використовувати наявні технічні можливості на повну та, у якійсь мірі, компенсувати недоліки техніки.
Навіть наявність всіх вище перелічених факторів не може забезпечити ефективної роботи ППО, якщо відсутня грамотна та продумана організаційна структура всієї системи. Саме організаційна структура забезпечує поєднання всієї матеріально-технічної частини та особового складу в єдину систему, дозволяє їх грамотно комбінувати та добитися якісних результатів.
Можливі шляхи вирішення зазначених проблем та яка роль Заходу в цьому
Підсумовуючи попередній розділ, можемо впевнено виділити 3 основних напрямки, над якими необхідно працювати:
Матеріально-технічне забезпечення частин ППО;
Забезпечення частин ППО якісним особовим складом;
Перегляд наявної організаційної структури ППО.
Питання матеріально-технічного забезпечення частин ППО можемо також поділити на 3 напрямки:
Засоби протидії (ЗРК, ЗГК, ЗРГК та інше);
Засоби виявлення (РЛС, ОЛС, РЕР та інші засоби РТР);
Комунікаційне обладнання.
Засоби протидії
Після ДСВ поступово ЗРК зайняли ключове положення у системі наземної ППО. Це стало наслідком появи та розвитку реактивної авіації, яку дуже складно вразити гарматними системами. І впродовж десятиліть це залишалося більш, аніж актуальним. Проте, час не стоїть на місці, розпочалася повномасштабна війна в центрі Європи, що дуже сильно змінила правила гри. Фактично, тепер однієї з ключових цілей для армійської ППО стали невеличкі, відносно прості, дешеві та масові БПЛА.
Нові виклики потребують нових відповідей, або адаптування вже наявних.
Якщо говорити про ЗРК та наявні потреби армійської ППО то тут все доволі цікаво. Беззаперечно, враховуючи ті виклики перед армійським ППО, що були вже описані, існує необхідність в комплексах середнього, малого та ближнього радіусу дії. Яким чином союзники можуть допомогти Україні з цим?
Пряма передача вже готових радянських ЗРК та боєкомплекту для них. Звісно, це тимчасове рішення, що лише продовжує й так тривалу агонію радянської техніки, проте це дозволяє збільшити або хоча б підтримати на рівні боєздатність українських підрозділів у короткостроковій перспективі.
Програма FRANKENSAM, або ще один спосіб продовження агонії радянських ЗРК. Це також тимчасове рішення, проте воно також дозволяє підвищити боєздатність українських частин у середньостроковій перспективі, вирішує проблему з БК для радянських комплексів та пом’якшує проблеми з низькими темпами виробництва ЗРК у Європі та США.
Пряма передача вже готових західних ЗРК та боєкомплекту для них. Це ЗРК Iris-T та NASAMS у ніші ЗРК середнього радіусу дії, ЗРК Crotale, Stormer HMV, AN/TWQ-1 Avenger у ніші малого та ближнього радіусу дії.
Допомога у створенні центрів для ремонту та обслуговування західної техніки з перспективою їх часткової чи повної локалізації в Україні. Як уже зазначалося, потреба у ЗРК та ЗКР величезна, комплекси поступово зношуються, втрачаються або пошкоджуються в ході бойових дій, ракети витрачаються надзвичайно швидко. Хорошим методом підтримки зі сторони Заходу могла б стати саме допомога у створенні інфраструктури для обслуговування та ремонту наявної західної техніки, з пізнішим поступовим переходом до виробництва в Україні окремих вузлів, агрегатів та до кінцевої локалізації окремих великих частин комплексу та боєкомплекту для нього.
Співпраця західних та українських підприємств, задля створення нових продуктів або покращення вже існуючих, прямі західні інвестиції в український ОПК, передача Україні необхідних технологій. Фактично, організація виробництва ЗРК або зенітних ракет безпосередньо на території України є однієї з критичних потреб та спроможностей. Окрім уже згаданого варіанту з поступовою локалізацією західних виробів, також існує варіант з розвитком українських. Проте, як нескладно здогадатися, більша частина українського ОПК технологічно залишилася в 80-тих роках минулого століття та страждає від хронічного дефіциту коштів та компетентних кадрів. Можливо, що ключем до вирішення зазначених проблем стане співпраця з західними підприємствами та західні інвестиції (ймовірно непрямі, через допомогу Україні).
Після ДСВ ЗГК поступилися своїм місцем більш актуальним на той момент ЗРК, проте здається, що їх час повертається. Зростаюча роль у збройних конфліктах повільних, низьколітаючих літальних апаратів знову зробила зенітну артилерію незамінною.
"Загалом артилерійські системи кращі за ракети, де це можливо, через набагато нижчі витрати на участь і вищу доступність боєприпасів, порівнюючи із ЗРК і ПЗРК", - ідеться у звіті RUSI.
