Цю статтю вперше було опубліковано ще далекого 2015 року у газеті “Дзеркало тижня”. Спершу я планував передрукувати її завтра, до річниці повномасштабного вторгнення, але потім дізнався, що 23 лютого виповнюється 120 років від дня народження Вільяма Ширера - американського журналіста, який у своєму щоденнику зафіксував становлення нацистської диктатури й початок Другої світової війни. Його книжка “Берлінський щоденник. Записки іноземного кореспондента” (Berlin Diary. The Journal of A Foreign Correspondent 1934-1941) стала бестселером і містить багато паралелей з подіями останнього десятиліття. Сподіваюся, що колись її перекладуть українською.
1941 року на полицях книгарень США з’явилася книжка "Берлінський щоденник. Записки іноземного кореспондента", що швидко стала бестселером. Це були щоденникові записи американського журналіста Вільяма Ширера, який перед Другою світовою війною кілька років прожив у Німеччині і на власні очі бачив зародження нацизму, що невдовзі перетворив Європу на воєнне згарище.
З Парижа до Берліна
Перший запис у щоденнику зроблено ще не в Берліні, а в рибальському селищі Льорет-де-Мар на іспанському узбережжі. Саме тут відпочивав автор з дружиною Терезою, відновлюючи добряче підірване здоров'я. На початку 1930-х рр. він працював журналістом в Індії й Афганістані, де перехворів на малярію та дизентерію, а навесні 1932-го мало не втратив зір, катаючись на лижах у Альпах. Тож подружжя винайняло будиночок в Іспанії, щоб відпочити "у прекрасній незалежності від решти світу, від подій, людей, босів, видавців, редакторів, родичів та друзів". Але так не могло тривати вічно.
11 січня 1934 р. Ширер розпочав свій щоденник записом: "У нас закінчилися гроші". На щастя, довго шукати роботу не довелося: журналістові надійшла пропозиція від паризького офісу газети The New York Herald, і він, недовго думаючи, погодився.
6 лютого 1934 р. Вільям Ширер уже спостерігав за заворушеннями у Парижі, коли крайні праві намагалися захопити будівлю парламенту. Перший запис у щоденнику цілком міг стати останнім, бо журналіст перебував у самому центрі подій і ледь не спіймав кулю від силовиків, коли ті розганяли натовп. Відставка французького прем'єра Едуарда Даладьє, який мотивував її тим, що не може забезпечувати порядок і безпеку заходами, що призведуть до подальшого кровопролиття, стала для нього несподіванкою. "Уявіть собі Сталіна, Муссоліні або Гітлера, котрі вагаються, чи використовувати армію проти натовпу, що прагне скинути їхні режими!", - із сарказмом прокоментував журналіст у щоденнику.
На щастя, напруга у Франції пішла на спад. А от за її межами ставало дедалі гарячіше. 30 червня, згадуючи про чистку в лавах СА (одне з військових формувань нацистів), що її влаштував Гітлер, Ширер пише: "Хотів би я отримати посаду в Берліні. Це історія, про яку мені хотілося б написати". Він і гадки не мав, що його мрія невдовзі стане реальністю!
9 серпня Ширера запросили до Берліна кореспондентом служби новин Universal News, що належала відомому медіамагнату Вільяму Герсту. Азартний журналіст не міг не погодитися і за кілька тижнів разом із дружиною вже виходив з потяга на берлінському вокзалі.
Першими, хто зустрів іноземних гостей, були… агенти гестапо. На щастя, обійшлося без арешту і допитів. Один з них попросив показати паспорт. "Він уважно вивчав його кілька хвилин, нарешті підозріло глянув на мене і промовив: "Отже…Ви не герр Такий-то. Ви герр Ширер". "І ніхто інший, - відповів я, -як ви можете побачити з мого паспорта". Він кинув на мене ще один підозрілий погляд, підморгнув своєму напарникові-нишпорці, сухо віддав честь і швидко зник".
