Журнал «Sezession», випуск 2
Липень 2003 року
Інститут державної політики, робоча група № 2
Телеграм-канал: t.me/front_tier
У Німеччині існують «нові праві». Це неоднорідний блок: його внутрішній плюралізм охоплює несумісні між собою течії. Навіть самоназва «нові праві» не настільки вже й поширена. «Правий зазвичай є маргіналом», — пише Бото Штраус1 у своєму есе «Наростаюча трагедія» (нім. Anschwellender Bocksgesang), опублікованому в Der Spiegel2 на початку 1993-го. Цей текст став маніфестом для певного типу молодих людей, які шукали своє місце в політичній парадигмі. Початок і середина 1990-х відзначилися рішучими спробами цих груп домогтися політичного та культурного впливу. Група, сформована довкола історика Райнера Цітельмана3, намагалася отримати суттєвий вплив на формування громадської думки проектом «нових демократичних правих», мавши на меті схилити більшість читачів журналу Die Welt4 і видавництва Ullstein Verlag5 на свою сторону. Дивлячись на цей задум зараз, він здається ледь чи не божевільним.
Тема «нових правих», безсумнівно, не змогла би досягнути того масштабу суспільної уваги, який зараз прикутий до неї, якби на початку 1990-х розвиток у сфері політики не вплинув би на тодішню опінію, мов лівий «табір громадської думки» (Карлгайнц Вайсман) міг би зайняти ключові позиції в політиці. Показово, як тоді ліві означили для себе «кризу возз’єднання»: не фактичні проблеми з інтеграцією нових федеральних земель чи з подоланням розколу, який існував десятиліттями, а власні проблеми, пов’язані з втратою влади.
Реабілітація національного аргументу та крах соціалізму як альтернативи для суспільства спричинили депресію, яка, як не дивно, охопила й центристські партії, що ще недавно виступали переможцями історії. Ліберали несподівано зіштовхнулися з гризотним самосумнівом. Сам лише підхід до питання в одному правоцентристському6 фейлетоні вже сигналізував про масштаб роздратування:
«Нам бракує ворога?»
«Чи може вижити відкрите суспільство з відкритим флангом?»
У межах дискусії про фукуямівський «кінець історії» американський соціолог Аллан Блум висловив побоювання, що ми не тільки прямуємо до постісторії, але й стоїмо перед новим випробуванням:
«Хоч фашизм і зазнав поразки на полі битви, він ще має інші невідомі варіації. Перебуваючи в пошуках альтернативи, не знаходиш жодного іншого варіанту, гідного уваги. Ми вважаємо, що фашизм має майбутнє, якщо й не є майбутнім».
Пригнічена атмосфера, поширена тоді серед провідних кіл, багато в чому пояснюється значним впливом есе Бото Штрауса «Наростаюча трагедія», опублікованого 8 лютого 1993 року в Der Spiegel. Штраус, якому вже давно мало бути відомо, що його елітарний погляд не лише відкинув його до репертуару традиційної німецької культурної критики, але й неминуче штовхнув його «вправо», опублікував есе, яке ззовні сприйняли саме як маніфест «нових правих». Звичайно, не можна було очікувати від цього тексту якогось безпосереднього політичного впливу, і з огляду на це есе пов’язали з «деякими молодиками з кола Райнера Цітельмана» (Гайнц Буде).
У випадку з Цітельманом мало значення те, що спочатку йому були близькі ліві політичні погляди, а вже в кінці 1980-х він дотримувався поглядів, які відрізнялися від мейнстриму його схильністю до неортодоксальної інтерпретації націонал-соціалізму та більш-менш відкритою підтримкою ідеї возз'єднання Німеччини. Зміни відбулися після його рішення покинути діяльність на ниві науки, коли навесні 1992-го він отримав роботу на посаді головного редактора Ullstein Verlag. Перед тим це впливове видавництво не вирізнялося яскраво вираженим «правим» чи консервативним спрямуванням, але це змінилося під керівництвом Цітельмана, який діяв за підтримки мюнхенського видавця Герберта Фляйснера7, причетного до Ullstein Verlag.
