Журнал «Sezession», випуск 2
Липень 2003 року
Ернст Нольте
Телеграм-канал: t.me/front_tier
Ернст Нольте прочитав нижченаведену доповідь 6 травня 2003 року за запрошенням голови Сенату, професора Марчелло Пера, в рамках «Lezioni magistrali» в Палаццо Джустініані, але, щоправда, не перед Сенатом Італійської Республіки, а у присутності численних сенаторів і депутатів. Мета полягала в тому, щоб дати німецькій громадськості можливість скласти власне судження про текст, з якого завжди цитувалася лише заключна частина, що містить висловлювання про важливість Держави Ізраїль для майбутнього Європи. Вже перший із слухачів, що попросив для себе слово, депутат Джорджо Ла Мальфа, з великим обуренням почав говорити про «провокацію» і «скандал». Упродовж наступних кількох днів значна частина преси рясніла фейлетонами та колонками листів до редакції про «scandalo in Senato». Найгостріша критика надійшла від ізраїльського посла в Римі, Ехуда Ґола, який звинуватив Нольте в невігластві та антисемітизмі, адже, за його словами, кожен, хто відмовляє ізраїльському народові у праві на власну незалежну державу, керується ненависницьким антисемітизмом. У відповідь на ці випади напрошується низка запитань, але не варто їх формулювати в цьому місці.
Загальновідомо, що назва «Європа» походить із грецької міфології, але у світовій літературі акцент на «Європу» змістився лише тоді, коли старе поняття «християнство» відійшло на задній план або зникло взагалі. Приблизно в той же час, в епоху Просвітництва, і частково на її ранній стадії розвитку, поняття «майбутнє» набуло самостійної ваги, оскільки в історичному богослов’і християнства справжнім майбутнім був «Страшний суд», а отже й кінець історії; окремі й конкретні фази майбутнього не представляли жодного інтересу.
Однак говорити про «європейську філософію» можна лише тоді, коли ми в загальних рисах окреслимо мислення і релігію «античності», тобто ті корені, без яких Європа не була б «Європою». Нижче під «філософією» ми розуміємо не онтологію, метафізику чи теорію пізнання, а історичне мислення та філософію історії.
У величезному доробку Арістотеля немає ані жодного натяку на те, що майбутні кроки до більшої єдності між людьми є можливими, бажаними чи навіть необхідними. Із точки зору політики, Арістотель залишається мислителем «полісу», і поліс — незалежне грецьке місто-держава — для нього не просто інтермедія, хоч він і дожив до часів правління Александра Македонського, який був його учнем. Із невеличкою корективою щось подібне можна сказати і про Платона. Для Емпедокла існували епохи, одну з яких він вважав епохою Великої гармонії1, але вони стосувалися космічних періодів, а не відрізків людської історії. Не в грецькій філософії, а в грецькій поезії ми знаходимо ті фундаментальні визначення історії, які і в наші дні залишаються поширеними: висхідна і низхідна концепція історії. Історія як процес становлення і прояснення, подібне розуміння котрої міститься в «Теогонії» Гесіода, однак, теж є космічним процесом — низхідною послідовністю віків2, від «золотого» віку перших людей через «срібний» і «мідний» до «залізного» віку сучасності. В історії такого типу йдеться про історію людства, її гармонійні початки, сумне, безнадійне сьогодення і ще гірше майбутнє, в якому останні боги покинуть Землю й ніде не буде знайти «захисту від лиха». Але насправді вчення про безконфліктні гармонійні прачаси та історію як поступальний занепад не є «європейським» чи просто «грецьким» — його також можна знайти у висловленнях Будди, а найбільш далекосяжною варіацією є вчення Полібія про «кругообіг форм правління3», вічний «підйом і спад».
У дохристиянські часи було лише одне-єдине місце, де історія та майбутнє були центральною точкою для думок і почуттів, а саме — у стародавньому Ізраїлі, де надзвичайно загрозлива позиція одного маленького народу на сухопутному мості між світовими імперіями підтримувала вогонь «месіанської» надії пророків на майбутнє з тужливого спомину про краще минуле, в якому винагороджуючі та караючі діяння Ягве як Бога свого «обраного народу» призвели б до кінцевого стану людства, де мечі перекуються на серпи, а представники всіх народів зберуться в Єрусалимі для поклоніння Ягве. Цей частковий універсалізм християнство вдосконалило в повний універсалізм, не прив’язаний до жодного окремого народу, в якому християнська церква (не без серйозних суперечок між старшими і молодшими релігіями) зайняла місце стародавнього Ізраїлю.
