В одному з минулих дописів я спробував захопити історію та принципи формування перших держав: чому і як вони з’явились та як виглядали. Сьогодні — наступна значна зупинка, де ми дивимось на одні з найбільш впливових держав в історії. З одного боку — велична Перська імперія, перша держава таких масштабів та структури. З іншого — сукупність малих міст-держав Греції, які започаткували інститути та політичні традиції, з якими ми живемо до сьогодні. Релігія, економіка, військова справа, державність — в усьому цьому ці дві держави мали значний вплив на світ. А доленосне зіткнення цих двох цивілізацій все ще відчутно від Середземного моря до Китаю.
Одна з них символізує диктатуру античності, інша — прогресивізм, що випередив світ на сотні років. Чи це хиба?
Частина 1. Від Шумеру до Афін: шлях до класичної Ери
Але спочатку — введення в історичний контекст того періоду — класичної ери.
У 12 столітті до н.е. сталась Катастрофа бронзової доби, після якої розпочинається доба заліза. Міграція “Народів моря” спричиняє катаклізмові зміни в суспільному устрої, традиціях, писемності. Багато держав та міст руйнується, а на місці колишньої влади утворюється ваакум. Ми не знаємо хто ці народи були, і що спричинило їх навалу на Єгипет та Месопотамію (та інших), але ці зміни були відчутні всім.
Для людстваа почались соціальні зміни, що йшли в тандем зі прогресом технологій. Приблизно з 800 року до н.е. широко розповсюджується використання заліза, що було набагато якіснішим та більш розповсюдженим (дешевшим) за мідь. Це дозволило більшій кількості людей носити зброю та мати якісніше спорядження для робіт. Настала доба важкоозброєної піхоти та кінних воїнів — епоха колісниць, якими був відомий Єгипет, залишилася в минулому.
Також розповсюджується алфавіт, заснований на єврейській та фінікійській мові. Він спрощує спілкування, стимулює розвиток бюрократії та адміністрування. Разом з цим розповсюджуються монетна технологія.
Тим часом продовжується міграція індоєвропейських народів (вона відбувається і до, і після навали “Народів моря”, і ми знаємо що зв’язок між цим є, але невідомо який).
З Чорного та Каспійського морів вони йдуть до Індії, до Балкан та Туреччини, Греції та Альп. А далі на схід, до Ірану. Ці народи руйнували старі царства та будували нові, серед них народи дорійців, ахейців, латинів та персів. Ці напівкочові племена степів нічого не знали про сакральну монархію. Воїнські народи та їхні царі-воєначальники — вільні люди, що були споряджені самостійно та не були залежними. З залізом їх стає тільки більше.
Нові народи принесли із собою нові вірування, і спільним для них було те, що царська влада сприймалася як інструментальна (тобто практична), а не божественна. Якщо хтось з них і претендував на статус богів, то це було запозиченням у їхніх семітських сусідів чи попередників. Елліністичні імперії та їхній римський спадкоємець були виразно світськими: релігія, так би мовити, була від'єднана від державного механізму. У Перській імперії це світське бачення мало співіснувати з новою релігією Зороастра.
Розвиток та поширення технологій поступово розмивав жорстку двокласову структуру попередніх суспільств.
Все це спричинило справжню революцію в державності, що виникла в грецьких полісах та Римській республіці — створення принципу світськості (хоча релігія безумовно мала ВЕЛИЧЕЗНЕ значе, республік, демократій та інституцій, що побудовані не на основі традицій. У 8 столітті розпочалась доба Античності.
Нова доба призвела до створення нових держав. Одна з них — Персія — змогла використати розвиток в адмініструванні та технологіях, щоб побудувати одну з найбільших імперій в людській історії. Інша започаткувала революційний тип державності, який не буде відтворений ще довгі роки.
Частина 2. Персія. Перша імперія
Іран (той що ісламська Республіка), також відомий як Персія, може вважати себе однією з найстаріших найстаріших держав у світі. Історично ця держава відігравала важливу роль у зв'язку Азії та Європи та політиці Близького сходу.
Але коли ми говоримо «Персія», то маємо на увазі більше, ніж просто одну країну. Персія — це історична назва однієї з провінцій Ірану, а також узагальнене ім’я одразу трьох великих держав і династій: Ахеменідської, Парфянської та Сасанідської. Усі три створили імперії, що входять до числа наймогутніших в історії людства.
Якщо зовсім коротко, саме перси створили першу універсальну* централізовану державу з чіткою системою управління. Насправді ж — вони першими в історії збудували імперію у сучасному розумінні цього слова.
*Під «універсальною» державою розуміється:
1. така, що править «всесвітом» — тобто всім або майже всім, що є;
2. є різноманітною та складається з багатьох народів;
3. володіє повнотою влади та контролю над підконтрольною територією.