За допомогою цілої серії книг (монографій й антологій) Цітельман намагався розробити новаторську програму, налаштовану на помірний ревізіонізм у наукових дослідженнях у сфері сучасної історії, посилення німецької національної свідомості та політичного реалізму. Крім того, серія Ullstein Report мала допомогти з обговоренням актуальних тем; це відіграло важливу роль у намаганнях примусити до початку дискусії щодо неминучого подолання минулого НДР. Проте, що насправді мало ефект, так це схильність Цітельмана до цілеспрямованого порушення правил, його вміння правильно та майстерно провокувати лівих.
Петер Ґльотц8 слушно зазначив, що соратники Цітельмана прагнули «нормалізувати статус націоналістів» — влучний термін, який описує прагнення до політичної «нормальності», адже це справді було ключовою ідеєю в політичних цілях цієї групи. Сам Цітельман надавав перевагу назві «нові демократичні праві» й намагався створити осередок для всіх тих, хто прагнув в межах конституції встановити альтернативу справа, подалі від центристських позицій, і витіснити вплив «ідей 1968-го» «ідеями 1989-го». Він знайшов підтримку не тільки серед членів ХДС/ХСС та консерваторів, але й серед ВДП.9
Вступ Цітельмана до Вільної демократичної партії частково пояснювався успіхами праволіберальних партій у Данії, Нідерландах, Австрії та Італії. Також мало місце віра в те, що в маленькій правоцентристській партії при доволі рішучій поведінці можна відчути найменший опір. Насправді «націонал-ліберали» Цітельмана і колишнього генерального прокурора Александра фон Шталя постійно дратували громадськість та керівництво ВДП, але так і не змогли досягнути тривалого успіху навіть в районі Берліна, який вони планували мати під собою.
Це була одна з численних поразок групи Цітельмана. Сам він у 1993-му покинув Ullstein Verlag, щоб стати керівником редакції тематичного підрозділу «Духовний світ» у газеті Die Welt. Тепер Цітельман намагався разом з двома іншими співробітниками, Гаймо Швільком10 та Ульріхом Шахтом, надати газеті нового політичного спрямування. Ці зусилля зазнали невдачі з огляду на різні обставини, серед яких, мабуть, найголовнішим був внутрішній опір працівників газети Die Welt. Вони щораз дратівливіше реагували на діяльність Цітельмана, для якої вершиною стала знаменита кампанія з гаслом «Проти забуття», що супроводжувала 50-ту річницю закінчення війни 9 травня 1995 року.
Навколо звернення «Проти забуття»11 ще на підготовчому етапі до дійства з винятковою силою точилася дискусія, яка досягла апогею у словах Іґнаца Бубіса, тодішнього голови Центральної ради євреїв у Німеччині, що серед підписантів були також «…реакціонери, для яких було би найбажанішим, щоб те, що відбувалося між 1933 і 1945 роком продовжувалося й надалі, — можливо, в більш поміркованій формі, не вимагаючи геноциду одразу».
Звернення «Проти забуття» 1995 року
8 травня 1945 року — найтрагічніший і найконтроверсійніший парадокс для кожного з нас. Але чому ж? Бо ми були визволені й знищені водночас. Парадокс 8 травня, який так влучно охарактеризував перший федеральний президент нашої республіки Теодор Гойс, поступово відходить на другий план. Медіа та політики однобоко характеризують 8 травня як «визволення». Існує загроза, що кане в небуття наша пам'ять про двоякість цього дня: це не лише кінець націонал-соціалістичної диктатури, але й також початок терору, пов’язаного з насильницьким переселенням, репресій у Східній Німеччині та поділу нашої країни. Погляд на історію, який замовчує, уникає чи релятивізує правду стосовно цих подій, не може бути підґрунтям для самосвідомої чи впевненої нації, якою ми, німці, повинні стати в європейській сім’ї народів, щоб не допустити аналогічні катастрофи в майбутньому.
