Підвал

Я з колегами стою на спільному балконі багатоповерхівки. Небо напрочуд чисте, пригріває яскраве сонце, яке вже не є типовим для зими. Воно нагадує мені відчуття у роки студентства, коли така погода була б однозначним сигналом до прогулу пар, задля відвідин центру чи набережної. Затягуючись цигаркою, озвучую свої думки колегам. Вони вітають їх схвально та водночас з певною прикрістю дорослого, робочого життя. 

Я відчуваю себе натхненно. На роботі починає складатись добре. Я вже пару місяців як керівниця відділу в маленькій ІТ-компанії. Під моїм проводом чудові стажери, я маю що їм дати. Я маю ідеї щодо поліпшення роботи, а головне комфорту моїх співробітників.  Мої прибутки і плани дозволяють мені нарешті зробити заощадження у валюті. Тож потрібно не забути по дорозі на роботу заскочити в банк та обміняти. Зроблю це на наступному тижні…

Я дуже яскраво пам’ятаю цей день. 23.02.2022. 

Оксанка приїхала на самокаті на роботу. Наче нічого дивного, але вона живе за два населені пункти від роботи. Вова підготував лекцію для колег. Я відмічаю, як він намагається з усіх сил провести її  українською мовою, хоча йому нестерпно важко. Ми його підбадьорюємо, це має велику цінність для мене. Більшу ніж зміст інформації, яку він ретранслює. Після роботи ми з співмешканцем заїжджаємо до магазину. Потрібні закупи, аби щось на роботу взяти поїсти. З тих пір, як я почала нормально заробляти, намагаюсь компенсувати відсутність різноманітності у харчуванні в період дитинства 90х. Тож мій вибір падає  на креветки з безалкогольним пивом на вечерю, та рибу з сиром і лавашем, як перекус на роботу. 

У Рагулівни вийшов новий випуск, тож з навушниками у вухах (як я сплю вже більше року), вмощуюсь в ліжку, бо завтра потрібно прокинутись раніше, в мене день миття голови. Хто ж знав, що помию я її лиш через тижні 2.

На наступний день я дійсно прокинулась рано. Навушники гарантували, що я не почую вибухів у Василькові, але не вберегли мене від дзвінка на телефон мого співмешканця. Я крізь поверхневий сон чула його приглушений панічний голос, я чула через гучний динамік як його матір намагається його заспокоїти. Я зрозуміла, що відбувається, але далі підтримувала свій напівсонний стан. Але фраза “А що мені роботи з Настею?”, мене значно вразила у порівнянні з тим, на що всі, свідомо чи ні, очікували. Я перестала прикидатись сплячою лише після слів “Вставай, війна почалась”. (Мені досі дивно, бо вона ж до цього не закінчувалась, але це значило, що менше ніж в 30км від нас атакують аеродроми в Василькові з одного боку і в Гостомелі з іншого).

Я здивована від себе, абсолютно спокійна, голова чиста, розум ясний. Факт початку повномасштабного вторгнення доконаний. Я знаю, що потрібно зібрати найнеобхідніші речі, документи, базові засоби гігієни, тож без проблем вкладаю в маленький пенал навіть манікюрні ножиці. Збір аптечки займає 2хв, вона наповнена всім з чим я стикаюсь у повсякденному житті. Єдина проблема, у мене тремтять руки. Сідаю на ліжко, видихаю, читаю новини. Власник компанії пише, що сьогодні не потрібно приїжджати в офіс. У мене це викликає сміх. 

Протягом наступних пару годин ми вирішили, що залишаємось у місті. Все одно всі дороги в заторах. І тут я опиняюсь в ситуації тотального хаосу від оточуючих. 

Першу ніч ми разом з моєю мамою і співмешканцем вирушили до його матері, у приватний будинок. Ввечері я вже впевнена, що температура і нежить у мами  - неодмінно ковід. Я приховую ці думки, але вони мене не тішать, бо мамі 74 роки. Для заспокоєння вийшла по відеозв’язку з подругою із Горенки. На наступний день вона вже буде без електрики.