Такою державою була Ахеменідська імперія. Вона проіснувала близько 220 років і замість типового імперського занепаду була ліквідована виключно військово, внаслідок зовнішнього вторгнення — військової поразки від армії Александра Македонського.
На жаль, найбільша проблема вивчення і розуміння Персії полягає в тому, що самі перси залишили дуже мало письмових джерел про свою історію та устрій. Більшість того, що ми знаємо про Персію, йде від греків, тобто, їхніх прямих ворогів. Саме тому погляд на Персію може бути дещо…однобоким.
Ми знаємо що переважну більшість свого існування Ахаменідська імперія жила в мирі, ми знаємо що влада з повагою ставилася до релігійних та соціальних інститутів підкорених народів; що вона не була надмірно репресивною — лише настільки, наскільки цього вимагало придушення відкритих повстань; що, за винятком, можливо, Вавилонії, Єгипту та Фінікії, податки були прийнятними; і що доти, доки підкорене населення дотримувалося порядку й сплачувало податки, перське панування було, по суті, м’яким і терпимим.
Його зручно порівнювати з невблаганною жорстокістю й експлуатацією під владою ассирійців, а також з жадібністю та здирництвом елліністичних монархій, що прийдуть Ахаменідам на зміну.
В період з 836 по 626 рр до н.е. Близькосхідним балом заправляла Ассирія. Але до 650 року вона почала занепадати. Лідером почала ставати Мідійська імперія, що була розташована на території сучасного Ірану. В ній жили такі собі перси — частина індоєвропейських народів, які називали себе аріями (арійцями). Перси складалися з десяти великих племен, які мали помітну різноманітність: три роди очолювали інші; три були осілими землеробами; чотири — кочовими скотарями.
Одним з цих арійців був Кір II “Великий” — потужний завойовник, що підкорив царство на території Ірану та став засновником династії Ахменідів. Для Ахеменідської імперії він завоював території від Ірану до сучасної Туреччини а також Вавилон та майже весь Близький схід. Тепер перські племена раптово мали керувати державою, яку вони підкорили.
На піку своєї могутності Перська імперія охоплювала 5,5 мільйонів квадратних кілометрів. Для порівняння: сучасна Україна має лише 600 тисяч км², а Житомирська область — приблизно 30 тисяч. Такий розмір імперії вимагав витонченої системи контролю й управління. Чи, можливо, все було навпаки — саме витончена система управління до зволила досягти таких масштабів? Курка чи яйце? Одеса чи Житомир?
Перською імперією управляла складна й добре організована система, в центрі якої стояв Великий цар — Шахіншах, або Цар царів. Його влада спиралася на розгалужену мережу надзвичайно багатих територіальних аристократів. Ці аристократи були не просто номінальними васалами: вони реально володіли ресурсами, землями та авторитетом у своїх регіонах. При цьому ієрархія була чітко окреслена: іранський народ вважався «привілейованим», серед іранців виділялися перси, а серед персів — династія Ахеменідів, як найбільш обрана з обраних.
Імперія була поділена на провінції, якими керували сатрапи — провінційні намісники. Саме через них цар реалізовував свою владу. Це і був сенс титулу «Цар царів» — він керував тими, хто керує. Для того, щоб ці сатрапи залишалися лояльними, їм щедро роздавали почесті, владу та багатство. І хоча формально вся влада належала центру, на практиці держава була децентралізованою — особливо за межами Персиди, тобто «ядрової» території імперії. З часом сатрапи почали створювати власні війська і фактично ставали напівавтономними правителями. Це було небезпечно, тим паче що окрім 10 000 «Безсмертних» цар не мав постійного війська. Але система працювала — принаймні до певного моменту. Повстань було небагато, і Ахеменіди вміли зберігати лояльність своїх еліт.
Якщо в Шумері та Єгипті управління було справою царів, жрецтва й бюрократії, то в Персії цей процес пішов далі. Тут управління здійснювалося царем і його родиною у тісній співпраці з регіональною знаттю, що мала значну автономію, та центральною бюрократією, яка підтримувала єдність. Цікаво, що на відміну від багатьох інших давніх держав, жреці в Персії не мали суттєвої політичної ролі. Тут не існувало всеохопної державної релігії чи якогось уніфікованого культу, що робило імперську модель значно гнучкішою — і водночас більш приземленою.