Попри всі розбіжності в окремих питаннях, уся християнська історична думка від Аврелія Августина до Данте, Отто Фрайзінзького, Йоахима Флорського і аж до Жака-Беніня Боссюе визначається уявленням про процес, який ведеться від часів створення перших людей крізь тривалі періоди домінування язичництва і протягом боротьби Церкви за християнізацію світу до Останнього суду Божого, що для одних людей означає вічне прокляття, а для інших — вічне життя під Божою опікою. Отже, справжнім і від Бога керованим суб’єктом світової історії є «християнство», і потенційно — всі християни; ніде нема ні слова про окрему долю «Європи», а історична реальність помітна лише в тій мірі, в якій існує східне, — до 1453 року переважно візантійське, — і західне християнство, за яким, однак, визнається незаперечна першість, бо воно має тяглість із Римською Імперією, що становила для Данте повноту часів4, впродовж котрих людство щасливо жило під досконалою монархією Божественного Августа в спокої всезагального миру (Pax Romana), звісно, якщо говорити про світські справи.5
Це був симптом кінця більш ніж тисячолітньої доби, коли філософи, які сприймали себе переважно «європейцями», надавали більшого значення цим «тимчасовим речам», ніж «вічним», і коли, зрештою, центральним об’єктом інтересу була вже не природа та її пізнання, як у Декарта, Бекона і Галілея, а «людство» та його історія. Ця історія була змушена стати «попередньою» та критикуємою, оскільки вона більше не була під безпосереднім проводом Бога. Для Вольтера попередня історія, і колишня Європа зокрема, була суцільною купою злочинів6: величезний кривавий слід тягнеться від стародавнього Ізраїлю до «ярування папства», яке на два століття зробило Європу кривавим морем. Але таке бачення разом із тим створює далекосяжну надію на те, що на початку доби «філософії», тобто Просвітництва, звичай (Sitte), на думку економіста та політика Тюрго, ставатиме дедалі м’якшим, а об’єднані торгівлею та політикою ізольовані нації продовжуватимуть стало прогресувати.
У XVIII ст. найгостріше відзначилася критика, і не в останню чергу критика «Європи», саме у творчості Ніколя де Кондорсе, який, будучи жирондистом, став поборником, а потім і жертвою Французької революції, але передусім його запам’ятали як філософа історії. У своїй праці 1794 року «Історичний нарис розвитку людського духу» (фр. Esquisse historique des progrès de l'esprit humain) він розглядає історію людства загалом так само аподактично, як і інші філософи до самого Канта розглядали «Бога, Свободу і Безсмертя». У Кондорсе майбутнє отримує вищість, яку вона мала перед тим тільки у вигляді Судного дня і кінця світу, вищість, яка доєднує до себе далекосяжне відкидання минулого: «Отже настане той час, коли промені сонця падатимуть лише на вільних людей, на людей, які не визнаватимуть іншого володаря, крім власного розуму; коли тирани і раби, священики та їхні тупі чи лицемірні знаряддя існуватимуть лише в історії та на театральних сценах, коли про них згадуватимуть лише, щоб поспівчувати їхнім жертвам і ошуканим, щоб, жахаючись їхнім зловживанням, пильнувати й оберігати себе, підтримуючи пильність і навчаючись розпізнавати та пригнічувати під вагою розуму перші зародки забобонів і тиранії, якщо вони коли-небудь наважаться знову з’явитися».7
Відома річ, філософи, які приготовляють це майбутнє розуму й доброчесності, розподілені між усіма народами аж ніяк не рівномірно, а в перших рядах людства стоять «найосвіченіші, найвільніші та найнеупередженіші народи», а саме — французи і англо-американці, тобто європейці, а з іншого боку, причиною поганого минулого не можуть бути виключно деспоти і священники, оскільки саме «європейці» дотепер порушували права та незалежність інших народів із такою великою зухвалістю. Отже, просвітницька філософія історії Кондорсе висновує зародок як позитивного, так і негативного судження про «європейців».