Зранку мама заявляє, що не хоче тут лишатись, в хаті холодно, вони не опалюють, а в неї температура, тож просить завести її додому. Я не наважуюсь їхати з нею на шостий поверх чи до себе на третій, тож лишаюсь з цими двома. Вдень, вистоявши годинну чергу в аптеку, прямую до мами з тестом на ковід. Результат позитивний. Значить мій позитивний тест лиш питання часу.

Вибухи достатньо гучні, аби металеві двері дрижджали щоразу. Облаштовуємо підвал під сараєм. Купа ковдр, карематів, подушок. Електричний обігрівач для сякого такого осушення повітря, оскільки перші дні конденсат стікав по бетонній стелі. Один із телефонів для роздачі інтернету в підвал, адже все буття тепер лиш в новинній стрічці. Читаєш всі новини, вони повторюються, закінчуються. Шукаєш нові канали, читаєш новинні сайти, по колу. Страшно коли новини не оновлюються. Наче час завмирає і перехоплює дух.

На наступний день температура наздоганяє і мене, тож донором крові я зараз бути не можу. Знизити температуру допомагає холодний підвал, наче собою прогріваю повітря. 

Базові речі. Базові речі мають тримати розум вкупі. Їсти я не можу, шлунок хоче все повернути, інколи до того як їжа наближається до рота. На третій день я перестала намагатися. Тож моє харчування складається із усіх можливих видів солодких чаїв та трав'яних відварів. В голові памороки чи то від температури, чи то від знесилля. Змійка на куртці відірвалась, тож я старанно намагаюсь пришити її назад, бо це найтепліша моя річ, а ще й довга, в підлогу, як я завжди хтіла. 

Головна нормальність у вирі подій  - це вмитися та почистити зуби. Це ж настільки буденно, настільки правильно. Дивлюсь у дзеркало. “Йди їсти” - кличе безбарвний жіночий голос. “Зараз, довмиваюсь” - випльовуючи воду, видихаю. “ А нащо?” І тут, I've become so numb. Як цікаво можна поховати людину безглуздим питанням.

Стирчати весь час у підвалі нестерпно, тож сиджу на ґанку, курю. Набираю друга, говоримо про будь-що, аби говорити, аби чути один одного. Шалений гул починає наростати, відлунюючись нестерпною лавиною жаху. Піднімаю очі і бачу як над дахом, оголюючи своє металеве пузо, пролітає винищувач. Через 1 хвилину друг вже бачить його зі свого вікна. Це наші, але ж літак тобі про це не оголосить і не попередить завчасно, тож призма навколишніх подій вкарбовує диким холодом відчуття, що кожного разу супроводжує цей звук. Це пройшло лише через рік. Ті хто опинялись під авіабомбардуванням нажахані досі. 

Я періодично думаю, що це все не зможе тривати довго, ще пару днів. Вони розвернуться, підуть, ми їх виженемо, світ допоможе. Це ж не може тривати довго. 

За декілька днів мене перестає трясти від звуків вибухів, я розмірено пояснюю іншим мешканцям підвалу, що це ППО. Воно є, воно збиває ракети. Установки мобільні, тож звуки лунають не з однієї точки раз по раз. І взагалі, сили оборони проявляють себе винятковим чином.

В якийсь момент я стаю найадекватнішою мешканкою підвалу, навіть з усім спектром тривожностей і страхів в моєму розумі. Я сумлінно вмиваюсь, чищу зуби, проводжу час на свіжому повітрі, піклуюсь про наявність гарячого чаю та щоб усі вчасно прийняли ліки, бо хворий на ковід уже весь підвал. Найчастіше дзвонить мій телефон. Я спілкуюсь з мамою, з друзями, дзвоню тітці. Ми тримаємо постійний зв’язок. Загубленому чоловікові ніхто не дзвонить. Я втішаю його стандартними фразами, що всі дізнаються про нього через мене. Начебто, його задовольняє це пояснення. Але коли дзвонить телефон жінки з безбарвним голосом, мене охоплює тривога і роздратування.