Зі зростанням масштабів зростала і складність. Перська імперія була настільки великою, що в її межах співіснували найрізноманітніші соціальні устрої, мови, традиції, правові практики та навіть валюти. Жодна двокласова модель вже не могла описати це суспільство. Це була багатошарова структура, де над етнічною і соціальною мозаїкою височіла одна єдина константа — монархія. Але й вона змінилася. Головний політичний інститут імперії більше не був тісно пов’язаний із релігією чи спадковими ієрархіями. Його нова функція — бути виразником влади як такої, в найчистішому вигляді. Усе зводилося до простої істини: цар існує, щоб йому підкорялися.
Перський цар не мав сакральної місії. Він не уособлював Бога, не був пророком, не претендував на релігійну роль. Йому не треба було цього — йому достатньо було бути Царем. І переконливою фігурою влади, яку приймають як факт. Релігія, як така, не грала вирішальної ролі в управлінні імперією. Вплив духовенства був мінімальним, державного культу — не існувало. Це була секулярна імперія задовго до того, як це стало мейнстримом.
Ще одна особливість — неймовірний рівень мультикультурності. Перська імперія була значно більш різноманітною, ніж будь-яке попереднє царство. Її влада майже не втручалась у життя підкорених народів. Кожному дозволяли жити за своїм правом, мовою, звичаями й віруваннями. Більше того — іранські царі часто вважали себе не завойовниками, а законними спадкоємцями місцевих монархій. Вони не знищували попередні держави — вони їх «усиновлювали».
У цьому контексті навіть слабкості персів виявилися перевагами. Вони не залишили по собі великої літератури, їхнє мистецтво було здебільшого вторинним, вони не були інтелектуалами і тим більше — не були релігійними фанатиками. Але саме ці «мінуси» дозволили їм будувати імперію без фанатизму, без нав’язування, без ідеологічного пресингу. Їхня влада не була зобов’язана щось доводити — лише функціонувати.
Зате позитивні якості були цілком очевидні. Персів вирізняло глибоке відчуття власної гідності, гордість за походження, готовність служити імперії та вірність цареві. І саме ці цінності стали основою для імперського порядку, який не тримався на тиску, а на лояльності, що була результатом розумної політики невтручання.
Велике значення мало надзвичайне візуальне враження, яке справляв монарх. Це було необхідним, щоб звичайний смертний внутрішньо примирився з його надзвичайними повноваженнями. Адже ці повноваження були дійсно абсолютними. Царя не обмежували ані правові норми, ані релігійні приписи, ані жерці. Винятком була хіба що заборона одружуватися з іноземками, що вже радше справа внутрішньої політики. Він був джерелом справедливості, уособленням закону, а отже — за визначенням не міг чинити зла. Усе майно в імперії вважалося його власністю, а всі піддані — його слугами, або ж рабами (перською — bandaka). У нього була влада над їхнім життям і смертю.
Утім, ця влада мала свої природні межі. Наприклад, брак інформації або ж численні палацові інтриги, яких було чимало — про що свідчать періодичні вбивства монархів. До цього додавалась і самостійність місцевої знаті, яка хоч і формально визнавала царя, але мала власні інтереси та ресурси.
Загалом, секрет функціонування імперії був простим і навіть трохи брутальним: царю треба було, щоб йому платили данину й підкорялися. Решта — не принципова. Місцеві традиції, процедури, культи, правові системи — усе це залишалося на розсуд місцевих. Уніфікації не було взагалі: люди говорили різними мовами, користувалися різними монетами, жили за різними звичаями. Хоча і тут є нюанси — навіть податки були стандартизовані лише епізодично. І все ж головне — плоті нологі. Імперія могла бути розмаїтою й нефіксованою, але даниною вона була об’єднана надійно.
Перська імперія була справжнім дивом свого часу. Вона принесла мир, справедливість і добробут, зокрема завдяки розвитку сільського господарства, іригації та мережі доріг. Дарій І навіть збудував Суецький канал задля торгівлі. Перси стали однією з головних цивілізаторських сил в історії, попри те, що греки хибно називали їх «варварами».
Найбільш проблемними територіями Персів були Іонія (західна Туреччина) та Єгипет. І не те щоб перси були дуже репресивними: у греків навіть було самоуправління. Але греки дивились за море, на грецькі поліси, і теж вимагали незалежності та демократії. В цілому їм це навіть дарували (після того як жорстоко придушили чергове іонійське повстання), але Іонія же стала casus belli між Персією та Грецією.
І в цьому полягала фатальна вада Перської імперії: їхня військова могутність деградувала та часто базувалась на наймитах-греках, які воювали з іншими греками. Перси керували великою державою, мали надзвичайну розвідку (імперську таємну службу, яка активно діяла у війнах проти греків) та мали багато грошей. Але зрештою їхнє зіткнення з греками закінчиться поразкою через військову відсталість.