Загалом, зенітні гарматні системи не можуть стати якоюсь панацеєю чи замінити собою ЗРК, проте вони можуть якісно їх доповнити та значно розширити спроможності наземої ППО. Це перспективний напрямок, над яким також варто активно працювати. Починаючи відновлення та модернізацією старих ЗГК, передачею Україні американських систем Phalanx, німецьких Skynex і закінчуючи створенням принципово нових комплексів.
Ще одним важливим напрямом розвитку системи протидії повітряним загрозам є створення БПЛА-перехоплювачів: дронів, що призначені для знищення інших дронів. Такі вироби є менш універсальними аніж ЗРК: вони не здатні вражати швидкісні та висотні повітряні цілі, вужчий спектр можливих цілей через невелику БЧ а також більший час реакції. Проте, у таких виробів є одна суттєва перевага, що компенсує перечислені недоліки - це відносно простота і дешевизна. Фактично, це призводить до того, що з’являється можливість для масового виробництва перехоплювачів. Звісно, ефективність таких виробів необхідно буде ще перевірити, проте, видається, що це один з небагатьох шляхів вирішення проблеми з БПЛА-розвідниками. Але американці вже успішно випробували свій Coyote Block 2 та готуються замовити доволі значну кількість цих апаратів.
Зенітні ракети коштують сотні тисяч чи навіть мільйони доларів, БПЛА-розвідники коштують десятки тисяч доларів. Що ж до таких дронів-перехоплювачів, то згаданий Coyote Block 2 буде коштувати близько 100 тисяч доларів за одиницю. Це не дешево, проте це вже ближче до того, що необхідно було б отримати. Окрім вартості, такі вироби є простішими у виробництві та потребують менше суто військових складових частин (у порівнянні з ЗКР). При великому бажанні, подібний перехоплювач можна скласти з суто цивільних компонентів.
Відповідно, найкращим варіантом було б випробувати в Україні уже існуючі американські перехоплювачі та робити подальші висновки на основі цього. Проте, навіть якщо це не буде зроблено, необхідно спробувати зробити щось конструктивно подібне в Україні. Звісно, ключові проблеми такі самі, як і з зенітними ракетами (за виключенням технологій, все рівно більшість технологій у перехоплювачі будуть комерційними). Тому, дуже важливо сприяти співпраці західних та українських підприємств й у цій царині, а також фінансувати даний проце, оскільки це єдиний реалістичний варіант хоча б часткового вирішення або значного пом’якшення проблеми з тактичними розвідувальними, ударними та стратегічними ударними БПЛА.
Засоби виявлення
Давно відомо, що РЛС у сучасній архітектурі системи ППО відіграють ключову роль у виявленні, визначенні типу та відстеженні повітряних цілей, таких як літаки, ракети, дрони тощо. Деякі з них забезпечують постійний моніторинг повітряного простору, інші ж - лише наведення зенітних ракет на цілі. Проте, вони є незамінними для ППО і без них неможлива її ефективна робота.
Як було уже зазначено, РЛС - ключовий елемент системи ППО, що дозволяє виявляти, відстежувати та ідентифіковувати об’єкти у повітряному просторі. Проте, у них є один значний недолік - у процесі своєї роботи вони випромінюють доволі специфічні радіохвилі, які неможливо фактично замаскувати. Наслідком цього є те, що вони є доволі вразливі ворожих протирадіолокаційних ракет та ворожої РЕР. Частково компенсувати цю проблему можуть ОЛС. Не дивлячись на те, що вони мають нижчу дальність виявлення цілей, дані станції нічого не випромінюють, в результаті чого їх неможливо вразити ПРР, чи виявити засобами радіоелектронної розвідки. Масове надання таких оптичних сенсорів Україні могло б значно розширити ефективність ППО. Окрім того, питання вразливості РЛС особливо актуальне саме для армійської ППО, яка перебуває близько до ЛБЗ, постійно під загрозою знищення, тому для цього роду військ ОЛС є ще більш актуальними, аніж для інших.
Існуються найбільш різноманітні комплекси РЕР, частина з них спрямована на виявлення ворожих літаків, вертольотів, БПЛА та попередження про їх знаходження. Фактично, комплекси РЕР також мають стати частиною великого контуру, що забезпечував би інформаційну обізнаність частин ППО ЗСУ. Вони можуть й функціонувати як виріб, що безпосередньо повідомляє про наявність повітряної цілі
Україна, що стикнулася з новими загрозами невпинно шукає шляхи їх нейтралізації. Інколи це призводить до створення доволі цікавих технологічних. Яскравим прикладом цього є проект “Звук” - це апаратно-програмний комплекс, який за допомогою акустичного способу виявляє ворожі цілі, зокрема крилаті ракети, ворожі гелікоптери та БПЛА на малих і середніх висотах. Комплекс складається з наборів дзеркал, високочутливих мікрофонів та автоматизованої системи обробки та аналізу даних (АРМ). Ціна цієї розробки невисока, сягає декілька десятків тисяч гривень.