Звернення «Проти забуття» 2005 року
Через 10 років Інститут державної політики почав подібну кампанію:
8 травня настає 60-та річниця з дня падіння нацистського режиму та поразки Німеччини. Тому ця річниця виступає перед нами, німцями, в двох іпостасях. Перша знаменує собою визволення переслідуваних, кінець нацистського режиму та Другої світової війни у Європі. Друга — розгром Вермахту, початок поділу Німеччини та подекуди жорстоку долю мирного населення та солдатів у перші повоєнні роки.
Дня нас кінець війни пов'язаний зі спогадами про насильницьке переселення 15-ти мільйонів німців зі землі їхніх предків, з втратою майже чверті нашої країні та початком радянських репресій у Східній Європі. Як казав Теодор Гойс, наш перший федеральний президент: «Ось тому ця дата — 8 травня — найтрагічніший і найконтроверсійніший парадокс для кожного з нас, бо для нас це було водночас як і визволенням, так і руйнацією.
Ми, підписанти, закликаємо обидві сторони зібратися 8 травня 2005 року і, власне: вшанувати цю дату й надалі трудитися над збереженням всеосяжної та цілющої пам’яті, яка нічого не прикрашає і нічого не утаює.
Як прихильники, так і противники Цітельмана покладали виняткові сподівання на захід, пов’язаний із 8 травням, що, втім, не справдилося через Альфреда Дреґґера12, який відмовився від ролі головного доповідача, збавивши цим рішенням ентузіазм у всього руху й підбадьоривши супротивну сторону скористати з цієї нагоди, що допомогло їй досягти неочікувано великого успіху. Крім того, важливу роль відіграли зміни в фінансовій структурі фірми Springer, зі складу якого вийшов Фляйснер.
Провал заходу на 8 травня вказав на недостатню підтримку нових демократичних правих в консервативному таборі, послуживши сигналом для Цітельмана, що його спроба об’єднати неоднорідні групи в дії — від СДПН Гельмута Шмідта до націонал-лібералів, від частини ХДС/ХСС до консерваторів — не змогла приховати дефіцит «світогляду» й допомогла усвідомити те, що опонент аж ніяк не був готовий визнати принципову легітимність «нових правих», які завжди себе так позиціонували. Навіть попри виняткову ефективність дій Цітельмана у медіа, індикатори для цієї своєрідної слабкості вже були присутні раніше: це можна зчитати у спробах перешкодити висуванню кандидатури Штеффена Гайтмана13 від партії ХДС до виборів президента Німеччини в травні 1994 року, коли його звинуватили в репрезентації ідей «нових правих», і також це можна зчитати в серії непримітних дописів під назвою «What´s right», опублікованих у FAZ14 у квітні 1994 року, яку припинили випускати двома місяцями пізніше, після того як представникам правої інтелігенції перестали надавати слово, побоюючись осуду суспільства.
Очевидно, наслідком такої тимчасової поразки стало подальше посилення курсу проти вже розбитого ворога. Ще не так давно було достатньо просто вести боротьбу проти «нової консервативної інтелігенції», але тепер, здавалося, ліберальним газетам було конче потрібно апострофувати всіх згаданих «праворадикалами», якщо й не гірше. Через декілька днів після скасування заходу в Мюнхені міністр внутрішніх справ землі Нижня Саксонія повідомив з урочистим апломбом про потребу почати спостереження за «новими правими» задля захисту конституційного ладу, бо не виключено, що підписанти звернення «Проти забуття» сприяють зорганізованому правому екстремізму в інтелектуальному полі.
