Війна — лише винахід?

Журнал «Sezession»

Квітень 2003 року

Автор:  Карлгайнц Вайсман

Карлгайнц Вайсман — один із найголовніших представників німецьких нових правих, історик та письменник. Разом з Ґетцом Кубічеком (директор видавництва «Antaios» та головний редактор «Sezession») заснував просвітницьку платформу для нових правих «Інститут державної політики» (Institut für Staatspolitik), яка існувала у 2000–2024-х. та членом якої він був довший час, але покинув ІДП через розбіжність в поглядах стосовно АДН. Із 2003 до 2014 року був співзасновником та редактором журналу «Sezession». Інколи дописує до німецької щотижневої газети «Junge Freiheit» і до інших правих газет чи журналів. Із 2017 року співзасновник журналу «Cato».

Написав більше двадцяти книг на історичну та політичну тематику. Деякі з них присвячені політичній та інтелектуальній історії Європи та Німеччини зокрема.

Навесні 1991-го возз’єднана Німеччина зазнала своє перше зовнішньополітичне випробування на міцність через війну в Перській затоці. Під тиском громадськості партії консервативної коаліції1 могли лише мінімально взяти участь у війні2. Після возз’єднання Німеччини та поразки Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) на перших загальнонімецьких виборах дискусію в Західній Німеччині перехопили ліві, які побачили в цьому нагоду повернути вплив на громадську думку. У нових федеральних землях3 важливу роль відігравало те, що моральні інстанції, — від церков до всіляких опозиційних угруповань НДР, — які сприяли ненасильницькому поваленню уряду НДР і були частиною руху за мир, тепер протестували проти «воєнного курсу».

Тоді Zeit4 плекав надію, що Німеччина перетвориться на «колиску нового пацифізму», однак стало очевидно, що новий пацифізм зациклився на повторенні старого — кампанії проти смерті в ядерній війні5 та кризи доозброєння6: часто одні й ті самі персони, завжди одні й ті самі аргументи та одні й ті самі форми символічної політики. Участь школярів у демонстраціях; блокування казарм; звернення з підписами профспілкових діячів, зелених, соціал-демократів, прогресивних християн і комуністів; інтелектуали, які звели суть конфлікту між Іраком та США до «війни за нафту»; цілковито ірраціональний вибух german angst7: після ультиматуму, який Саддаму Хусейну поставила Рада Безпеки ООН, тележурналіст у прямому ефірі попрощався з глядачами такими словами:

Передусім тривожило становище, в якому би опинився Бундесвер у разі реальної небезпеки, через накладені на нього обмеження. До того ж у січні 1991 року кількість тих, хто відмовився від військової служби за ідейними міркуваннями, збільшилася майже втричі порівняно з минулим роком. Знайшлися також унтерофіцери та офіцери, які несподівано зізналися, що ніхто не розраховував брати участь у військовому конфлікті, а в зенітному ракетному підрозділі, дислокованому поблизу Бремерферде й призначеному для переведення на схід Туреччини задля захисту НАТО від атак Іраку в межах операції «Буря в пустелі», зі запізненням окликнулося з міркувань совісті 29 солдатів із 170-ти.

Занепокоєння зарубіжжя щодо Німеччини як «нової суперсили», обтяженої націоналізмом та ідеєю перегляду кордонів, різко змінилося в презирство до жалюгідного гіганта, до його незламного внутрішнього усвідомлення власної місії, до браку нормальності. Нова поведінка Німеччини дратувала навіть найвпливовіший табір громадської думки: це відбилося у судженнях, як-от у Енценсберґера8, який зненацька почав виправдовувати війну, проводячи паралелі між Гітлером і Саддамом Хусейном. Групка лівої інтеліґенції, попервах нечисленна, — до якої долучився й Енценсберґер, — одержала вплив, що впродовж декількох років зростав, і вже в 1999-му показала свою вагу в дискусії щодо війни в Косові. Показовою є аргументація філософа та соціолога Юрґена Габермаса, який не лише вважав благом

але й сподівався, що конфлікти з тими державами, які

це лише неминучий проміжний крок на шляху до

Відхід зелених від догм, — вони більше не виступали проти військових інтервенцій після приходу до влади в 1998-му , — краще пояснюється переорієнтацією на вищесказане, аніж припущенням про корупцію. Політик Йошка Фішер виправдовував вторгнення НАТО в колишню Югославію тим, що Німеччина, з огляду на своє минуле, не повинна брати жодної участі у військовій операції, або, принаймні, у жодній військовій операції на Балканах, і тепер, посилаючись на те саме минуле, морально змушена запобігти виникненню нового «Аушвіцу» на Балканах.

