Як же мене нудить. Намагаюсь налаштувати дихання, аби запхати їжу назад у шлунок, утримати від прориву до стравоходу. Подумки лунає лиш “мене не нудить, мене не нудить”. На перших сходинках зупиняюсь і обережно принюхуюсь чи не змінилась палітра запахів навколо, це має попередити безпечність оточуючого середовища.
Я навіть не впевнена, що сталось. Руки і ноги нагрібають хвилі холоду і млосності. Автоматично масую долоні, прислухаюсь до тіла, як я можу йому зарадити. Сидячи так вже пару хвилин (годин, вічність) намагаюсь встати, але ноги мов цукрова вата, наказують повернутись на лаву. Поки що не помічаю нудоти. Вдивляюсь перед собою, і зір трохи в тумані чіпляється за об’єкти. А чому власне в тумані? Подивилась на лампочку? Наче не схоже. Неозора димка повисла у просторі. Облизую губи, на зубах заскреготіло. От воно, штукатурка повисла. Зараз би подумати про органи дихання, але нудота стає помітною.
Шоста ранку, мені не вдається заснути. Надто шумно, надто світло. Хоч оточуючі перемовляються тихенько, але широке, невмебльоване приміщення перетворює шепіт на гул. Напевно потрібно перекусити, бо шлунок не дасть спати також. О, це і була моя помилка! Як тільки останній шматочок бісквіту було успішно запито чаєм із термосу, приміщення затряслось. Я ж натомість рефлекторно опустила голову до низу. Навіть не впевнена, чи чула вибух. Чим далі, тим більш рвані спогади.
І от, стоячи на нижніх сходинках, бачу як юрба невпевнено розсмоктується нагорі. Передостанній крок, ще один, просочуюсь через двері, погляд праворуч, пожежа. За 20 метрів.
Друга хвиля адреналіну.
Наскільки мені відомо, ніхто тоді не загинув. В усіх приміщеннях навколо працювали в нічну зміну, а в цьому ні. Дивом не вибухнули каністри з лакофарбовими виробами. Не постраждав жоден із прилеглих будинків, тим же самим дивом.
Це сталося тижні зо три тому. Як би сильно я не раціоналізувала події чи тверезо оцінювала якість укриття, кожного дня стає все страшніше лягати спати.