Із самого початку мала існувати велика ймовірність того, що суспільний устрій, який проіснував понад тисячу років і який можна назвати християнсько-дворянсько-династичним, мав би знайти оборонців та не здатися без опору впевненим твердженням автономного «розуму». Жозеф де Местр був значно меншою жертвою Французької революції, ніж Кондорсе, та все ж Местр намагався затаврувати цей переворот як «сатанинський», як бунт проти Божого авторитету й освяченої через Бога влади монархії та аристократії. Подане від нього обґрунтування перш за все спрямоване проти Руссо: «Людина занадто погана, щоб бути вільною». І це антропологічне висловлення він безпосередньо пов’язує з хвальбою старої Франції: «те, що наше вбоге століття називає марновірством, фанатизмом, нетерпимістю та іншими подібними речами, було необхідною складовою для величі Франції».
Утім, це не націоналістичні висловлювання: серце Местра було повністю прихильне до ідеї єдності християнської Європи. Тим є багатозначнішим глибокий песимізм, який спонукав його сказати «Я помираю разом із Європою»8 незадовго до своєї смерті в 1821 році.
Однак, далеко не всі критики Французької революції так похмуро гляділи на майбутнє і були так короткочасно пов’язані зі всесвітнім рухом раннього лібералізму, як Жозеф де Местр. Едмунд Берк, до прикладу, був мандрівним вігом і прихильно ставився до американців, що прагнули незалежності, так що у своїх «Роздумах про революцію у Франції» він міг зі всією вагою набутого раніше авторитету говорити про виступаюче варварство майбутнього і про «темряву нашої освіченої доби», в той час, як його найголовніший учень Фрідріх Ґенц зміг дорікнути революції у всіх звинуваченнях, які вона сама висувала проти Ancien régime: революція — деспотизм, що привів до життя нову інквізицію.
Переконаність Берка з приводу майбутнього основувалася на непохитності становища Англії, тобто на конституції, яка була конституційною без письмової фіксації та не протистояла ані монархії, ані аристократії. Ґенц, зі свого боку, став найважливішим радником князя Клемента фон Меттерніха і, таким чином, одним із зодчих «Реставрації», яка, незважаючи на всі переломні моменти, захистила подальше існування християнсько-дворянсько-династичного суспільного устрою впродовж цілого століття.
З усіх противників Французької революції Томас Роберт Мальтус був творцем найбільш далекоглядної концепції, поставивши під сумнів оптимізм просвітників за допомогою емпіричної аргументації, а саме: наголосивши на «законі народонаселення», який приписував примат силі розмноження над усіма технічними вдосконаленнями в усіх живих істот, включно з людиною, адже в галузі біології кожне покращення пропозиції негайно створює власний попит, оскільки кожне збільшення виробництва продуктів харчування призводить до відповідного збільшення числа народжень9. Тому вчення Кондорсе та всі йому подібні були утопічними і не мали ніякої перспективи стати реальністю. Але сам Кондорсе вже тоді висунув ідею контролю над народжуваністю, і якщо Мальтус розумів християнський самоконтроль у доброчесному суспільстві як розсудливий контроль10, то було цілком очевидно, що деякі з його учнів, такі як Джон Стюарт Мілль, захопилися тим самим методом штучного обмеження народжуваності, який міг би забезпечити постійні поліпшення у майбутньому, але який сам Мальтус відкидав як порочний.