Раціональне зерно такого поводження зі сторони впливових політичних кіл міститься в побоюванні, що скасування «антинацистського консенсусу» та «інтеграції в Захід»15, яке підтримували нові демократичні праві, — хоча насправді йшлося про відновлення «антитоталітарного консенсусу» (який включав неминучу боротьбу проти крайніх лівих) та створення нового зовнішньополітичного курсу для «Берлінської республіки», — призведе до докорінної зміни влади. У цьому не була заінтересована жодна група: ні ліві, які бачили себе зобов’язаними перед частковим опрацюванням минулого, ні центристи, які хотіли, щоб «їхню» перемогу в 1989-му сприймали як результат безперервного політичного розвитку, який почався з політики Аденауера та досягнув своєї цілі в політиці Гельмута Коля. У середовищі нових демократичних правих глибоке роздратування викликали лідери ХДС/ХСС, а особливо Вольфґанґ Шойбле16, чиї погляди знаходилися, наскільки це взагалі можливо, в перетині множин з їхніми власними, але Шойбле зі суто тактичних міркувань дистанціювався від нових демократичних правих.
Полеміка навколо нових демократичних правих, яку час від часу позначали поверненням до взаємовідносин часів Веймарівської республіки, вказувала, по суті, лише на відновлення звичайного політичного плюралізму, який, попри глибоко вкоріненій потребі німців у гармонії, відзначається різноманітністю поглядів. При ближчому розгляді «зсуву вправо», — як це навмисно й панічно коментували ЗМІ, — виявилося, що це насправді помірна поправка в системі координат зі зміщенням вліво, яка вже триває понад 30 років.
Це невеличка частина тексту з книги «Die “Neue Rechte”. Sinn und Grenze eines Begriffs»
Оригінал: https://sezession.de/8015/eine-neue-demokratische-rechte
Посилання на джерела подано в онлайн-оригіналі: https://sezession.de/hefte/sez002.pdf
Інститут державної політики (нім. Institut für Staatspolitik) — аналітичний центр і приватна установа, що проіснувала з 2000 по 2024 рік. Інститут діяв як організаційна та акційна платформа, яка займалася просвітницькою діяльністю в середовищі нових правих. ІДП неодноразово звинувачували в правому екстремізмі та антиконституційній діяльності. У 2024-му Ґетц Кубічек заявив про саморозпуск організації, перенісши її діяльність в інші новостворені та вже існуючі організації.
1 Бото Штраус (1944) — німецький драматург, прозаїк, есеїст, у чиїх теоретичних працях та радикальному антибуржуазному світогляді відчувається вплив філософії Ніцше, Гайдеґґера та Адорно. У своєму есе “Наростаюча трагедія” він критично проаналізував із точки зору правиці сучасну цивілізацію, зумовивши цим значну суспільно-політичну полеміку в Німеччині на початку 1990-х.
2 Der Spiegel — німецький щотижневий суспільно-політичний журнал; популярний серед людей середнього класу. Вплив журналу базується на моральному авторитеті, створеному на базі розслідувальної журналістики. Із середини 1990-х у редакції журналу відбувся перехід до неоліберальних поглядів.
3 Райнер Цітельман (1957) — німецький історик, соціолог і письменник, який спеціалізується на дослідженні теми багатства та капіталізму. У своїй першій дисертації досліджував питання економічних, соціальних та внутрішньополітичних поглядів Гітлера. Здобув популярність своїми працями про фінансовий успіх мільйонерів і мільярдерів та історію Німеччини XX століття. Цітельман є активним захисником капіталістичної економічної моделі та критиком антикапіталістичних поглядів. Після невдалих спроб вплинути на політичне життя Німеччини став успішним інвестором у нерухомість.
4 Die Welt — німецька щоденна інформаційна газета; користується популярністю серед бізнес-еліти. Редакція журналу дотримується буржуазно-консервативних поглядів та підтримує економічний лібералізм, а сам журнал славиться своєю ексцентричністю.
