НАТО не потрібна Індо-Тихоокеанська стратегія; їй потрібна Середньо-Індо-Тихоокеанська стратегія

Лорд Ісмей добре описав сенс існування НАТО, як «тримати німців внизу, американців всередині, а росіян – поза Європою». Річ у тому, що на даному етапі НАТО географічно залишається атлантичним альянсом, метою якого є захист Європи від сторонніх. Так було з Радянським Союзом під час холодної війни, і так, безумовно, є з Росією сьогодні. Але НАТО навряд чи розширить свою географію до Індо-Тихоокеанського регіону – це надто сильно змінило б ідентичність альянсу. Крім того, спогади про операції за межами регіону (на Близькому Сході) все ще надто близькі й надто гіркі для європейців, щоб підписатися під ними.

Отже, безпосередня активність НАТО в Індо-Тихоокеанському регіоні — це мрія, про яку краще забути, принаймні, на найближче майбутнє. Проте це не означає, що Альянс не може переосмислити свою роль щодо Китаю; у цьому випадку мова йшла б не лише про те, щоб утримати китайців, а й про те, щоб триматися якомога далі від Європи. Це посилило б побоювання європейців щодо економічного проникнення Пекіна в європейські економіки та стратегічно втримало б китайців на відстані витягнутої руки по сусідству з Європою.

Тримати китайців якомога далі може справді стати стратегією для Європи, оскільки останнім часом китайці проклали собі дорогу до південних сусідів Європи. Не лише на суші в деяких частинах Африки та Близького Сходу, але й на морі: не випадково Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) побудувала свою першу військову базу за межами китайських кордонів у Джибуті, у вузькому місці між Індійським океаном і Червоним морем, яке з'єднує Індо-Тихоокеанський регіон і Середземномор'я.

У міру розвитку Азії та закриття Сухопутних «шовкових шляхів», поки Росія залишається ворожою заходу, Середземномор'я повернулося на своє місце як стратегічний зв'язок між Сходом і Заходом. Зрештою, контроль над вузловими точками між Китаєм та Європою, від Гібралтару до Малаккської протоки, знову став проблемою. За останнє десятиліття Пекін здійснив низку придбань, придбавши через свою державну судноплавну компанію COSCO Грецький порт Пірей у 2016 році, починаючи з 2021 року розвиває ще один порт в Ель-Хамданії, Алжир, і придивляється до портів Генуї, Трієста та Таранто в Італії. Звичайно, жоден з цих проєктів не має прямої військової складової (принаймні на цей час), але легко уявити, як ця стратегія може призвести до подвійного використання портів і перетворення на зброю комерційних угод, щоб досягти прогресу на південному задньому дворі Європи, загрожуючи американським інтересам на північ і південь від Середземного моря.

Більшість країн Південної Європи добре знають про присутність Китаю, що зростає в Середземномор'ї, яка викликає у них дедалі більше занепокоєння, в той час, як більшість центральноєвропейських членів Альянсу з роками зрозуміли, що російська підривна стратегія також поширюється на південь від Чорного моря до Середземномор'я та Африки. Не буде багато розбіжностей щодо стратегії НАТО, спрямованої на витіснення росіян і китайців з південних і східних кордонів Європи. А враховуючи важливий комерційний зв'язок між Середземномор'ям і Індо-Тихоокеанським регіоном, це був би спосіб залучити європейців через більш знайомий їм стратегічний регіон до глобальної стратегії Америки. Для НАТО Індо-Тихоокеанський регіон може  не бути консенсусним, але стратегія Середньо- Індо-Тихоокеанського регіону може стати для Вашингтона ключем до того, щоб змусити європейців рухатися вперед.

Джерело: The National Interest