Ні для Кондорсе, ні для Берка чи Мальтуса ідея передісторичного «золотого віку» не є важливою річчю, але для всього «німецького ідеалізму» вона має основоположне значення як уявлення про «відновлення на найвищому рівні». Для прихильника Французької революції Фіхте, — який зрештою переніс із французів на німців свої надії на майбутнє, — кінцевий стан повної оморальненості (Versittlichung) світу ніщо інше, як повернення способу життя доісторичного «нормального народу», і діалектика Геґеля та Шеллінга також залежить від подібної умови. Загальновідомо, що для Геґеля християнсько-германсько-протестантський світ означає «оморальненість», але якщо для нього його власна філософія становить «абсолютне знання» та «самосвідомість Бога», то він все одно вдається до дивних натяків щодо майбутнього: Америка — країна майбутнього, а «велика слов’янська нація» ще досі перебуває поза історією; найскладнішим завданням для майбутньої історії, втім, є розв’язання «вузла», що постає з поступу лібералізму як атомістичного принципу.11
Неважко помітити, якою мірою доктрина Маркса є продовженням німецького ідеалізму, який закликає до практичної діяльності й водночас переймає основне положення Сен-Сімона: «Золотий вік людства не позаду нас: він — попереду, він — у досконалості суспільного ладу. Наші батьки його не бачили, (але) наші діти одного дня досягнуть його, і нам належить розчистити їм путь12». Хоча між «пролетарями» Маркса і «банкірами» Сен-Сімона є велика різниця, все ж гаданий утопіст і гаданий науковий соціаліст сходяться в розумінні того, що «Європа», або «західна цивілізація» має очолити решту світу в дорозі до нового «золотого віку» або бездержавного, безкласового суспільства майбутнього.
Утім, ані Сен-Сімон, ані Маркс не здійснили докладного аналізу характерного для Європи суспільного устрою, але він найімовірніше міститься в лекціях 1828–1830 років Франсуа Гізо «Історія цивілізації у Франції» (фр. Histoire de la Civilisation en France), де Європа розуміється як «ліберальна система» відкритого, але мирного вирішення соціальних конфліктів, а провідна верства — буржуазія — універсалізуючи себе в цьому процесі, готує ґрунт для самоперевершення Європи в майбутньому.
З остаточним прощанням із історичною теологією, безвідкличною заміною поняття «християнства» на «Європу» чи «Окцидент», дотриманням уявлення про «золотий вік» із новою термінологією, твердим утвердженням поняття «поступу», але й також із дедалі більшими сумнівами стосовно цієї концепції і повторною появою концепції «занепаду», були створені рамки, в яких філософія історії впевнено та історичне мислення зі зростаючими сумнівами зрушилися у XIX і XX століттях. Тепер можна взяти за тему «німецьку філософію історії» або «історичне мислення в Італії». У короткій доповіді, однак, нема часу на більше, окрім як на прикладі декількох, майже випадково вибраних історичних мислителів, дуже коротко розглянути питання про те, як змінюється поняття поступу і як встановлюється зв’язок між «Європою» та «майбутнім Європи».
Європа для Карла Маркса та Фрідріха Енґельса, — а всередині Європи — Англія, — була місцем зародження промислової революції та похідної з неї класової боротьби; в майбутньому соціалістична Європа мала б допомогти менш розвиненим частинам світу модернізуватися. Таким робом, неминуча пролетарська революція в Європі проклала б шлях для еволюції решти світу.
Анрі де Сен-Сімон та Оґюст Конт бачили геть подібно майбутні відносини між Європою та ще поки відсталими країнами земного шару, розрізняючи «органічні» і «критичні» епохи в історії Європи та оголошуючи критичні епохи, — в наш час те ж саме Просвітництво, — історично потрібними, але й також перевершимими. Вони зобразили картину «поступу», яка була так само несумісна з безперервним розвитком, як і марксистська кінцева революція (Endrevolution), що повинна була обов’язково вийти з безодні приниження та відчуження.
Алексіс де Токвіль сформулював фундаментальне питання історичного мислення запитанням «Куди ж ми йдемо?13» з точки зору подібного (бо він є протилежним до аристократії), проте зовсім іншого, а саме революційно-руйнівного та еволюційно-зберігаючого «курсу демократії» у Франції та Америці — тої двоїстої форми поступу, яка з такими якостями загрожувала, — хоча й не скрізь з однаковою інтенсивністю, — «природі людини», і також загрожувала їй у формі «маршу до (світової) єдності», головними ініціаторами котрого виявилися американці та росіяни. Токвіль уважає такий розвиток подій неминучим, ба навіть провидінням, і вже ж не може його прийняти всім серцем: історія хоч і веде до істини про людину, яка є універсальним створінням, проте руйнує красу дотеперішніх аристократичних відносин водночас із величчю окремих людей. І надію на майбутнє Європи, на його думку, можна почерпнути лише з парадоксальної можливості того, що американська форма демократії також візьме верх у Франції та решті Європи на противагу французько-революційно-руйнівній формі прояву.
