За останнє десятиліття українською переклали багато творів, про які раніше годі було й мріяти. Але не перекладених залишається ще більше. Перед вами – короткий огляд частини книжок, які ще чекають на українського читача.
Вільям Ширер. Берлінський щоденник. Записки іноземного кореспондента (Berlin Diary. The Journal of A Foreign Correspondent 1934-1941 by William Shirer)
Перекласти цю книжку я мріяв ще відтоді як почав займатися книжковими перекладами. Пропонував її багатьом видавництвам, але поки що ніхто за це не взявся. Воно й не дивно: обсяг чималий (понад 600 сторінок), та й жанр специфічний — щоденник американського журналіста, який працював у нацистській Німеччині. Але читати її цікаво. Ширер часто спілкувався з західними дипломатами і з німецькими урядовцями, відвідував різні куточки країни, тому перед нами постає досить яскрава картина зростання Третього райху. Млява реакція західних кіл на захоплення Райнської демілітаризованої зони, аншлюс Австрії, Мюнхенська угода. А ще – фанатичне захоплення тодішніх німців Гітлером. Ось враження Ширера від партійного заходу у Нюрнберзі на полі Цепеліна: «“Ми сильні і станемо ще сильнішими!” — вигукував Гітлер у мікрофон, і луна від його слів котилася затоптаним полем... І там, в освітленій ночі, напхані мов сардини у бляшанку, “маленькі німці”, які зробили можливим нацизм, досягали найвищого стану, що його коли-небудь знав німецький народ, - позбавлення власного розуму і душ разом з відповідальністю, сумнівами та проблемами, - аж поки під світло чарівних вогнів і музику слів австрійця остаточно перетворювалися на череду».
Ширер залишався у Європі до кінця 1940 року, коли його робота фактично втратила сенс через жорстку цензуру: «Вже не можна називати нацистів нацистами, вторгнення — вторгненням. Ти перетворюєшся на ретранслятора офіційних комюніке, де сама брехня». Спершу він відправив додому дружину з донькою, а тоді виїхав сам. Останній запис він зробив на борту корабля «Ексамбіон» у лісабонському порту: «За Лісабоном майже по всій Європі вогні згасли. Вони продовжували сяяти на цій крихітній смужці на південно-західному кінці континенту. Цивілізації, яка вона є, ще не розтоптано тут нацистським чоботом. А що буде за тиждень? За місяць? За два місяці? Чи не захоплять і її гітлерівські орди й загасять ці останні вогні?»
Сьогодні ми вже знаємо відповідь на це запитання, як і те, що історія нікого й нічого не вчить. Детальніше про Ширера і його щоденник можна почитати тут.
Десмонд Шум. Червона рулетка. (Red Roulette: An Insider’s Story of Wealth, Power, Corruption, and Vengeance in Today’s China (ghost-written by John Pomfret)).
Про цю книжку я вперше дізнався з рецензії на «Текстах». Її автор Десмонд Шум — китаєць, який виріс у Гонконгу, здобув американську освіту, а потім вів бізнес у Китаї. Він досить яскраво описує все, з чим йому довелося зіткнутися: боротьбу місцевих еліт, корупцію, хабарництво, тиск з боку пекінської влади на Гонконг. Завдяки співавтору — американському журналісту Джону Помфрету — книжка вийшла дуже яскравою й захопливою.
Перед нами постає комуністичний Китай початку ХХІ століття, який багато в чому нагадує СРСР часів непу. З одного боку, тут можна вести бізнес, а не лише працювати на державних підприємствах. З іншого, держава тримає цей бізнес у жорстких рамках, не дозволяючи йому набути великого впливу. Тут неможливо стати успішним підприємцем, якщо не налагодиш зв’язків з потрібними чиновниками, але й це не гарантує нічого: їхні підлеглі можуть легко зарубати твій проєкт, а тому треба порозумітися і з ними. Всього цього Десмонд Шум зміг навчитися завдяки своїй дружині-китаянці: саме вона розповіла йому про так звані гуаньсі — неписані правила налагодження взаємин у китайському суспільстві. Це яскраве свідчення того, що насправді глобалізація не стирає відмінності між культурами. Людині з західного світу важко адаптуватися у східному, та ще й тоталітарному суспільстві. Та й китайцям, які контактували з західним світом, теж було непросто. Наприклад, дружина Десмонда Вітні намагалася встановити контакт із сім’єю лікаря приватної клініки, де лікувалася — подарувати дорогу картину його синові-художнику.
На мою думку, «Червона рулетка» корисна ще й тим, що допомагає зняти рожеві окуляри, крізь які часто дивляться на Китай. Попри всі зовнішні успіхи в економіці, яких ця держава досягла за останні кілька десятиліть, нею керує такий самий тоталітарний режим, як колись у СРСР. Він дозволив певну лібералізацію економіки лише ненадовго, але тепер знову повертає собі вплив. І так само як колись Радянський Союз, намагається чинити вплив на Захід — просто трохи в інший спосіб.
Ейден Аслін. В’язень Путіна. Як я був військовополоненим в Україні (Putin's Prisoner: My Time as a Prisoner of War in Ukraine by Aiden Aslin with John Sweeney)
Про російсько-українську війну вже написано багато. Це і мемуари її учасників, і праці істориків, і художні твори. Ця книжка цікава тим, що її автор — британець, який воював у лавах ЗСУ ще до повномасштабного вторгнення. 24 лю
того застало його у Маріуполі у складі підрозділу морпіхів. Книжка починається з того, що автор описує підготовку до здачі в полон. Він знищує інформацію на картах пам’яті, чистить телефон, знищує камеру. Зв’язується з друзями й рідними. І записує останнє відео:
У мене вигляд солдата, який і гадки не має, як поставиться до нього противник. Вигляд до смерті переляканої людини, яка боїться смерті. Бо так воно і є. У мене вигляд солдата, який і гадки не має, як поставиться до нього противник. Вигляд до смерті переляканої людини, яка боїться смерті, бо має на це підстави. Росіяни та їхні українські маріонетки чекають на мене. У попередні тижні я публікував фото й відео битви за Маріуполь, їх бачили десятки тисяч людей, що стежили за моїми сторінками у твіттері й інстаграмі. Росіяни добре про це знають, бо підбурювали мене, називаючи брехуном, автором фейкових новин, воєнним злочинцем. У мене бридке відчуття, що я точно знаю, що вони зі мною зроблять, коли візьмуть у полон.
На щастя, у вересні 2022 року Ейдена таки звільнили з полону. До того часу йому довелося пережити тортури, інтерв’ю для пропагандистського каналу й показовий «суд» в ОРДО, що засудив його до смертної кари. А 2023 року він у співавторстві з журналістом Джоном Свіні написав книжку про свій досвід. Звичайно, це твір, орієнтований насамперед на західну аудиторію (про що свідчить бодай спроба автора пояснити читачам, що таке «днр» — «в умовах Англії це все одно, якби Росія захопила Саутенд, а потім створила Ессекську народну республіку, щоб легітимізувати вторгнення постфактум»). Втім, і українцям вона могла б бути цікавою, адже фактично документує воєнні злочини противника. Хоча читати її нам буде значно болісніше, ніж західним читачам, бо війна на нашій землі не припиняється…
Це лише три з безлічі книжок, які ще не перекладено українською. Не знаю, чи візьмуться за них українські видавництва, але був би радий, якби їх побачили наші читачі. Сподіваюся, що колись з’явиться державна програма підтримки перекладів з іноземних мов на українську. Це стимулювало б видавництва братися за книжки, які потрібні, але можуть не принести бажаного комерційного успіху.