Перська імперія стоїть в еволюційній лінії попередніх близькосхідних режимів — усі вони були монархіями, усі абсолютними, усі керувалися з палацу. Грецький політичний устрій, з яким вона зіткнулася, повністю перевертав цю модель. Він був республіканським і демократичним.
Трохи фактів:
Перси запровадили Царську дорогу. За династії Ахеменідів (550–330 рр. до н.е.) вони побудували мережу доріг протяжністю понад 2500 кілометрів — від прикордонних провінцій до серця імперії, Персеполя. Римляни, відомі своїми дорогами, вивчили й скопіювали цю систему у персів.
Листи до Дарія. Перси винайшли формальну, діючу поштову систему під назвою «Чапар Хане». Єгиптяни та ассирійці мали писемність і кур'єрські служби, але лише за Дарія І (548–486 рр. до н.е.) світ отримав першу мережу релейної системи та поштових станцій.
Перси сприймали сад як «рай на землі», і кожен, хто міг собі дозволити, наймав садівника або спеціаліста з озеленення, щоб завжди мати щось зелене й прекрасне в межах видимості з дому.
В Персії був створений Циліндр Кіра —- документ, в якому Кір проголосив свободу віросповідання та самоврядування підкорених народів. UNESCO визнало його «першою хартією прав людини».
Частина 3. Аттіка: колиска сучасної демократії
Те, що принесли греки в історію державності важко переоцінити. І мова не лише про гомосексуалізм.
Греки винайшли речі, які є складовими сучасних держав-демократій per se. Та що вже казати, вони винайшли саму демократію (грецьке δῆμοκράτία — «народне управління»). Але ця демократія доволі сильно відрізнялась від того, що ми називаємо демократією сьогодні.
Тож, по порядку:
Історія становлення “класичної” доби давньої Греції цікава, але занадто довга для цієї статті. Якщо зовсім коротко, то колись в Греції була мікенська цивілізація, в якій правителями були воїни-жерці. Саме в цей період відбулись події “Одісеї” та “Іліади” Гомера (Троянська війна, а там і Троянський кінь). Потім сталась катастрофа Бронзової доби, всі повмирали, і в Грецію прийшли нові народи. Завдяки технологіям та благосклонному періоду історії, вони потужно відродили цивлізацію, яка відтепер була заснована на містах-державах, які розповсюдились далеко за межі Греції: до Південної Греції, Італії та Чорного моря.
Специфіка географії Греції полягає в тому, що материкова Греція прорізана горами, в які врізається море. Скалисті виступи її узбережжя видно з скелястих островів, з яких, у свою чергу, видно ще більше островів; тож на схід чи на захід вони утворюють сходинки до Малої Азії та Леванту або до Італії та Сицилії. Земля, де її можна було обробляти, була родючою. Але її було небагато. Три чверті материкової Греції — це гори, і лише одна п’ята — придатна для землеробства. Крім деяких родовищ срібла, земля також не була багатою на інші ресурси. Греція була дуже, дуже бідною, і такими ж були давні греки.
Немає жодної великої рівнини, які не впирались би в море або гори. Від самого початку новоприбулі греки розпались на численні політичні утворення, кожне з яких прагнуло зберегти здобуте. Розширення будь-якої держави було важким, якщо взагалі можливим. Це породжувало гострі внутрішні напруження, які, у свою чергу, створювали потужний поштовх до пошуку й захоплення нових земельних ресурсів за межами вже звіданої Греції — коротко кажучи, до колонізації. Цей процес розпочався або через тиск зростаючого населення на місцеві ресурси, або через політичну боротьбу (часто спричинену цим самим тиском), або з метою торгівлі.
Основою успіху греків було, звісно, море. Бо водний транспорт (був) швидший за сухопутний і завжди дешевший, часто — ще й безпечніший. Тому для острівних греків це був натуральний вибір. Насправді, греків можна назвати первою морською наддержавою, якщо ігнорувати той факт що це була не одна, а ціла купа держав… морський транспорт спонукав торгівлю, а отже й багатство. А багатство — розвиток. Зовсім скоро Греція стала торговим центром Заходу.
Греки також були доволі грамотними на свій час. Станом на 500 до н.е. вважалось, що середній афінянин міг читати і писати, а грамотність була поширена на всі соціальні групи. Саме грамотність уможливила багато речей, про які буде йтись нижче.
Грецька релігія (та що про Зевса, Афіну та Аполлона) — була важливою частиною життя, але не визначальною. Оракулів (жерців) вважали авторитетними, на честь богів організовували свята і заходи, як от Олімпійські ігри. Що цікаво щодо грецької міфології — так це її людяність. Грецькі боги часто відображали те, що відчували і переживали самі греки — ті самі емоції, дії, риси характерів. Водночас релігія була важливою частиною політики (там багато мемних ситуацій, але не можу їх всі згадати), всі важливі діяння супроводжували ритуалами та сприятливими ознаками, кожне місто мало власного покровителя, чий культ впливав на міське життя, а всі соціальні групи були релігійними об’єднаннями.