Артюр де Гобіно, дипломат у підпорядкуванні міністра закордонних справ Токвіля, мав набагато більше, ніж останній, крові французького дворянства з «германським» самоусвідомленням, але він поєднав цю давню аристократичну концепцію з підходами наукового характеру, які відповідали тодішнім тенденціям, тому вся світова історія уявлялася йому суцільним декадансом, якому причиною було зростаюче змішування рас, що врешті-решт призвело б до появи населення, яке можна було б порівняти зі «жвакаючими биками в застояних калюжах понтійських боліт».
За допомогою цього простого підходу можна вивести суттєву частину філософії Ніцше, і не насамкінець його грубий антисоціалізм, що закликає до винищення виродженців новою «життєдайною силою» (Partei des Lebens), однак його спосіб мислення надто всеосяжний і суперечливий, тому навіть невеличкий нарис його ідей не буде змістовним.
Був такий англієць, — навряд чи він був філософом, — Вільям Томас Стід, який у 1902 році у своїй книзі «Американізація світу» (англ. The Americanization of the World) дав одне з найактуальніших стрижневих слів для філософії XX століття: майбутнє Європи — це, звичайно, ніщо інше, як Америка. Подібне розуміння наближає його до Токвіля, незважаючи на всю кардинальну різницю рівнів. Під час Першої світової війни Джордж Деніс Геррон, виразник ідей Вудро Вільсона, сформулював американську самосвідомість фразою про те, що Америка зробила себе войовничим борцем за тисячолітнє царство миру з Книги Одкровення. Геррон створив секуляризовану версію християнсько-юдейського історичного богослов’я.
Проте, в Європі, ще до початку світової війни, розвинули одну з найвагоміших контртез, а саме вчення Людвіґа Клаґеса про дух як супротивника душі, тобто вчення про знищення всіх людських «душевних» культур життєненависною силою «духу», що має юдео-християнське коріння, котре приблизно в той же самий час описали і розкритикували як «механістичне» видатні філософи історії Курт Брейзіґ і Вальтер Ратенау. Наскільки цей дух, однак, був європейським, продемонстрував передусім Макс Вебер із його концепцією західної раціоналізації, котра була для нього всесвітньо-історичною відмінністю Європи і водночас її роком, на який він міг дивитися тільки з відразою у своїх очах. Вже в 1894 Вебер у своїй інавгураційній промові на посаді викладача економіки у Фрайбурзі говорив, слідом за Мальтусом, що «похмура серйозність проблеми народонаселення» не дозволяє «уявляти мир і людське щастя, що сховані в лоні майбутнього». У просторій німецькій воєнній літературі «благородна лицарська культура» востаннє протиставлялася презирливому утилітаризму комерційної цивілізації, що властивий Німеччині та Австрії, а з іншого боку, такий видатний філософ як Анрі Бергсон розумів «цивілізацію», — тобто західноєвропейсько-американський світ, — у боротьбі проти «варварства». Але ніхто інший, як Освальд Шпенґлер, передрікав у 1914 році, що якщо Німеччина переможе, — як він тоді сподівався, — то в центрі Європи запанує «повністю бездушний американізм».
Доповідачу мали б надати щонайменше шість годин, якби він, — як тоді думали, — спробував би у загальних рисах представити та охарактеризувати довгий ряд найважливіших філософів та мислителів історії, які одержали слово після закінчення Першої світової війни: Освальд Шпенґлер і Ернст Блох, Карл Шмітт і Ернст Юнґер, Бенедетто Кроче і Джованні Джентіле, Теодор Лессінг і Зиґмунд Фройд, Арнольд Тойнбі і Карл Поппер, Макс Горкгаймер і Теодор Адорно, Арнольд Ґелен і Мартін Гайдеґґер, Реймон Арон і Ганс Йонас та багато інших. Я мушу задовільнитися декількома вкороченими тезами.
