Дипломатія по-трампівськи

Дипломатія — справа тонка.

Це сфера, що вимагає уважності, стриманості, вміння мовчати, коли треба, говорити обережно, розуміти не лише контекст, а й підтексти.

Дипломатів роками готують до цієї ролі: вчать бухати і сперечатись розуміти міжнародні відносини, досліджувати проблеми, виявляти потенційно образливі речі. І хоч ця професія менш статична, ніж, скажімо, суддівство чи духовенство, дипломати — це теж доволі кастова система. *Систему почесного зіслання шляхом переведення колишніх політичних осіб в посли ми ігноруємо.

І дійсно, дипломатія — тонка штука, де одне необережне слово чи заява може викликати купу проблем. Тобто неіронічно це не раз створювало проблеми, які потім довго розрулювали люди важкою роботою. До речі, ситуація в Овальному кабінеті теж є таким прикладом.

Тому навіть формулювання на кшталт «глибоко стурбовані» від представників НАТО чи ООН — не просто банальності. Це обережно підібрані фрази, що мають передати сигнал без зайвого загострення.

І дипломатія особливо проявляється в критичні моменти. Українська дипломатія в 2022 була нахабною, але завдяки ній ми отримали більше допомоги, ніж могли. І проявляється дипломатія наприкінці війни — під час складного процесу мирних перемовин.

Але дипломатія сьогодення — особливо в контексті нашої війни — викликає запитання.

Про МЗС РФ тут годі й казати. На чолі — людина-кінь з риторикою рівня «гоооол», а речниця — КВНщиця, яка не склалася.

Україна ж не має достатньої геополітичної ваги, щоб щось кардинально змінити, тому дипломатичні зусилля є скоріш пом'якшуючими, і в контексті мирних перемовин — спроби отримати найкращі з можливих умов для України.

Але що тривожно — так це ситуація у США. Новий уряд США загалом складно назвати кваліфікованим. Так, ніби є виняток — Марко Рубіо, державний секретар, який здається адекватним. Але от впливу на зовнішню політику він майже не має — дипломатія США ведеться напряму з Білого дому і кабінету з кнопкою виклику кока-коли. І виглядає вона не дуже системною.

До прикладу: спочатку Трамп призначив спеціального представника США з питань України та Росії. Але зараз стало зрозуміло, що ця посада — радше формальна. Представник виявився «занадто проукраїнським», і його фактично усунули від ключових процесів.

Натомість роль «перемовника» — фактично, ключового дипломата — отримав бізнесмен Стів Віткоф. Людина з нульовим досвідом у класичній дипломатії, але з довгим шлейфом зв’язків і угод.

Це старий друг Трампа ще з 1980-х. Бізнесмен, який у 2017 році називав Росію «природним партнером США в боротьбі з тероризмом». У 2010 році написав рекомендаційного листа для російського мафіозі Анатолія Голубчіка. А на передвиборчу кампанію Трампа пожертвував мільйони доларів.

Віткоф до цього був представником США на Близькому Сході — комунікував із Газою та Ізраїлем. Тепер він напряму спілкується з Кремлем і паралельно має вести лінію щодо Ірану (поновлення ядерної угоди, яку сам Трамп і скасував декілька років тому).

Вибір Віткофа пояснюється просто: Трамп вважає, що досвід у бізнесі — це ключ до успіху і в політиці. Але це небезпечна омана.

Адже дипломатія — це не бізнес(ого!). Неочікувано, але перемовини з Путіним — не те саме, купівля готелю. Це складна гра з гебешником, який десятиліттями маніпулює людьми й цілими країнами. І Путін чудово вміє «мити очі» навіть досвідченим переговорникам.

І що ми маємо за проміжними результатами? Думаю, непоганим маркером стануть слова самого Віткофа в інтерв’ю Такеру Карлсону:

«Крим, Донецька, Луганська, Херсонська та Запорізька області — це російськомовні регіони, де відбулись референдуми, і більшість висловилась за приєднання до Росії».

«Центральне питання — це чи визнає світ, що ці території російські? І чи зможе Зеленський політично вижити, якщо погодиться на це?»

Звісно, це може бути не його думкою. Але чесно кажучи, навряд чи... Це — чергове вікно в те, як адміністрація США потенційно бачить «мирну угоду».
Питання в тому, чи зможуть американські «дипломати» розпізнати російський блеф, чи підуть на російські умови.