Греки першими створили режим, де правління здійснюється без царя і без Бога. На місце автократії прийшли створені людьми, свідомо побудовані республіки громадян. Саме греки вводять такі терміни як монархія, автократія, тиранія, деспотизм, аристократія, олігархія, і звісно, демократія.
Важливою зміною є створення держави так би мовити штучно, тобто свідомо. Державні інституції греків були сформульовані на чітких ідеях для досягнення свідомих цілей, і часто змінювались. По суті вони започаткували державотворчість як процес. І важливим аспектом цього була раціональність — дослідження природи людини, спроба систематизувати знання та світ.
Основа цієї революційної зміни — поліси, грецькі міста-держави. І це ще одна відмінність: якщо до того всі держави були величезними утвореннями, то на всьому грецькому півострові панували десятки самоврядних крихітних міст-держав, з їхніми особливостями щодо управління. Так, давні Афіни були розміром всього приблизно 50 на 50 км. Поліс мав п’ять базових характеристик: суверенну незалежність, політичну єдність, ідентифікацію з певним культом, навколишню сільську місцевість як продовження своєї ідентичності і — з рідкісними винятками — відсутність монархії. Іншими словами, це були республіки.
Найяскравішим прикладом грецького полісу є, безумовно, Афіни. Місто богині Афіни, філософії та ремесел — воно скоро стало центром Елалди та наймогутнішим її містом. Основою цієї могутності і унікальності Афін була демократія — режим народовладдя. Якщо точніше, це була так звана пряма демократія — де всі громадяни за своїм бажанням беруть участь у політичному процесі, а рішення приймаються не уповноваженими особами, а людьми відкрито, за допомогою законодавчих і виконавчих законопроектів.
Участь у державному управлінні в Афінах була справою щоденною та звичною. Майже всі адміністративні посади займалися за жеребом — таким чином реалізувалась ідея рівності серед громадян. Це відрізняє давньогрецьку систему навіть від сучасних республік, де вибори — головний інструмент доступу до влади.
Також суттєвою була відмінність у судочинстві. Якщо сьогодні ми маємо професійну судову систему — суддів, юристів із ліцензіями — то в Афінах суд формувався з великої кількості присяжних, яких теж обирали жеребом. Народ сам здійснював правосуддя. Це мало свої наслідки: філософи-софісти навчали мистецтву переконання в суді, і іноді вигравав не той, хто мав рацію, а той, хто говорив красивіше.
Як згадано раніше, саме громадянство давало право брати участь у благах та процесах держави. Саме сукупність громадян утворювала поліс та надавала доступ до політичних процесів та благ. У той же час інститут громадянства обмежував розмір полісу — адже бути громадянином міг не кожен. У Давніх Афінах громадянство мали лише вільні чоловіки афінського походження. Жінки, діти, раби та іноземці не вважалися громадянами й не мали політичних прав, зокрема права голосу. Таким чином, частка громадян становила приблизно 30% від населення Афін.
Греки винайшли сам принцип громадянства — те, що ми сьогодні сприймаємо як належне. Громадяни були в центрі політичного процесу: вони не лише обирали, але й особисто голосували на народних зборах, обіймали посади (здебільшого — за жеребом) і вершили правосуддя. Саме в цьому полягала суть прямої демократії, яка кардинально відрізняється від представницької демократії сучасності, де громадяни делегують свої повноваження обраним представникам.
Цікаво поглянути й на назви політичних утворень Давньої Греції. Держава Афін — це не просто «Афіни», а саме «афіняни», тобто демос Афін. Так само і Спарта не була «Спартою», а — лаконці (лаконійці), або лакедемонці. Іменування держав відбувалося через народ-громадян — це відображає глибоку ідентифікацію держави з її політично активним населенням. На противагу, в сучасному світі громадяни часто сприймають державу як щось абстрактне, віддалене, що існує "над" ними.
Причиною частих змін політичних форм у містах-державах була постійна боротьба між різними групами за ресурси. У полісах існувала змагальна культура, де боротьба за вплив і владу була нормою. У політичному житті протистояли одна одній «багата меншість» — власники землі й майна, багато з яких були знатного походження — і «бідна більшість». Напруга між цими класами була рушієм внутрішньої політики міст.
Однак усю цю систему підтримував ще один чинник — рабство. Хоча раби існували і в інших цивілізаціях до греків, саме греки формалізували їхню правову неособовість. Раби не мали жодних прав, вони були "неособами" — речами, товаром. У різні періоди співвідношення рабів до вільних становило від 2:1 до 4:1.