Як ніколи раніше твори чи окремі формулювання філософів чи мислителів історії мали такий незначний вплив на майбутнє Європи та світу після Першої світової війни, але ці особи були сильніше, ніж будь-коли раніше, включені в політичну та ідеологічну боротьбу того часу, і принаймні деякі з них дали поштовхи, без яких цю епоху не можливо було б як слід уявити. Цю епоху можна точніше зрозуміти як час, коли філософії історії вдалося отримати статус практичної реальності.
Прийшлі до влади в Росії в жовтні 1917 року більшовики (вони отримали цю назву через кількісну перевагу леніністів на другому з'їзді РСДРП) розуміли себе наддержавною державою з реалізацією вчення марксизму або, інакше кажучи, як це описав Кондорсе, з досягненням єдності людства, що характеризується рівністю індивідів. Але більшовицька партія зовсім не по-марксистськи представляла активну меншість у величезній селянській країні, а в очах своїх опонентів, котрих вона знищувала соціально або здебільшого фізично, більшовицьку партію повинні були сприймати як кривавий режим злочинців. У будь-якому випадку, Російська Радянська Республіка була першою незвичайною, ідеократичною державою XX століття.
Одразу стало зрозуміло, що гігантський феномен всесвітньо-історичного масштабу не міг не спровокувати появу іноземних ідеологічнопротиборчих партій, які хотіли мати таке ж всесвітньо-історичне значення та ідеократичну природу, як і в головного ворога. Однак, конкретні форми, які вони набули, і тим більше їхні шанси на перемогу, залежали від численних обставин, у тому числі й особистого характеру. Ще до перемоги італійського фашизму під проводом колишнього соціаліста Муссоліні лідер німецького націонал-соціалізму Гітлер зміг із певним успіхом створити ідеологічнопротиборчу партію, яка була такою ж мілітаристською, як світова комуністична партія. Подібно до того, як Ленін орієнтувався на Маркса і Кондорсе, Адольф Гітлер продовжував традиції де Местра, Гобіно і Ніцше, а поразка Німеччини принесла йому славу найрішучішого борця проти «продиктованого Версальським договором миру». Але, кінець кінцем, його найсильнішою рушійною силою була ненависть до марксизму і поривання здобути «ключ», який мав би йому пояснити таємничу силу ворога. Цим ключем, як відомо, було єврейство14 як сила, що згубно впливає на всю світову історію, маючи, отже, те саме значення, як і влада «приватної власності», що в розумінні марксистів пронизувала всю історію. Хто читав Гобіно і Ніцше, той остерігатиметься розгляду «антисемітизму» як простої одержимості, а не як надто конкретної та узагальненої інтерпретації безсумнівного факту — факту знаменного значення стародавнього Ізраїлю для історії, а згодом і значення самого єврейства. Реймон Арон, сам єврей за національністю, висловив у своїй автобіографії «Mémoires. 50 ans de réflexion politique» від 1983 року незаперечну, на його погляд, думку, що якби Червона армія після Другої світової війни окупувала Західну Європу, провідні верстви були б винищені. Чому ми повинні сумніватися в достовірності побоювань Гітлера щодо суспільства, якщо приклад Арона доводить, що без так званого «ключа» можна було б обійтися?
Але з повною впевненістю можна сказати, що Жозеф де Местр не розпізнав би й не визнав би своєї контрреволюції в діях Гітлера, бо, на погляд Местра, вона була б перетворена «поступом» на особливо ненависну форму революції. У будь-якому випадку, націонал-соціалістична Німеччина була другою незвичайною та ідеократичною державою першої половини XX ст., котра, однак, не дотягнула навіть до середини століття, бо зазнала катастрофічної поразки, яку її вороги сприймали як поразку всіх реакціонерів, і яка, тим не менш, зробила значний внесок на звивистих стежках настільки ж катастрофічної поразки Радянського союзу в 1991 році.
