Я вже не сплю, але очі ще закриті. Мене розгойдує в такт коліс. Запах постілі випраної промисловим порошком в’їдається у ніздрі. Цей запах тут незмінний роками.
Раптовий внутрішній поштовх змушує різко сісти та глянути у вікно. Сонце трохи засліплює зір, тож за пару хвилин бачу пробігаючі поля та поодинокі зелені дерева. Хоч літо, але погода поблажливо тепла. Ні, я не впізнаю цей краєвид, він може будь-де зустрітись в нашій країні.
Роззираюсь по купе. Верхні полиці мирно посопують, затягнуті в простирадла, не бажаючи так рано прокидатися. А от полиця, навпроти мене, береже постільне для свого попутника, який залишив її зіжмаканою. Його б мені і треба. Але замість встати знову вмощуюсь на незручній подушці.
Коли лежиш на полиці в купе, найзручніше втупитись над своїми ногами або ж в стелю верхньої полиці. Обираю останній варіант. Мій мозок з радістю пробує відшукати найдрібніші візерунки аби розважитись, але близорукість йому не допомагає. Я теж не підігрую, бо не збираюсь мружитись, тож всі дійові розслабляються. Думки вже теж почали прокидатись і ліниво сновигати в межах мого черепу. Головна з них - цікаво де ми зараз їдемо. Вона завжди є рушійною і набравшись сили все таки змусить мене злізти з полиці. Але не зараз. Зараз мені просто супокійно.
Що ж, за півгодини задрімати знову не вдалося, тому спробую задовольнити цікавість. Сіла, звісила ноги, взулась, встала і вислизаю в коридор. Пусто, геть нікого. Але з цієї сторони вагона вікна демонструють промзону, що на пару зі зниженням швидкості свідчить про наближення якоїсь станції. У мене навіть немає годинника аби з’ясувати скільки ми на станції. Мені б варто було б відшукати попутника, бо щось задовго його не видно, але ж куди він подінеться з потягу, тим паче мене не попередивши.
Потяг зупиняється, а із сусідніх купе ніхто не вилазить. Дивно, бо вокзал за вікном здоровезний, але незнайомий. Тож прямую до виходу в пошуках провідника, він зможе задовольнити хоч одну із моїх думок.
Отакої, ні в тамбурі, ні на перені його немає.
Метрів зо три від дверей стоїть жінка, дуже вже схожа на пасажирку. Кричати якось не хочеться, тож спускаюсь до неї.
- Перепрошую, підкажіть, будь ласка, скільки тут стоїмо?
- Хвилин 20. - кахикає вона у відповідь.
- А може знаєте де ми є?
Але жінка заходиться сильним кашлем, тож вирішую їй не докучати. Принаймні я знаю вже скільки триватиме зупинка. Хоча що мені з того, все одно зайнятися нічим. Хіба що, можна прогулятись по незнайомому вокзалу. І пошукати попутника, бо вже дуже мені кортить його побачити. Може теж зійшов розім’яти ноги.
Вокзал дійсно великий, критий, наче немає йому кінця і краю. Металеві опори даху загрозливо нависають над головою. Ну архітектор постарався зробити це видиво вражаючим. Мені видається наче це Київський вокзал, але ж ні. Той я добре знаю…
Відповідно до розмірів вокзалу, кількість людей тут теж вражаюча. У кожного свій темп, у більшості одна мета. Але я вже більш неспокійно в них вглядаюсь, бо де ж подівся той попутній.
Занурена у свої думки йду в напрямку кінця потягу, от наче знаючи що потрібно саме туди. Мені вже тривожно. 3 вагони з кінця, люди утворюють юрбу. Передостанній вагон, натовп сунеться і тисне в протилежну мені сторону. Підходячи вже до останнього доводиться таки продиратись. Аж ось біля останніх дверей люд раптово розсмоктується. Я спантеличено роззираюсь, заглядаю у вагон і в компанії двох чоловіків бачу його.
Божечки, яка ж я щаслива, що його знайшла! Злітаю по сходах і біжу обіймати. Він як завжди відповідає теплою посмішкої.
- Тату, я вже перелякалась, що тебе не побачу.
Його добрі очі наповнюють мене спокоєм, а міцна рука на спині випромінює тепло аж в саму душу. Мене як завжди смішить його незвична дурнувата зачіска, яку мама прозвала “косицею”.
Ми стоїмо в тамбурі з відкритими дверима на перон і тими що мали би вести у наступний вагон, якщо б цей не був останнім. Двоє інших чоловіків теж мені приязно всміхаються, але тримаються осторонь. Вони такі схожі, один середніх років, інший же старий. І мені вони наче як знайомі.
Перевожу погляд на батька:
- Де ми є?
- А хто його в біса знає, - потискає плечима. - Якийсь вокзал. Але точно не кінцева.
Я починаю щебетати про те як розхвилювалась шукаючи його, про враження від цього місця загалом. А він все так же посміхаючись дивиться на мене. Який же він мені радий.
Але раптом сіпання потягу перериває мою розповідь. Два чоловіки кивають мені головою і йдуть до вагону. Я ж дивлюсь на батька:
- Нам теж пора проходити в середину. По перону можемо і не встигнути.
- Послухай, доцю, - його тон стає вже дуже серйозним, хоча очі досі теплі. - Я далі маю їхати без тебе. Ти мусиш зійти тут.
- Як це? - я просто таки очманіла, а потяг починає вже рушати з місця. - Чого це я далі з тобою не поїду?
- Тобі не можна далі їхати. Цей потяг не для тебе.
- Але я хочу з тобою!
- Ні, тобі ще рано, вибач
І тут стається найнеочікуваніше: він різко штовхає мене обидвома руками у прочинені міжвагонні двері. Шум у вухах перебиває гуркіт коліс, що розігналися. Летячи на рейки я встигаю зафіксувати його лагідні очі, що бринять сльозами…
Я вже не сплю, але очі ще закриті. Я дихаю важко. Я знаю, що батько помер 14 років тому.