Раби виконували найважчу роботу — працювали в шахтах, обслуговували домогосподарства, були поліцією, прибиральниками, ремісниками. Саме їхня праця дала можливість формуванню нового класу — громадян, які займалися філософією, політикою та мистецтвом.
Чи могла сформуватись і існувати грецька демократія без рабів? Однозначної відповіді не існує. Так, частина вільних афінян теж займалася фізичною працею, і рабство не було тотальним. Але воно було інструментальним: забезпечувало економіку і соціальну структуру, на якій трималась політична система. Водночас важливо розуміти, що рабство в ті часи було нормою для будь-якого політичного устрою, тож не варто знецінювати демократію лише на основі її існування.
Найрадикальнішою формою підневільного становища були, звісно, ілоти у Спарті — цілий поневолений народ, який став кастою напівкріпаків і служив спартанцям. Це були місцеві мешканці, яких підкорили й примусили жити в покорі, обслуговуючи воєнну еліту.
*Після поразки Афін від Спарти прийшло розчарування в демократії: навіть там, її відновлена форма стала більш професіоналізованою, ніж раніше. В інших місцях демократії здебільшого були витіснені певною формою олігархії, переважно через нездатність Афін підтримувати місцеві демократичні угруповання своїми військовими силами.
Спарта
Але Давня Греція — це не лише про демократію й Афіни. У певному сенсі греки створили не тільки першу демократію, а й один із найперших зразків тоталітарного, мілітаризованого устрою, що має риси фашизму. Протистояння між Афінами і Спартою було не менш визначальним, ніж війни з Персією — це був конфлікт між двома світоглядами.
Спарта була найбільшим з грецьких полісів, її територія втричі перевищувала площу Афін. Вона була найвійськовішою державою і, як показало її тривале протистояння з Афінами у V столітті до н.е., — однією з найміцніших. Спарта була унікальним явищем навіть серед грецьких міст-держав — дивною, винятковою, але водночас такою, що справила глибоке та тривале враження на пізніших європейців.
Політична система Спарти ґрунтувалась на стародавньому триєдиному принципі племінного устрою: монархія, аристократія, народ; однак мала рідкісну особливість — подвійну монархію, що є винятковим явищем у всій світовій історії. Два царі з різних династій одночасно виконували релігійні, військові та частково адміністративні функції.
Правлячий клас спартіатів складав близько 2% населення. Починаючи щонайменше з VI століття до н.е., вони організували свою державу як армію окупації, щоб утримувати контроль над ілотами — поневоленим місцевим населенням, яке фактично було кріпаками. Спартіати жили в столиці як абсентеїстські землевласники, отримуючи дохід від своїх ділянок (клероїв), які обробляли раби. Вони не займались ні ручною працею, ні торгівлею, ні ремеслом — усе це було справою підлеглого населення (періойків). Єдиною функцією спартіатів була військова служба — вони були виключно солдатами. І громадянами.
спартанська фаланга. Ні, вони не ходили голими…
Спартанська культура була максимально мілітаризована. За свідченнями античних істориків, у Спарті могли вбивати фізично слабких немовлят — наскільки ця практика була поширеною, невідомо, але вона вкорінилась у міфології Спарти. Виховання майбутніх громадян починалося з раннього віку. Хлопців організовували в загони, які тренувалися як бойові одиниці. Метою було привчити дітей до духу колективу. Результатом цієї системи стала спартанська фаланга — бойове формування, яке не знало поразок протягом півтора століття.
Спартанці називали себе "гомоїої" — рівні. Але рівність ця стосувалась лише чоловіків правлячої меншості. Громадянство вимагало жорсткого військового виховання, повної відмови від приватного життя, постійної дисципліни та готовності до смерті за поліс.
Цікаво, що жінки у Спарті мали більше прав, ніж у будь-якому іншому грецькому місті-державі. Вони могли володіти майном, розпоряджатися грошима, обирати чоловіка, розлучатися, вільно пересуватись і навіть проходили фізичну підготовку для захисту поліса у разі війни. Водночас від них очікували народження великої кількості дітей — адже держава була цілковито побудована на ідеї безперервної війни.
Спартанський політичний режим — жорсткий, мілітаризований, орієнтований на дисципліну, рівність у покорі та виключення більшості населення з політичного процесу — справив глибоке враження на європейських мислителів XIX–XX століття.
Особливо ідеологи фашизму та націонал-соціалізму вбачали у Спарті зразок "здорової", "чистої", "бойової" держави. Фашистські режими ХХ століття — в Італії, Німеччині, частково у Франко в Іспанії — прямо посилалися на спартанський досвід як джерело натхнення для створення ідеалів "нової людини", підпорядкованої державі, готової до жертви, позбавленої індивідуалізму й повністю відданої вищій меті.