Водночас, більшість засобів виявлення часто-густо є складними, технологічними та дорогимм виробами. Тому природно, що Україні критично необхідна допомога країн Заходу у цьому питанні.
Це може бути:
Пряма передача вже готових виробів (у складі комплексів, або ж окремо);
Допомога у створенні центрів для ремонту та обслуговування західної техніки з перспективою їх часткової чи повної локалізації в Україні;
Співпраця західних та українських підприємств, задля створення нових продуктів або покращення вже існуючих;
Прямі західні інвестиції в український ОПК, безпосередня фінансова допомога Україні, задля закупки продукції в української промисловості.
Комунікаційне обладнання
Як уже зазначалося, зв’язок є надважливим для всіх сфер життя, у тому числі й для системи ППО. Наявність якісної системи зв’язку значно підвищує ефективність протиповітряної і протиракетної оборони, саме цей елемент дозволяє зменшити час від виявлення цілі до видачі цілевказання. Ці виграні секунди часу можуть зіграти важливу роль у збитті ворожого об’єкту. У цьому напрямку Україна активно працювала та досягла доволі значних успіхів.
1 червня 2023 року фонд Повернись Живий разом з Новою Поштою ініціював проект “Запакуй небо”, він був завершений 26 грудня 2023 року. За зібрані кошти Нова пошта і Фонд забезпечили Повітряне командування “Центр”: рюкзаками мобільної вогневої групи, які містять усі необхідні види зв’язку; переносними командними пунктами - робочими місцями-трансформерами для захисників неба, що розміщуються у кейсах вагою 60 кг; комплексними апаратними зв’язку, укомплектованими необхідним телекомунікаційним обладнанням та комфортними робочими місцями для військових. Вони супроводжуватимуть протиповітряні ракетні комплекси; рухомими командними пунктами - це прохідні вантажівки, що дають можливість командувати військами під час руху, універсальні місця роботи й відпочинку для захисників. Важливим елементом створених технічних засобів є їх модульність: “Наприклад, навіть якщо у нас з’явиться новий зенітно-ракетний комплекс на озброєнні, уся система з ним працюватиме”.
Уже в 2024 році Повернись Живим разом з Київстаром розширює даний проект вже на Повітряне Командування Південь.
Як не важко зрозуміти, оптимальним рішенням було б забезпечити такими системами як і всі 4 наявні повітряні командування, так і армійську ППО безпосередньо. Це значно поліпшило б її роботу. Проте, це не робиться через брак ресурсів, коштів на це поки немає. Саме тут, з наданням ресурсів міг би допомогти Захід. Що ж до конкретних сум, то на повне забезпечення потреб Командування Центр (ймовірно найбільшого в Україні, оскільки саме воно прикриває Київ) було витрачено 330 мільйонів гривень.
Забезпечення частин ППО якісним особовим складом
Абсолютно очевидно, що забезпечення ефективної протиповітряної оборони вимагає наявності кваліфікованого та високоякісного особового складу, який має ретельну підготовку та професійні навички. Існують такі шляхи вирішення даного питання:
Підготовка та навчання: Банально, проте весь особовий склад повинен пройти комплексну навчальну програму. Офіцери мають розуміти принципи керування, тактики застосування, уміти використовувати плюси та мінуси наявних у нього засобів. Рядовий же склад має досконало володіти тим обладнанням, яким вони працюю. І, на превеликий жаль, в Україні далеко не скрізь це зроблено. Звісно, це дуже загальні фрази, і потрібно розуміти, що для того, щоб ОС пройшов цю навчальну програму, її необхідно створити, і вона має відповідати сучасним вимогам. Як цього добитися? Розповімо далі.
Акумуляція та систематизація отриманого досвіду: Акумуляція практичного досвіду війни сприятиме розробці нових та більш актуальних методів навчання. Фактично, саме системний аналіз бойового досвіду може дозволити адаптувати навчальні програми до сучасного поля бою та ввести правильні інновації.
Співробітництво та міжнародне партнерство: Розвиток співробітництва з міжнародними союзниками і партнерами сприятиме двосторонньому обміну досвідом та спеціалістами, взаємній модернізації навчальних програм. Також, у випадку України, залучення іноземних спеціалістів, створення спільних платформ для навчання та обміну досвідом, могло б дозволити не лише зробити навчання майбутніх зенітників ефективнішим, а й зробило б його швидшим та більш масштабним. Також іноземці могли б допомогти зі створення сучасної навчальної інфраструктури, оскільки цей процес є складним, дорогим та трудомістким.