4 вересня Ширер вирушив до Нюрнберга, де проходив з'їзд нацистської партії. Середньовічні вулички міста затопили прапори зі свастикою і люди в коричневих і чорних одностроях. Тут Ширер уперше побачив Гітлера, який проїхав на машині повз його готель, і "ніяк не міг зрозуміти, що за секретну кнопку йому вдалося натиснути, щоб завести натовп, який вітав його так шалено". А ввечері журналіст опинився серед 10-тисячного екзальтованого натовпу: люди, жадаючи побачити фюрера, просили його вийти на балкон готельного номера. Коли ж той нарешті з'явився на публіці, реакція людей шокувала Ширера: "Вони дивилися на нього, ніби він був Месією, а їхні обличчя набули нелюдського виразу. Якби він залишився в їхньому полі зору хоч на хвильку довше, гадаю, багато жінок просто знепритомніли б від хвилювання".
Партійний з'їзд тривав до 10 вересня. За ці дні у Нюрнбергу відбулося чимало заходів, що дали Вільяму змогу зрозуміти, на які людські інстинкти тисне Гітлер. Це і містична атмосфера на видовищах, і спекулювання на прагненні реваншу за поразку в минулій війні, і відновлення могутності держави. Перед ним і тисячами німців промарширували фанатичні юнаки з імперської служби праці. Вони вигукували нацистські гасла, а публіка шаленіла від їхнього ідеального стройового кроку. Іншого дня на Полі Цепеліна зібралися 200 тисяч партійних чиновників, які розгорнули у світлі прожекторів 21 тисячу прапорів. "Ми сильні і станемо ще сильнішими!" - вигукував Гітлер у мікрофон, і луна від його слів котилася затоптаним полем... І там, в освітленій ночі, напхані мов сардини у бляшанку, "маленькі німці", які зробили можливим нацизм, досягали найвищого стану, що його коли-небудь знав німецький народ, - позбавлення власного розуму і душ разом з відповідальністю, сумнівами та проблемами, - аж поки під світло чарівних вогнів і музику слів австрійця остаточно перетворювалися на череду", - пише приголомшений Ширер.
Та ще більше розбурхало публіку видовище в день закриття з'їзду. На Полі Цепеліна армія влаштувала навчання. Безумство 300 тисяч глядачів, які почули постріли і вдихнули запах пороху, було важко описати. "Вони поводилися сьогодні наче діти, які граються з олов'яними солдатиками", - іронізує автор щоденника.
Одного разу Ширер потрапив "під приціл" нацистської пропагандистської машини. 23 січня 1936 р. він прокинувся від телефонного дзвінка з міністерства пропаганди. Один з урядовців вилаяв його за статтю про утиски євреїв у Гарміші і кинув слухавку. Та цим справа не закінчилася: увесь день журналіста паплюжили по радіо і в газетах, звинувачуючи у зриві зимових Олімпійських ігор, що мали відбутися за кілька днів у цьому містечку. Вочевидь, когось "нагорі" неабияк зачепила серія статей про підготовку до Олімпіади, бо Ширер написав, що нацисти прибрали всі таблички на кшталт "Євреї небажані" і що урядовці заповнили всі найкращі готелі, а для преси залишили незручні пансіонати. Колеги-німці з редакції дивилися на нього як на майбутню жертву гестапо, а він, замість заспокоїтися і відволіктися на щось інше, дратувався дедалі більше і, врешті-решт, вийшов з редакції і подався прямісінько до міністерства пропаганди. Він довго сварився з урядовцем, який розбудив його вранці, вимагаючи вибачень у пресі й по радіо. Виговорившись, журналіст трохи опанував себе, бо почав розуміти, що ніхто не в силі "внести бодай маленьку корективу у механізм нацистської пропаганди, хай якою великою є брехня". Ще трохи посперечавшись з чиновником, він махнув рукою і пішов додому.