Обидві ідеократичні європейські держави зникли, і в них більше нема майбутнього, хоча деякі з їхніх найвідоміших символів і гасел поширені далеко за межами Німеччини та Росії серед окремих верств суспільства. Однак, XX ст. породило третю незвичайну й по-своєму ідеократичну державу, яка не тільки сповнена майбутнього, але й має відкритими дві альтернативи майбутнього — сіоністська Держава Ізраїль. Вона хоч і не має свого місця на європейській землі, але її створили європейці, насамперед дискриміновані євреї Царської Росії та у 1918 році новоствореної Республіки Польща. Страх перед занепадом нації, страх, з якого, зрештою, постав сіонізм, був значно реальнішим і виправданішим, ніж відповідний страх Гітлера, а колонізаційна компанія в серці ісламу і, звісно, у прадавній Святій землі, в біблійному Сіоні, колонізаційна компанія, яка, безсумнівно, іменувалася сіонізмом, була набагато зрозумілішою й виправданішою, ніж проект Гітлера завоювати і колонізувати слов’янську Східну Європу. Мілітаристська воля до нападу і оборони проти вочевидь переважаючого супротивника була набагато успішнішою, ніж у випадку з націонал-соціалістичною Німеччиною. Тим не менше, заперечення будь-якої схожості між ними є однією з найбільших хибних припущень сьогодення.
Після переможного і напрочуд швидкого завершення американської кампанії проти Саддама Хусейна існування Ізраїлю набагато краще захищене, ніж після перемог, здобутих його власною зброєю в 1948, 1967 і 1973 роках, і ця гарантія безпеки, безсумнівно, була однією з головних воєнних цілей американців. Наступним наслідком цієї війни «єдиної світової потуги» проти маленької, — і з 1991 року надзвичайно ослабленої, — держави буде подальше розширення сфери «американської світової цивілізації», — це загроза Європі, бо вона буде змушена повністю підкоритися політичній волі і культурному впливу США. Європі буде нелегко сприйняти це як хорошу подію, як це свого часу зробив Токвіль, незважаючи на свої занепокоєння і побоювання.
Майбутнє Ізраїлю залежить, однак, від вибору одного з обох варіантів вирішення його головної проблеми — відносин із палестинцями, арабами в цілому та ісламом як таким. Залежно від рішення може з’явитися альтернатива для Європи. Якщо Ізраїль, за мовчазної згоди з американцями, скористається нагодою післявоєнних потрясінь, щоб здійснити «трансфер» палестинців, якого бажає, — якщо результати соціальних опитувань правдиві, —пасіонарна меншість, то в якості відмінної риси з нацистською Німеччиною залишиться тільки існування «Аушвіцу», тобто факту, що Друга світова війна, — на Близькому Сході аналогів для якої немає, — була передумовою для створення концентраційних таборів. З іншого боку, якщо Ізраїль, палестинці та іслам (хоч вони, звичайно, не ладять між собою), досягнуть прийнятного і справедливого modus vivendi15, тоді і європейці зможуть проявити волю не бути васалами «єдиної світової потуги», а бути незалежними друзями і союзниками США.
Та перша альтернатива, порівняно з другою, має призвести до вибуху ісламського тероризму, а оскільки під «зброєю масового знищення» більше не розуміють щонайперше ядерні бомби, виробництво яких вимагає чималих потужностей, легко помітних із повітря, а розуміють нові види біологічної зброї, які виробляють в замаскованих бункерах і які можуть бути використані в невеликих кількостях для вбивства багатьох сотень тисяч людей, то максимум, який може дати людству глобальна система нагляду — непевна безпека, в порівнянні з якою тоталітарні режими минулого були зразковими ліберальними моделями. В такому майбутньому вже не буде ніякої якісної різниці між Європою і США або Європою та Індонезією.
Але чи не занадто далеко ми відійшли від філософії і чи не занадто детально описали картину можливого майбутнього Європи, в якій вже не залишилося й сліду «європейськості»? Тим часом зброї, захованої в підвалах або в пісках пустелі, було б так само мало, як і глобальної комунікації, а повністю гнучких сучасних людей, які мріють про «колонізацію всесвіту», було б так само мало, як і гедоністів, що залишаться на землі, якби не той факт, що людина є єдиною відомою нам істотою з тією «поступовістю», про яку говорили стільки філософів ще від часів Тюрго і Кондорсе. Але якби Кондорсе сьогодні ожив, він мав би визнати, що сформував надто ідилічне, надто просте уявлення про «поступ», хоч він, звісно, і не прийняв би контрпоняття «занепаду» чи «декадансу». Ще менше втіхи йому принесло б усвідомлення того, що виникнення «поступу» було дуже тісно пов’язане з «Європою».
