Дивлячись новий фільм, ніколи від нього нічого не очікую. Так простіше перетравити майбутні розчарування. Або ж захоплення буде чистим і принесе заслужену насолоду.
Носоріг дав мені поживу для рефлексій, тож вони викладені нижче.
Я зрощенна в 90х, знаю огидну бідність і кримінальні історії пов’язані з моїми сусідами. Дитинство не було суцільно занурено у маргінез, проте спогади про сусідку з пацанами, яких я побачила в під’їзді за очисткою маку, коли та навчалась у 8му класі, вкарбувались довіку. Мені було 4 роки, я не знала, що саме вони роблять, але розуміла, що щось недобре, тож по моїм крикам, мій батько швиденько розігнав це бреглаво. Протягом року сусідка покинула школу. Коли мені було 6, в неї народився син. Коли мені було 11, її ув'язнили. В 16 я дізналась, що вона померла у тюрмі.
В ті часи дуже поширеним явищем були розкидані шприці. Досі не пхаю до кінця руку у поштову скриньку аби не наштрикнутися на використану голку. Надокучливі рекламні буклети допомагали завжди викидати такі “подарунки”. Але не тільки там вони були. Віконні рами у під’їздах, клумби, гаражі, навіть дитячі майданчики. Один такий вичікував на мій шльопанець у пісочниці, пронизавши підошву і оминувши мої дитячі пальці.
Моя мама спостерігала у вічко як лисі братки приходили до сусідки аби кришувати її ларьок. Його фундамент досі проглядається біля будинку. Хоча, справедливості заради, сусідка змогла згодом відкрити новий магазин.
Чомусь найпопулярнішими радіостанціями були ті по яких крутили шансон. Тож певний набір “хітів” мій мозок все ще десь зберігає. А от останніми роками пасіонарії періодично підіймають питання відсутності шансонових шлягерів українською мовою. В часи популярності цього лайна, широко використовувалась ще українська мова в піснях різних жанрів, окрім цього. Всі вони сходяться на тому, що ця навколотюремщина нам не питома. Смішно усвідомлювати тексти невдах-романтиків про зону, коли вони там не провели і години.
З ностальгічних моментів 90х - сусідський пес, якого пускали до нас в квартиру погратися. Більше ілюзій не маю, бо пам’ятаю як важко було батькам: завод на якому працювала мама припинив своє існування, а батько ж працював охоронником на декількох роботах одночасно, спав на стільцях на роботі. У мами була книжка де розкладались купюри на хліб (кожен день), масло (раз на 2 тижні), молоко мені (раз на 2 дні). Аби б тітка не працювала покоївкою в готелі Либідь, то цукерки я б побачила вже в нульових напевно. Не дивно, що дотепер мене жахає потенційна бідність.
Перенесемось трохи пізніше, в нове тисячоліття. Поруч із загальним покращенням справ населення, починається уявна хвиля ностальгії за цими ж 90ми. Вона звісно що скаче по синусоїді і донині, бо не так давно в тіктоці були тренди на образ коханки бандита. Але в нульових її почали фабрично роздувати медійники за допомогою фільмів та серіалів. Зараз в мене є питання до батьків, чому мені не можна було дивитись “Всі жінки відьми”, а от “Бригаду” ми дивились усією сім’єю. Та і звісно, що основний потік цього лайна сочився в екрани із сусідньої країни. Був, правда, якийсь серіал українського виробництва, але для такої ідентифікації там ознак мало. Тож цей кримінал теж нісся до наших розкритих пельок.
Чи пам’ятаєте ви ті фільми, тих героїв? Вони мали бути непримінно харизматичними, часто зовнішньо привабливими, бо ми ж мали їм співпереживати. Ми мали виокремити якогось непутящого пацана, у якого доля так склалась, бо на противагу йому був якийсь огидний поц. Хоча вони обидва були мерзенними у своїх діях, у першого були харизма і “понятія”. Як тільки ми починаємо їм співпереживати, ми легітимізуємо їх дії та вчинки. І от криваве вбивство на екрані стає боротьбою за своє виживання, а ми йому в такт киваємо головою. Вдамся в конспірологію, але здається цим непотрібом нас готували до прийняття президента-непотріба, оскільки крім огиди ні він, ні серіали нічого не мають викликати.
Так от, повернемось до фільму “Носоріг”. Йому вдалось, я наповнилась огидою від першого ж мордобою. Ба більше, вона наростала протягом всього хронометражу. Я прийняла спокуту головного героя, але співпереживати йому не стала. Він мав однакові вхідні з більшістю людей того часу. Його дії - його вибір. Я не даю йому своєї жалості. Я сторонньо спостерігаю за виборами і куди вони ведуть.
Як завершення, хочу озвучити почуту десь мною думку, що нас чекає ще певна плеяда фільмів на тематику 90х як частина рефлексії, що ж з нами було. Бо навіть якщо події відбуваються в сучасності, то вони є наслідком зав’язки в 90х. Чи то “Памфір”, чи то “Люксембург, Люксембург”, чи то інші.