5 Ullstein Verlag — це підприємство, яке розділили між двома акціонерами після 1996-го (одна частина підприємства наразі займається виданням газет, а друга — книг). Поділ відбувся тоді, коли двоє партнерів — Герберт Фляйснер та фірма Springer — вирішили розірвати контракт після скандалу 1995 року, коли Цітельман опублікував книгу Карлгайнца Вайсмана «Шлях в прірву» (нім. Der Weg in den Abgrund).
6 В оригіналі вжито універсальний прикметник bürgerlich, який позначає суто німецькі політичні реалії. Цим терміном позначають помірковані, праволіберальні або консервативні політичні сили. Їхніми спільними ознаками є: прихильність до цінностей приватної власності, демократії, законності, індивідуалізму, сімейних цінностей, а також скепсису щодо державного втручання.
7 Герберт Фляйснер (1928–2016) — німецький юрист на книговидавець, власник багатьох видавництв. Прославився тим, що видавив книги різноманітних авторів, біографії культурних та політичних діячів, незалежно від публічної думки до автора. Єдиний книговидавець, який у значній мірі видавав книги колишніх нацистських авторів. Посів провідну позицію у виданні книг, пов’язаних із примусово переміщеними особами та їхніми спогадами, і пов’язаних із колишніми східними німецькими територіями.
8 Петер Ґльотц (1939–2005) — німецький соціал-демократичний політик і соціолог, автор багатьох книг на політичну тематику, лівиці та правиці Німеччини.
9 Вільна демократична партія (нім. Freie Demokratische Partei) — парламентська політична партія Німеччини. Дотримується ліберальної ідеології.
10 Гаймо Швільк (1952) — німецький журналіст і письменник. Пише біографії та праці іншого характеру про німецьких діячів, наприклад, таких як Ернст Юнґер та Герман Гессе. Разом з Ульріхом Шахтом був співредактором антології «Самосвідома нація» (нім. Die selbstbewusste Nation), яку сприйняли як маніфест нових правих.
11 Звернення «8 травня 1945 року — проти забуття» (нім. Appell 8. Mai 1945 – gegen das Vergessen) — політична кампанія нових правих із нагоди 50-ї річниці беззастережної капітуляції вермахту та закінчення Другої світової війни в Німеччині. Кампанія була напрямлена проти промови 1985 року президента Ріхарда фон Вайцзекера, яка закріпила в культурній пам’яті Німеччини термін «День визволення».
12 Альфред Дрегґер (1920–2002) — німецький політик, лідер ХДС. Переконаний консерватор та член так званої «Фракції штальгельму» (нім. Stahlhelm-Fraktion), націонал-консервативної фракції в партії ХДС. Прихильник заборони Комуністичної партії Німеччини та супротивник критики в сторону Вермахту; його піддали жорсткій критиці за підписання звернення Цітельмана.
13 Штеффен Гайтман (1944–2024) — німецький політик, церковний юрист і протестантський теолог. Скасував свою кандидатуру до виборів президента Німеччини в травні 1994 року через критику його заяв щодо Голокосту, мігрантів і ролі жінок у суспільстві. Пізніше почав критикувати міграційну політику ХДС та Ангели Меркель.
14 Die Frankfurter Allgemeine Zeitung — одна з найпопулярніших німецьких щоденних газет, яка представляє поміркований і консервативний спектр думок. Відіграє важливу роль у суспільно-політичних дискусіях, часто сама створюючи їх.
15 Інтеграція в Захід (нім. Westintegration, Westbindung) — процес інтеграції ФРН у число країн «західного світу», який розпочався в 1949-му й відзначився різними угодами та подіями, пов’язаними зі зовнішньою, безпековою та економічною політикою.
16 Вольфґанґ Шойбле (1942–2023) — німецький політик, член ХДС, з 2017 по 2021 рік — голова Бундестагу ФРН. Його політичні ініціативи часто несли «трікстерський» характер, бо суперечили не тільки тогочасному мейнстриму, але й також його власним попереднім і майбутнім висловлюванням.