Липке поєднання огиди і обурення викликає фізичну нудоту. Ігнорую коливання від лепрозорію до госпісу. Я ненавиджу цей підвал.

Місто функціонує, а я вже не можу.

По мірі просування військ окупанта в сторону нашого міста, вирішуємо, що потрібно виїжджати, хоча б на південь Київщини. Хтось зі знайомих запропонував дім за Фастовом. Вмовляю маму, вона за годину погоджується. Питаю чи можемо ми поїхати двома машинами і забрати по дорозі пару моїх друзів, що теж планували дістатись до Фастова. Голос жінки перетворюється на вереск і набуває фарб огидної ницості. Виїзд зривається. Я кам’янію. “Після того, як ми виберемось з поточної ситуації, я ніколи не хочу мати справу з твоєю матір’ю”. Він погоджується. Підвал зменшується. 

На десять днів раніше починається менструація. Це вперше таким чином стрес відображається на моїй фізіології. 

Джинси надто обвисли, мені максимально незручно. Прошу зробити додаткові дірки на ремені, хоч двома останніми до цього ніколи не користувалась.

У Фейсбуці, в групі громади, розмістили пост з інформацію про евакуаційні потяги від нашої станції. Додаткової інформації немає. Люди зчиняють паніку навіть від існування цього допису. На мапі бачу, що напрям  руху російських військ по ширшому півколу оточення столиці пролягатиме через крайні села нашої територіальної громади. Починаю довгі діалоги з мамою. Нам потрібно виїжджати. Без неї я не хочу їхати, бо не пробачу собі. Вона думає. Фото зі зруйнованою багатоповерхівкою, де залишились лиш два крайніх під’їзди, а середній стертий до землі, штовхає мене на перші сльози і благання в бік мами. Цей будинок такий самий як і її, але на фото поки що будинок з Бородянки. Неозвученою залишаю думку, що окупація принесе зґвалтування.

На наступний день колега відписує, що виїхала вчора потягом з дітьми. Значить їхати можна. Розповідаю про цю можливість загубленому чоловіку. За пару годин чую як він пояснює своїй матері, що потрібно їхати. Він не поїде, а я маю поїхати з нею, можливо в Польщу до брата. Вона погордливо каже, що там мало місця і вона зі мною нікуди не поїде. Я відхаркую на неї слова: “Я з мамою залишаюсь в країні”. В підвалі кришаться стіни.

Тону в ковдрах та пожадливо читаю на телефоні книгу, яку вже читала не раз. Знайомий сюжет наповнює мій розум спокоєм. Не зупиняюсь до останньої сторінки. Ввечері вибух був доволі близько, різко відкрились двері і в сараї, і в підвалі. У вухах ще певний час відчувається дискомфорт. 

На ранок вирішено, що сьогодні йдемо на потяг на 14:00. Поки старанно перекладаю речі в наплічнику, чую як з кухні доноситься розмова по телефону. Ця жінка вирішила порадитись зі своєю ворожкою, чи їхати їй, а чи може якось провести сина через кордон. Я ладна наректи підвал Римом і дивитись очима Нерона як він палає.

Але ворожка не повідомила де взяти гроші, аби залишити синові, що залишається в місті поблизу окупації. Залишаю йому про всяк випадок 10 тисяч зі своїх збережень. В замін отримую настанови: “Дивись аби матір сіла на потяг і знайди як їй дістатись до Польщі”.