Вплив на сучасну культуру
Давня Греція залишила глибокий слід у сучасній культурі та технологіях. Ми щодня користуємося винаходами, які мають грецьке походження. Наприклад, перші будильники — водяні клепсидри та свічкові годинники — були створені греками ще у IV столітті до н.е. Греки були піонерами в галузі механіки: вони винайшли водяні млини, будівельні крани.
У галузі медицини греки використовували інструменти, схожі на сучасні: скальпелі, щипці, катетери та вагінальні розширювачі.
Але найголовніший (імхо) внесок — філософія.
На відміну від римлян, які більше цінували інженерію, право та адміністрацію, греки були нацією мислителів. Філософія для них була не розвагою інтелектуалів, а способом життя. Саме в Греції зародились ідеї, які згодом стали основою для європейської культури: раціональність, етика, політика, природа знання, сенс буття.
І це не випадково. Розвиток філософії напряму стимулювала демократія. Вони створили сам підхід до критичного мислення, який ми використовуємо досі — в науці, етиці, політиці. Ідеї про розум, справедливість, доброчесність, політичну спільноту та особисту відповідальність були розвинуті саме в полісній демократії .
Частина 4. Зіткнення цивілізацій.Греко-перські війни
Греція була на далекому, бідному краю імперії персів. Деякі грецькі поселення в сучасній Туреччини навіть були завойовані Ахаменідами. Але, на відміну від багатьох інших народів, греки демонстрували особливу непокору: бунтували, вимагали більших прав. Це створило напруження між двома цивілізації, і на рубежі VI–V століть до н.е. воно переросло в геополітичну конфронтацію.
Те, що починалось як придушення бунтарів (Іонійське повстання проти персів, підтримане Афінами) переросло в боротьбу двох політичних світів — централізованої імперії зі спадковим авторитаризмом і розмаїтих, але вільних полісів, де громадяни самі ухвалювали рішення. Протистояння, що стало символом того, як свобода здатна вистояти проти могутності.
Перська імперія була колосом — найбільшою державою свого часу. За Дарія вона сягала берегів Егейського моря, Індії та Кавказу. Її армія складалася з досвідчених частин: елітного корпусу «Безсмертних», кінноти, що поєднувала мобільність із дальнім боєм, і численних загонів союзників та підкорених народів, які мали власну зброю і тактику. Ця армія мала чітку мету — деморалізувати, розсипати лави ворога до того, як дійде до ближнього бою. Сотні тисяч людей могли бути зібрані імперією на війну з греками.
Проти них стояли грецькі поліси — Афіни, Спарта, Платеї, численні малі міста. Кожне з них мало власну гордість, власну форму правління, і... фалангу. Грецькі воїни, гопліти, були броньованою піхотою ближнього бою. Важка піхота зі списами наперевіс і круглими у щільному строю була інновацією у військовому мистецтві. Їх не об’єднувала імперська воля — їх об’єднувала потреба вижити, і віра в те, що земля, на якій вони стоять, належить їм.
У 490 році до н.е. на рівнині біля Марафону перси висадили військо. Проти них вийшли афіняни та платейці — лише 10 тисяч проти понад 25 тисяч, за оцінками. Але це була битва не за цифрами. Це була битва дисципліни, сміливості та тактики. Греки зімкнули лави й ударили першими. Вони розгромили противника, змусивши його відступити до кораблів. Перемога при Марафоні не лише врятувала Афіни — перша перемога греків над персами показала, що імперія персів не є непереможною.
Ця битва часто називається точкою відлікою початку Класичної Греції, що триватиме 200 років та матиме великий вплив на наше суспільство. Битва при Марафоні часто розглядається як поворотний момент у середземноморській та європейській історії,
Втім, перси не забули поразки. У 480 році до н.е. новий цар Ксеркс зібрав армію ще більшу — за деякими підрахунками, до 200 000 людей — і рушив на Грецію. На цей раз Афіни були підтримані і Спартою (в минулий раз у них було свято, тому вони сказали “ми не підемо”).
Спершу відбулись Фермопіли, де легендарні 300 спартанців царя Леоніда затримали ворога ціною власного життя (звісно, їх було не 300, а більше). Після цього майже вся Греція опинилась під владою персів, а самі Афіни були зруйновані і згоріли. Долю війни вирішить морська битва при Саламіні, в якій греки та обернули чисельну перевагу персів проти них самих та перемогли.
Незабаром, у 479 році до н.е., об’єднане грецьке військо під командуванням спартанця Павсанія здобуло перемогу при Платеях — остаточну перемогу у війні. Після цього вторгнення греки перейшли в наступ.