1937 рік став для Ширера роком великих змін. Служба новин, де він працював, збанкрутувала, і йому довелося перейти на роботу до радіокомпанії CBS, ставши її іноземним кореспондентом у Європі. У вересні Ширер разом з дружиною виїхав до Відня, де мала бути штаб-квартира компанії. У щоденнику він із сумом підбиває підсумки своєї трирічної роботи в Німеччині: "Я якимось чином відчуваю, що, попри всі наші зусилля як репортерів, і вдома, і будь-де за кордоном погано розуміють, що таке Третій Рейх, на що він здатен і куди прямує". І все ж журналіста тішило те, що він їде до нейтральної країни і зможе відпочити від нацистської пропаганди. Та вже наступний рік показав, що й в Австрії йому теж буде непереливки…
Референдум по-австрійськи
Нацисти розпочали підготовку до сумнозвісного аншлюсу, і напруга в країні дедалі зростала. У лютому 1938 р. Австрію облетіла новина про ультиматум Гітлера. Під загрозою вторгнення німецьких військ можновладці погодилися ввести нацистів до складу уряду і дозволити діяльність їхньої партії. Для держави це стало початком кінця.
Намагаючись хоч якось стримати нацистів, канцлер Шушніг оголосив плебісцит (референдум) про підтримку незалежності Австрії. Та 11 березня Гітлер висунув ультиматум - якщо плебісцит, то матимете вторгнення німецької армії. Канцлер скасував своє рішення, однак вторгнення однаково відбулося. 12 березня Австрія була окупована.
В іншій ситуації Ширер мав би думати про особисте і радіти, адже нещодавно він став батьком, у подружжя народилася донечка. Та події вечора 11 березня не дали порадіти. Повертаючись з лікарні від дружини, журналіст потрапив у натовп нацистів, який у шаленому екстазі біг вулицею, радіючи скасуванню плебісциту. Їхні фанатичні погляди нагадали йому партійні з'їзди в Нюрнбергу. Пізніше, йдучи на радіостанцію, де мав відбутися його ефір, Ширер знову наштовхнувся на прихильників нацистів: "Юрби народу на всьому шляху. Тепер вони співають нацистські пісні. Нечисленні поліціянти доброзичливо стоять навколо. Що це в них на руці? Пов'язка з червоно-чорно-білою свастикою! Отже, вони теж перейшли. Я протискався вгору по Кернтнерштрассе в напрямку до Грабен. Молоді хулігани кидали бруківку у вітрини єврейських крамниць. Натовп ревів від захвату". На ранок по всьому Відню майоріли прапори зі свастикою, а наступного дня новий канцлер Зейс-Інкварт підписав закон про входження Австрії до складу Третього Рейху.
10 квітня того ж року Ширер мав нагоду спостерігати за плебісцитом, улаштованим Гітлером на підтримку аншлюсу. На одній з дільниць, що розташовувалася в колишньому імператорському палаці, він побачив, у яких умовах відбувалося голосування: "Я зайшов до однієї з кабінок. Просто перед вами на стінці - наклеєно зразок бюлетеня, де було показано, як поставити позначку навпроти "Так". У кутку кабінки - широкий розріз, що давав членам виборчої комісії побачити, як ви голосуєте, з відстані в кілька футів". Не дивно, що, побачивши таку "прозорість" виборчого процесу, Ширер, не вагаючись, оголосив у вечірньому ефірі результати голосування (99% "так") відразу після закриття дільниць, почувши першу інформацію від одного з нацистських урядовців.