Класичний аналіз подібної різкої зміни аргументації подав соціолог Макс Вебер у своїй відомій праці Покликання до політики (Politik als Beruf, 1919). Він навів приклад американського президента Вудро Вільсона, який попри початковий пацифізм зміг злегітимізувати вступ США у Першу світову війну лише обіцянкою, що це буде «війна, яка покладе край усім війнам» і зробить світ «безпечним для демократії», а другим подібним прикладом є німецькі радикал-соціалісти, які ще вчора саботували оборону батьківщини і кляли негуманність війни, а нині виправдовують міждержавні і громадянські війни, з яких має зродитися новий світ. Вебер припускав, що зв’язок між аж настільки протилежними позиціями обґрунтовується неспроможністю витримати «етичну ірраціональність світу». Однак абсолютний пацифізм не придатний як політична концепція, тому може існувати лише як релігійний постулат. Дійсно, зобов’язання повного ненасилля було та є в різних віровченнях, насамперед в християнстві та буддизмі. Завжди ціною, ясна річ, було зречення, яке звеличувало відхід від мирських діянь, бо ціль зречення — особисте спасіння або спільне дожидання парусії9, та аніяк не бажання поліпшити земне життя.

Цим абсолютний пацифізм відрізняється від всіх інших мислимих точок зору (навіть від відносних пацифістів), що намагаються політично визначити відношення між війною та миром. На їхню думку, війну слід розглядати як дефект, і байдуже, чи її причина, за їхніми переконаннями, коріниться в гріховності людини, як зазначено в Біблії, чи в тілесності, як припускає Платон, чи в природній злостивості людини, як вважає Гоббс. Одне ясно, війна — це знегода і небезпека для існування індивіда та держави. Арістотель гостро критикував спартанців за їхнє однобоке культивування лише військових якостей у вихованні й наголошував, що війна має слугувати тільки для захисту громади і радше заважає її розвитку. Усі спроби «сприяти» війні (Карл Шмітт) лише як ultima ratio regis теж належать цій точці зору. Втім, важко відповісти, наскільки довго таке «сприяння» може бути успішним.

Здебільшого відносні пацифістів, — це ті, хто не зміг би запобігти організуванню війни у сфері політики. Це свідчить про їхню близькість до апострофованої10 позиції, яку зазвичай кожен сприймає як «белліцистичну11». Їх обох розрізняє припущення белліцистів, що війна — не дефект, — або не лише дефект. Амплітуда обґрунтувань коливається від гераклітового «батька всього12» й аж до часто цитованого вислову Мольтке Старшого про те, що вічний мир — «мрія, та й аж ніяк не приємна». Цю фразу слід доповнити подальшим роз’ясненням Мольтке, де він констатує:

Отже, війна — лячний стимулятор, необхідний людям для захисту своїх первісних рис від занепаду. Таке розуміння побутувало серед мілітаристичних елітарних кіл європейських держав, а також серед більшості простого люду аж до початку XX століття. Ще під час війни в Перській затоці один англійський командир вишикував своїх солдатів напередодні сухопутного наступу та виголосив патетичну промову, завершивши її славнозвісним віршом Редьярда Кіплінга «If», останні рядки якого закликають до бойових чеснот13:

У наші часи такі погляди переважно вважають «війнопрославницькими», але й слід враховувати значне поширення поміркованого белліцизму, що значно відрізняється від абсолютного. Прихильники першого беруть участь у війні та є здебільшого малоосвічені. Це пояснює їхнє поступове зникнення з нашого культурного простору, проте не варто вводити себе в оману, начебто в минулому була поширена постать абсолютного мілітариста, для якого ведення війни було природним проявом людського буття. Абсолютний белліцизм, як і абсолютний пацифізм, впринципі, є аполітичним, оскільки ґрунтується на жадобі до вбивства, яка проявляється в повній мірі за відсутності каяття. Саме тому наприкінці європейського цивілізаційного процесу абсолютний белліцизм проявляється у настільки нечуваних масштабах. Уже сам генерал Клаузевіц, перебуваючи на службі в російській армії, з відразою спостерігав за нешляхетними і варварськими, хоча ефективними в тактиці, козацькими підрозділами, які буквально «вирізали» відступаючі наполеонівські війська14. Кажуть, що якось Чингісхан сказав своєму товаришу по зброї:

Якщо абсолютному белліцизму можна дорікнути за недостатню політичну складову, отже це вказує на антропологічний вимір війни. Відтак ще зовсім недавно систематично уникали запитання «Чому люди ведуть війни?». Той, хто був думки, що війна — це «лише винахід» (Марґарет Мід), результат упереджень, економічних та інших інтересів, міг мати надію на те, що ці причини, в кращому разі, можна ліквідувати інформуванням та розвитком дискурсу. За лаштунками побутувало уявлення про мирний доісторичний час, поширене ще за доби Просвітництва, яке нерідко постулювало досконалий природний стан, який, зіпсувавшись унаслідок розвитку культури, зумовив війну. Руссо вважав, що лише після утворення громад виникла доцільність у застосуванні насильства з метою привласнення майна чи поневолення людей, тож власність ґрунтується на "крадіжці", а загарбницька війна — на застосуванні результативних методів примусу щодо інших спільнот.

З самого початку в цьому типі аргументації міститься суперечність, яка не тільки унеможливлює первобутню усамітненість, але й ставить під сумнів миролюбність давніх людей. Щоправда, вже з другої половини XIX ст. скептична антропологія лише частково посилається на аргументи  релігійної чи філософської традиції. Уявлення, що існування зумовлюється боротьбою, стало правдоподібнішим завдяки дарвінському вченню про struggle for life, яке відводить місце не тільки природному відбору, але й людській історії. Тому не всі соціал-дарвіністи схиляються до виправдовування війни, яка, як відомо, винищує корисних членів суспільства. Спільним для них всіх є лише переконаність в неминучості війни.

У цьому старий дарвінізм узгоджується з новішими уявленнями, насамперед утвореними поведінковими науками. Людина значною мірою керується «потягом до агресії», — і це пояснює її бурхливий розвиток в рамках еволюції, — але вона не контролюється на біологічному рівні жодною зафіксованою «перешкодою до вбивства» стосовно інших людей, — це визначна теза етолога Конрада Лоренца15. Несамовитість «внутрішньовидової агресії» пояснюється майже повною відсутністю вродженої зброї у людини, такої як зуби чи кігті, наявність якої породжує регулярний комплекс поведінкових моделей, — до прикладу: вовк може показати горло сильнішому члену зграї, щоб перешкодити вбивству істоти того ж виду16. Після заволодіння зброєю не природного походження катастрофічні наслідки міг спричинити дефіцит сигналів, які блокують намір агресії.

Цю теорію завжди критикували біологи, які ставили під сумнів вирішальну роль поведінкових моделей у внутрішньовидових стосунках. Подальші дослідження фактично довели, що тварини знають про «внутрішньовидову агресію» та пов’язаний з нею намір вбивства. У середині 1970-х приматологиня Джейн Гудолл17 спостерігала подібне серед груп шимпанзе, які теж вели між собою «війни»: приграничні сутички, раптові напади на сусідів, викрадення жінок і, крім того, зорганізована агресія, винищення супротивника та імперіяльне розширення власних територій без жодної безпосередньої вигоди, яка мала би бути помітною, зважаючи на примноження можливостей для пошуку харчів. Умовиводи Гудолл були, втім, схожими до лоренцових: «Щодо мене, то я анітрохи не сумнівалася, що ми, люди, маємо вроджену схильність до агресії, що ми, — так само як шимпанзе чи інші соціальні ссавці, — відчуваємо збудження, спостерігаючи чиюсь агресивну поведінку, та з легкістю переймаємо цю модель поведінки».

Однак навіть якщо в поведінці інших приматів можна впізнати щось подібне до людської готовності та жаги до бою, цього ще не достатньо, щоб прояснити питання походження «Правійни18» (Карл Войле). Ймовірно, найправдоподібніша відповідь — подібність полювання та війни19. В обох випадках застосовувалася та сама зброя, і допоки полювання ще вважалося частиною воєнної вправи, повсюдно, поруч з пограбуванням в практичних цілях, важливу роль відігравало також, власне, здобуття трофеїв та кровопролиття, крім того, обидва явища покладалися на соціальний інтелект людини, що уможливлював створення більших груп, які могли спільними зусиллями планувати та кооперуватися і водночас ефективно застосовувати насилля. Певний час, беручи до уваги вимирання неандертальців, науковці дотримувалися думки, що неандертальці зазнали великих втрат і, мабуть, були винищені під час «війни» проти сучасних людей. Попри те, що обидві групи на початку конфлікту володіли подібними технологіями, все-таки переміг Homo sapiens sapiens, оскільки його видова структура більш диференційована, а комунікативні навички краще розвинуті. Так звана палеолітична революція, яку передовсім розпізнають в покращенні озброєння — наслідок цієї навички й «перегонів озброєнь», до якої залучені й сучасні люди. Подібність полювання і війни, можливо, пояснюється і тим, що первісні людські громади (у новопосталих «зграях») часто прирівнювали себе до хижаків. Люди трималися за подібні «тотеми» навіть тоді, коли старий мисливський спосіб життя щезнув, бо статус воїна й надалі був престижним.