Тому мені здається, з точки зору філософії, що потрібно замінити поняття «поступ» поняттям «трансценденція», і розрізнити всередині історичного мислення це добре відоме й все ж новітнє для нього поняття. Але це надто «широке поле» для цієї доповіді, і я вже й так занадто довго випробовую ваше терпіння, хоч мені так і не вдалося накреслити картину майбутнього Європи, яка б вселяла оптимізм і впевненість.
Оригінал: https://sezession.de/7998/die-europaeische-philosophie-und-die-zukunft-europas
Посилання на джерела подані тут: https://sezession.de/hefte/sez002.pdf
1 Велика гармонія (термін з оригінальної статті, який не зустрічається у збережених уривках Емпедокла) — фаза повної єдності всіх стихій, коли земля, вода, повітря і вогонь перебувають у гармонійному змішанні, коли немає конфліктів, ворожнечі, боротьби; усе — єдине ціле, сферичне й досконале. Перший із чотирьох періодів космогонічного циклу, коли над всім панує Любов (давньогрец. Φιλότης), яка протиставляється Ненависті (давньогрец. Νεῖκος).
2 Опис п’яти віків подано не в праці «Теогонія», а в рядках 109–201 іншої праці Гесіода — «Роботи і дні». Окрім того, між «мідним» та «залізним» віком є ще «героїчний» вік, який стосується півбогів, часу виникнення міфів та Троянської війни.
3 Кругообіг форм правління (давньогрец. ἀνακύκλωσις τῶν πολιτειῶν) — ідея, що політичні форми держави розвиваються не лінійно, а циклічно: кожна форма влади з часом вироджується і поступається наступній. Полібій виділяє три правильні форми правління — монархія, аристократія та політія (змішане народне правління), і три їхні викривлені форми — тиранія, олігархія та охлократія (влада черні).
4 Повнота часів (лат. plenitudo temporum) — біблійна ідея про ідеальний момент для пришестя Христа.
5 …що становила для Данте «pienezza dei tempi», впродовж котрих людство щасливо жило під «perfetta monarchia del Divo Augusto» в «tranquillita di una pace universale», звісно, якщо говорити про «cose temporali».
6 Ramas de crimes (фр.).
7 Il arrivera donc, ce moment où le soleil n’éclairera plus, sur la terre, que des hommes libres, et ne reconnaissant d’autre maître que leur raison ; où les tyrans et les esclaves, les prêtres et leurs stupides ou hypocrites instrumens n’existeront plus que dans l’histoire et sur les théâtres ; où l’on ne s’en occupera plus que pour plaindre leurs victimes et leurs dupes, pour s’entretenir, par l’horreur de leurs excès, dans une utile vigilance, pour savoir reconnoître et étouffer, sous le poids de la raison, les premiers germes de la superstition et de la tyrannie, si jamais ils osoient reparoître.(фр.)
8 Je meurs avec l' Europe (фр.)
9 Простіше кажучи, Мальтус стверджує, що зростання населення без жодних стримувальних факторів має відбуватися експоненційно (1→2→4→8), у той час як збільшення харчових ресурсів можливе лише в арифметичній прогресії (1→2→3→4). Наслідком такого розвитку подій Мальтус бачив вимушене повернення кількості населення до рівня, на якому Земля здатна підтримувати людську популяцію.
10 Prudential check (англ.).
11 Атомістичний принцип — уявлення про суспільство як сукупність ізольованих індивідів (атомів), а не як органічну єдність.
12 L’age d’or du genre humain n’est point derrière nous; il est au-devant, il est dans la perfection de l’ordre social, nos pères ne l’ont pas vu, nos enfants y arriveront un jour, c’est à nous de leur frayer la route (фр.).
13 Où allons-nous donc? (фр.).
14 Німецьке «Judentum» можна витлумачити не тільки як «юдаїзм», але й як «сукупність єврейської культури, історії, релігії та традицій», тому українською мовою це поняття найточніше передає термін «єврейство».
15 Спосіб співіснування (лат. modus vivendi, дослівно «спосіб життя») — означає згоду сторін співіснувати з різними поглядами на певний об’єкт незгоди.