Потяг запізнюється на годину. Я вчергове подумки беру себе на кпини через ноутбук з широким екраном, вагою в 3 кілограми, що нав’язливо здавлює плечі. Холодне повітря розступається перед товарними вагонами з артилерійськими установками на платформах. Вони прямують до Києва. На станції вибухи більш приглушені ніж в тій частині міста, де я провела весь час від початку повномасштабного вторгнення. 

Сідаємо у вагон. Навпроти мене трясеться йоркширський тер’єр.Трохи видихаю, коли проїхали Васильків. Оголошують, що потяг прямує до Тернополя, бо вокзал у Львові не може нас прийняти. Кладу голову на мамине плече і закриваю очі.

Ніч. Тернопільський вокзал не видається мені знайомим. Він зовсім не схожий на той, де снує молодь з великими наплічниками і характерними кольоровими браслетами, які всіх поєднують у щасливих відвідувачів знаменитого місцевого фестивалю. Натомість люди понуререні, стомлені, у пошуках кутку аби зачаїтись від холоду, протягів та війни. Я не шукаю інформації, як всі навколо, я шукаю гарячий чай. Всі мої плани було побудовано навкло “виїхати”, а не “приїхати”. Температура сильно плавить свідомість, тож зосереджуюсь на пошуку місця для ночівлі. За пару годин пошуків, черг, заповнення анкет, прямую до нашого кутка зі звісткою, що я знайшла де заночувати. Чергова істерика огидної жінки. Лиш дзвінок її сина о 2й ночі змушує її прямувати до автобуса. Моя мама вдало підмічає, що вона схожа на людину якій гімном під носом намазано. Я ж волаю всередині.

Нічна дорога, блок-пости, школа. Йдемо в їдальню. Мене дико ранить мамин погляд спрямований на свіжий хліб. Накопичені емоції вибухають в пристрасний монолог, приправлений найбрутальнішою лайкою, чого ніколи раніше не дозволяла собі в маминій присутності. 

Сиджу в темному холі. Усміхнена працівниця питає: “Чому не йдете спати?”. А я лиш можу відповісти: “Я посиджу ще, тут тихо”. Проспавши години чотири, шукаємо як дістатись назад до вокзалу. Я вже знаю, що ми в Лозовій. Обабіч дороги ряди старих незвичних могил. Обіцяю собі сюди повернутись після перемоги. 

Настає час далі вирішувати напрям руху. Львів переповнений. Треба вирушати на Закарпаття. Колега родом звідти, обіцяє знайти для мене з мамою житло. За розкладом, найближчий потяг о 3й ночі. Прилаштувала маму в теплу залу, вийшла на перекур на вулицю. Телефонний дзвінок. Безбарвний жіночий голос сповіщає, що наш шлях нарешті розірвано. Прямую назад до вокзалу і без жодних утисків совісті мощусь на підлозі, встеленій картоном,  аби ще поспати. 

О пів на п’яту прибуває потяг. На відкидному кріслі в коридорі змогла розмістити маму. Разом із незнайомою дівчиною мостимось на підлозі. Небайдужа жінка стукає в кожне купе, аби посунулись, бо люди в проході вже не вміщаються. Весь вагон бачить купе, в якому їдуть лише четверо молодиків, які обачно зачиняються на замок. Люди лютують. Навпроти мене відчиняються двері. Мене з дівчиною запрошують сісти вже на полицю. Так і спимо. Зранку розумію, що нас напхалося в купе десятеро і плюс немовля. Незнайомі один з одним діти сплять на верхніх полицях.

Ужгородський вокзал. Тут я дійсно вперше. Оксана забирає нас на машині, везе до свого села. Знайшла родину, що нас прийме. Навіть крізь дику втому, не можу не відмітити, наскільки ж прекрасні гори. 

Привітна велика родина вітає нас щирими посмішками. Який же смачний суп. Яка ж смачна картопля. Опісля сиджу в ступорі під гарячою водою. Потоки змивають бруд, розпач і тривогу. Змивають огиду від людської ницості і дріб’язковості. Підвал нарешті знищено.