Певна річ, шлях від архаїчної охотницької війни до виняткової організаторської роботи, — з якої першими скористали шумери, які, володіючи ресурсами великої та політично об’єднаної території, створили щось на зразок армії з навчених вояків, — був довгим. Відносно недавнім є поєднання війни з моральними принципами. Етнолог Вільгельм Мюльман20 дійшов висновку, що «примітивному стилю ведення війни первісно, мабуть, із самого початку не була властива ідея честі». Не інакше велося з обмеженнями воєнних дій та ритуалізацією війни, а кодекс поведінки під час збройного конфлікту, який мав би послаблювати найжахливіші супутні явища війни, виник лише в Новий час, тоді, коли він вже не міг нічого пом’якшити. Все-таки, цей кодекс діє лише під час конфліктів в країнах Європи, тому нічим не зараджує сутичкам африканців, азійців, австралійців та корінних жителів обох Америк. Однак важливішим є те, що вже під час Першої, і особливо Другої світової війни, обмежені спроби «сприяння» війні як ultima ratio regis зазнали краху.

Наводять різні причини: ідеологізація боротьби і призов військовозобов’язаних до загальнонародних армій як наслідок Французької революції; наслідування методів, за допомогою яких велася Громадянська війна в США; концепції «тотальної війни», які виникли у період з 1914 по 1918 рік. Навіть подальший розвиток інтернаціонального права і моральне засудження насильства не змогли призупинити цей процес реварваризації. Принципове ігнорування цих фактів призводить радше до своєрідного відчуження від дійсності війни, що погіршує розуміння можливостей щодо того, як потрібно перешкоджати війнам. Після того, як американський військовий трибунал 29 березня 1971 року засудив лейтенанта Вільяма Лоуса Келлі до довічного ув’язнення за умисне вбивство щонайменше 22 мирних жителів в Мій Лаї під час В’єтнамської війни, зчинилася хвиля суспільних обурень. Недавнє дослідження близько 1000 листів, відісланих до Міністерства оборони США, показало, що понад 80% адресантів, — а серед них багато фронтовиків та ветеранів, — висловили своє нерозуміння вироку, стверджуючи, що на полі бою нема правил, а солдат перебуває поза правопорядком, тому, зважаючи на це, він не може бути притягненим до кримінальної відповідальності.  

Імовірно, такий погляд на майбутнє війни адекватніший, ніж врегулювання конфлікту мирним договором, який у своєму розрізненні комбатантів і некомбатантів базується, в певній мірі, на понятті лицарства та дотримуванні «правил гри». Зростаюча кількість актів насильства, вмотивованих ненавистю, певні ознаки сучасного тероризму та low-intensity wars вказують вже зараз на моторошне обличчя війни і, можливо, в цьому потрібно вбачати передвістя повернення тої «найдавнішої святкової радості»21 (Фрідріх Ніцше) людини: жорстокість. Абсолютний белліцизм, який, на гадку Заходу, давно вмер, може виявитися напрочуд вітальним.

Зазвичай до подібних прогнозів не дослухаються. Той, хто покликатиметься на незмінну войовничу природу людини, дізнається, що цим переступив межі гласної дискусії. Кожній спробі зробити предметом обговорення антропологічний вимір війни, — особливо в Німеччині, — закореніло докорятимуть у бажанні виправдати міждержавні конфлікти «мораллю шимпанзе» (Рут Ґро). Насамперед я би сказав у відповідь, що не завжди слід сприймати пояснення за виправдання. Але це заперечення навряд чи справить враження. Отже будемо вичікувати, поки зміни в обставинах не роз’яснять останнім аморальнішу точку зору.

Оригінал: https://sezession.de/7838/krieg-nur-eine-erfindung

1 До складу коаліції входили Християнсько-демократичний союз/Християнсько-соціальний союз (ХДС/ХСС) та Вільна демократична партія (ВДП).