На шляху до війни
Маховик німецької агресії розкручувався і далі. Тепер погляди нацистів були спрямовані на Чехословаччину, до складу якої входила населена переважно німцями Судетська область. Міністерство пропаганди посилено промивало населенню мізки, готуючи до сприйняття нового "аншлюсу". 19 вересня, перебуваючи у Берліні, Ширер записав у щоденнику свої враження від місцевої преси: "Ось деякі заголовки: "Чеські броньовики давлять жінок і дітей" або "Кривавий режим - нові вбивства німців чехами". А за тиждень спостерігав, як містом у напрямку чехословацького кордону проїхала моторизована дивізія. Люди саме поверталися з роботи і, за розрахунками пропагандистів, мали би вітати своїх солдатів. Та на тротуарі у повній тиші стояла жменька городян, усі інші поховалися в метро. "Це була найбільш вражаюча антивоєнна демонстрація, що я будь-коли бачив", - занотував у щоденнику вражений Ширер.
Та з кожним днем війна невблаганно насувалася на Європу. Нові поступки Гітлеру з боку західних держав лише розпалювали його апетити. "Проковтнувши" остаточно Чехословаччину в березні, влітку 1939 р. німецьке керівництво висунуло ультиматум уже полякам, вимагаючи віддати так званий данцизький коридор - частину Балтійського узбережжя між Східною Пруссією і рештою Німеччини. У польський бік спрямували і пропагандистські "гармати": газети зарясніли заголовками на кшталт "Польща порушує мир у Європі". Цим нісенітницям охоче вірили в Німеччині (вам це нічого не нагадує?). На початку серпня 1939 р., коли до світової війни залишалися тижні, Ширер мав нагоду поговорити з одним капітаном вермахту, який, щиро обурюючись, "чому це поляки провокують німців", запитував: "Хіба ми не маємо права на таке німецьке місто, як Данциг?" Журналіст не стримався і у відповідь запитав; "А чи мають німці право на таке чеське місто, як Прага?" На це капітан відповів мовчанням і порожнім поглядом, що його Ширеру вже не раз доводилося бачити на обличчях німців.
1 вересня 1939 р. німецькі війська вступили в Польщу, розпочавши Другу світову війну. Реакція берлінців на цю новину була досить стримана: "Коли я їхав на ефір, що починався о 8:15 ранку, серед людей на вулиці панувала апатія. Навпроти готелю "Адлон" ранкова зміна робітників працювала на будівництві нового будинку "ІГ Фарбеніндустрі" так, ніби нічого й не сталося. Ніхто з чоловіків не купував екстрених випусків газет, заголовки з яких вигукували хлопчаки". Війна вже й до того вчувалася в повітрі, тож офіційне її оголошення нікого не здивувало.
Додому
З кожним днем робота Ширера ускладнювалася. Йому ще вдавалося бувати на місцях бойових дій, однак поінформувати слухачів про події в Німеччині та за її межами стало практично неможливо. Перед ефіром тексти повідомлень прискіпливо перевіряли цензори, які видаляли з тексту кожне "підозріле" слово. За рік Ширер уже запитував себе, а що, власне, він тут робить. "Вже не можна називати нацистів нацистами, вторгнення - вторгненням. Ти перетворюєшся на ретранслятора офіційних комюніке, де сама брехня". Дійшло до того, що деякі цензори й самі запитували в нього, чому він досі тут. Урешті-решт у жовтні 1940 р. журналіст вирішив їхати додому. Спочатку допоміг вибратися дружині з донькою, які вже давно жили в нейтральній Швейцарії, а потім вирушив і сам.
13 грудня 1940 р., перебуваючи на борту корабля "Ексамбіон" у лісабонському порту, Вільям Ширер зробив останній запис у своєму щоденнику, спостерігаючи за вогниками на узбережжі: "За Лісабоном майже по всій Європі вогні згасли. Вони продовжували сяяти на цій крихітній смужці на південно-західному кінці континенту. Цивілізації, яка вона є, ще не розтоптано тут нацистським чоботом. А що буде за тиждень? За місяць? За два місяці? Чи не захоплять і її гітлерівські орди і загасять ці останні вогні?"
Сьогодні ми вже знаємо відповідь на це запитання, як і те, що історія нікого й нічого не вчить…
Оригінал статті тут