Це була перемога не лише фаланги над кіннотою. Це була перемога принципу громадянства над підданством, активної участі над покорою, публічної політики над царським наказом. Це був визначальний момент для молодої афінської демократії, показавши, чого можна досягти завдяки єдності та вірі в себе; насправді, війни фактично ознаменували початок «золотого віку» Афін.
І хоча після цього греки ще довго ворогували між собою, саме цей досвід в форматі Давіда проти Голіафа став джерелом політичної віри — що невеликі вільні народи здатні вистояти проти найбільших імперій.
Частина 5. Еллінізм та новий світ.
У середині IV століття до н.е. Перська імперія ще здавалася могутньою. Хоч вона і пережила поразки у греко-перських війнах, все ж зберігла контроль над велетенськими територіями — від Єгипту до Індії — і залишалась безперечним центром сили на Близькому Сході. Але щось змінилось. І це щось прийшло із півночі Балкан, зі скелястої Македонії, яку ще недавно греки вважали напівварварською околицею.
Філіпп II Македонський, батько Александра, створив не просто сильну армію — він створив бойову машину нового типу. Його фаланга складалася з професійних солдатів, озброєних довгими списами — сарісами, які дозволяли тримати супротивника на відстані. На відміну від традиційних грецьких гоплітів, ці воїни були треновані як єдине тіло, здатне до маневрів, флангових атак і проривів. Ідея громадянського ополчення відійшла у минуле. Настала ера армії як професії.
Далі ви знаєте самі:
Після смерті батька (при загадкових обставинах) у 336 році до н.е. двадцятирічний Шура перейняв армію, і водночас — амбіції. Подавивши супротив в Греції, він уже за два роки вирушив у похід на Схід — проти тієї самої Перської імперії, яку століттями боялись греки. У 334 році до н.е. він перетнув Геллеспонт. І з цього моменту розпочалася історія, що завершиться крахом імперії Ахеменідів.
Спочатку була битва при Граніку — невелика, але символічна перемога. Потім — Ісс у 333 році, де Александр розгромив армію царя Дарія III, змусивши його тікати з поля бою. Але найбільш знаковою стала битва при Гавгамелах (поруч з Мосулом, Ірак) у 331 році до н.е. Там зібралася уся сила Персії: тисячі кіннотників, бойові колісниці, слони, маса найманців і союзників. Армія переважала греків в декілька разів. Але фаланга тримала стрій. Побачивши розрив в строю персів, Александр особисто вдарив кіннотою у центр. Дарій знову втік. І цього разу — назавжди.
Відтепер Перська імперія фактично припинила існування. Александр увійшов у Вавилон, далі в Сузи, потім у Персеполь — столицю імперії, де урочисто спалив царський палац. Не як акт варварства, а як символ: епоха Ахеменідів закінчилась. Почалась нова епоха — елліністична.
Але завоюванням все не закінчилось. Александр рушив далі: аж до Інду. Де він йшов, він засновував та перейменовував міста. Александрополі з’явились по всьому Близькому Сходу і за ним. Його фаланга марширувала по пустелях, лісах і горах, будуючи нові міста, засновуючи колонії, залишаючи за собою сліди грецької культури там, де про неї ніколи не чули. У кожному з підкорених регіонів залишалась не просто армія — залишались архітектори, митці, вчителі, чиновники. І з цього народилось нове явище — еллінізм.
Еллінізм не був чисто грецьким. Це була суміш грецького й східного: грецькі мови, театри, адміністрація — поруч із перськими звичаями, східною пишнотою і новими релігіями. Александр сам одягнув перський одяг і навіть прагнув створити єдину еліту з греків і персів. Це викликало незадоволення — особливо серед македонських вояків. Втомлені роками походів, вони відмовились іти далі.
Після смерті Александра в 323 році до н.е. його імперія розпалась — але світ уже не був тим самим. На уламках Персії і грецьких полісів виросли нові держави — держави еллінізму: Птолемеї в Єгипті, Селевкіди в Азії, Атталіди в Пергамі. Усі вони поєднували грецьке коріння з місцевою культурою, і саме вони створили той міст між Сходом і Заходом, який формуватиме античний світ ще століття.
Завдяки перемозі фаланги над імперією з’явилась ідея, що культура може бути мобільною. Що філософія, мова, естетика — можуть долати гірські хребти й пустелі, залишаючись живими. І хоч сам Александр мріяв про об'єднану державу, в історії він залишився не об’єднувачем, а каталізатором — тим, хто зруйнував старе, щоби створити нове.
Дякую за прочитання тексту! Наступний епізод буде торкатись розвитку ідеї античної демократії - Риму, та розвитку східної автократії - китайських царств.