2 Out-of-area-Debatte — політична дискусія щодо допустимості участі Бундесверу у військових операціях поза географічними межами територій, де НАТО може розгортати свою діяльність. Коаліція ХДС/ХСС і ВДП виступала за підтримку таких військових операцій у межах мандату ООН, що суперечило «Доктрині Коля». Спочатку СДПН та Союз 90/Зелені виступали проти, але після «Петерсберзького повороту», що відбувся в 1992-му поблизу Бонна, СДПН змінила свою позицію в сфері зовнішньої політики. Союз 90/Зелені зробили подібний крок тільки у 1998 році, коли вони разом із СДПН прийшли до влади.

3 Нові федеральні землі — термін для позначення нових п'яти земель Федеративної Республіки Німеччини: Бранденбург, Мекленбург-Передня Померанія, Саксонія, Саксонія-Ангальт і Тюрингія.

4 Die Zeit — німецька щотижнева газета загальнонаціонального характеру. Газеті прикметна ліберальна і ліволіберальна позиція. 

5 Кампанії проти смерті в ядерній війні (ориг. Anti-Atomtodkampagnen) — рух, до якого входили релігійно вмотивовані пацифісти, політики, інтелігенція, представники середнього класу і «покоління 68-го». Вони висловлювали інтереси та побоювання широких верств населення, пов’язані з ядерною війною, оскільки кількість ядерного озброєння зростала швидше, ніж за часів тиску СРСР на НАТО під час ядерних перегонів.

6 Криза доозброєння (ориг. Nachrüstungskrise) — занепокоєння, викликане «подвійним рішенням НАТО» про застосування двох паралельних і взаємодоповнюючих підходів: зміцнення оборонних потужностей і сприяння переговорам щодо роззброєння та контролю за озброєнням. Супротивники акцентували увагу на «декадансі Європи» та неправильності цього рішення, яке уможливлювало нівелювання всіх попередніх здобутків в політиці, загострюючи поточний конфлікт.

7 German Angst — колективне почуття провини за минуле та страху перед майбутнім, які впливають на всю теперішню політику і геополітику Німеччини. Виникло після травматичних і драматичних подій в історії Німеччини першої половини XX століття: Перша світова війна, гіперінфляція, нацистська епоха, Голокост і Друга світова війна.

8 Ганс Маґнус Енценсберґер (1929–2022) — німецький поет, письменник, перекладач, видавець і громадський діяч. За політичними переконаннями тяжів до лівих, хоча нерідко дивував суспільство своїми ексцентричними висловлюваннями: критика ЄС, реформи правопису німецької мови та інтернету, підтримка війни в Іраку та ставлення до ісламістів як до «радикальних невдах». Також піддавав критиці авторитетний журнал Der Spiegel за його «вдавану об’єктивність».

9 Парусія — у християнському богослов’і віра в пришестя Христа перед кінцем світу.

10 Апострофа — урочисте (переважно несподіване) звернення до одного із слухачів або читачів, до уявної особи або предмета. Звідси — апострофувати.

11 Белліцизм (від лат. bellum — «війна») — це ідеологія або світогляд, який виправдовує, підтримує чи навіть пропагує війну як засіб вирішення політичних, соціальних чи економічних конфліктів.

12 Вислів давньогрецького філософа-досократика Геракліта: «Війна — батько всього і всього цар: одних вона зробила богами, інших — людьми; одних вона зробила рабами, інших — вільними».

13 Переклад Максима Стріхи.

14 John Keegan: Die Kultur des Krieges, zuletzt Hamburg, 1991

15 Konrad Lorenz: Das sogenannte Böse. Zur Naturgeschichte der Aggression, zuletzt München, 1992

16 Мабуть, це опис ситуації, коли під час сутички вовчиця може підставити своє тіло під шию партнера, адже знає, що вовк з іншої зграї не нападе, побоюючись поранити чи вбити свою потенційну партнерку.

17 Jane van Lawick-Goodall: Wilde Schimpansen. Zehn Jahre Verhaltensforschung am Gombe-Strom, Reinbek bei Hamburg, 1975

18 Karl Weule: Der Krieg in den Tiefen der Menschheit, Stuttgart, 1916

19 В слов’янських мовах слово для позначення війни походить від індоєвропейського кореня *uеіа-, *uei- «прагнути, домагатися, гнатися», що натякає на спільність основоположної семи «переслідування» для процесу полювання і війни.

20 Wilhelm E. Mühlmann: Krieg und Frieden. Ein Leitfaden der politischen Ethnologie, Heidelberg, 1940

21 Friedrich Nietzsche: Morgenröte, Erster Buch, Titel 18, Die Moral des freiwilligen Leidens (прим. пер.)