Використання сучасного обладнання: Забезпечення майбутніх зенітників всіма необхідними тренажерами здатне значно пришвидшити навчання (що важливо в умовах війни) та зробити процес більш ефективним, оскільки досвід роботи з тренажерами, у значній мірі, схожий до практичного досвіду. Окрім того, доволі важливим є створення коротких електронних посібників, щоб кожен боєць між швидко пригадати, все те, що йому реально потрібно для виконання своїх обов’язків.
Створення спеціалізованих підрозділів: Доволі цікавим рішенням було б створення тренувальних підрозділів, де бійці, що нещодавно завершили навчання, вже виконували б другорядні бойові завдання, проте робили б це під наглядом більш досвідчених офіцерів-інструкторів. Це могло б дозволити більш ефективно перевіряти результати попереднього навчання та загалом збільшило б ефективність новонавчених зенітників, проте таке рішення потребуватиме більше ресурсів, в першу чергу людських. Саме тут Захід міг би допомогти своїми іструкторами, що могли б замінити частину українських спеціалістів в навчальних центрах та залучити їх в такі підрозділи, або навіть самим доєднатися до таких підрозділів.
Інтеграція цих заходів дозволить створити більш ефективну систему протиповітряної оборони, яка буде здатна ефективно протистояти найбільш критичним та небезпечним повітряним загрозам.
Перегляд наявної організаційної структури ППО
Насправді дана теза не є коректною, оскільки задача полягає не стільки у перегляді організаційної структури ППО у сухопутних військах, а у її фактичному створенні. Дана задача, безумовно, надзвичайно ускладнена активними бойовими діями, проте це життєво необхідно. Без цього не вийде чинити будь-який ефективний спротив ворожим БПЛА. Окрім того, в України вже є подібний досвід. Останнім часом проблему низької керованості частин на фронті та їх клаптачості (на одному напрямку може працювати одна механізована бригада, аеромобільна бригада, придана рота з танкової бригади, піхотний батальйон ТрО, приданий артилерійський дивізіон та загін ССО, все це без нормальної логістика та керується офіцером, що був призначений на напрямок за долею випадку, та ймовірно покине його найближчим часом) поступово вирішується шляхом формування армійських корпусів.
Реорганізація структури: Ключове для підвищення ефективності армійського ППО. Як уже зазначалося, то основним місцем комплексів військового ППО є чотири (а зараз ймовірно 5) полків ППО сухопутних військ (по одному на кожне оперативне командування) і в зенітно-ракетних дивізіонах окремих бригад сухопутних військ (механізованих, танкових і т.д за виключенням артилерійських бригад і бригад спеціального призначення). Говорячи про ППО безпосередньо у бригадах, то вже до повномасштабного вторгнення його оснащення у більшості бригад було дуже далеким від того, що прописано штатною структурою. Після розгортання нових бригад, важких втрат, понесених під-час бойових дій ситуація лише погіршилися. Тому важливою задачею є адекватна переоцінка необхідної кількості систем ППО у бригадах, створення нової, відповідної реаліям війни організаційної структури та забезпечення бригад згідно цій структурі. Що ж до окремих полків, то тут все залежить від кількості наявних зенітних засобів, котрі до цього часу вціліли. Ідеальним варіантом було б створення такого зенітного полку у кожному армійському корпусі, задля забезпечення прикриття останніх. Альтернативним варіантом могла б стати передача цих полків на конкретні напрямки. Проте, так чи інакше, це означає необхідність концентрувати військове ППО саме у частинах ППО сухопутних частин і створення чіткого поділу з системою ППО країни, якого зараз немає.
Створення централізованого управління: Важливо встановити централізовану систему управління армійським ППО, яка б забезпечувала координацію дій підрозділів саме цього виду. Без централізованого управління неможливо ефективно виконувати задачі, так само як неможливо їх виконувати, коли ваш підрозділ вимушений виконувати функції ППО країни, армійського ППО і ще когось. В цьому ж контексті можемо згадати про запровадження уже готових технологічних рішень в питаннях зв’язку для ППО.
Стандартизація та уніфікація обладнання: Необхідно стандартизувати та уніфікувати обладнання, що використовується в ППО, щоб забезпечити сумісність та спростити процес обслуговування та ремонту. Зрозуміло, що в нинішніх умовах повна уніфікація взагалі просто неможлива, проте, централізація техніки одного типу в єдиних підрозділах вирішило б доволі багато проблем. Це не лише спростило б обслуговування та забезпечення, а й сприяло б акумуляції досвіду та загального зростанню ефективності підрозділів.
Кінець. Дякую всім, хто прочитав до кінця. Чекаємо ваші відгуки і думки по матеріалу в коментарях :) Також будемо дуже вдячні за поширення і підтримку.
Якщо маєте бажання підтримати спільноту матеріально - ось посилання. Будемо дуже вдячні кожному!
