Як закінчуються війни?

27 липня 1953 року. Під спекотним сонцем Пханмунджома, американський генерал Вільям Гаррісон та північнокорейський генерал Нам Іль підписали документ, який мав завершити одну з найжорстокіших воєн після Другої світової. 18 копій угоди, три мови, майже ніяких рукостискань. На столі — папери. Під ними — три мільйони загиблих.

Цей конфлікт, який забрав мільйони життів, так і не завершився офіційним миром. У Пханмунджомі досі стоїть конференц-зал, через середину якого проходить лінія розмежування: південнокорейці і північнокорейці можуть зустрітись, не перетинаючи кордон, бо той буквально розділяє кімнату. Але ці переговори, які тривають десятиліттями, не дали жодного результату. Причина — фундаментальна: і Північна, і Південна Корея вважають себе єдиним легітимним урядом для всієї Кореї. Жодна не визнає право іншої на існування. Тож лінія розмежування стала не тимчасовою — а історичною.

Попри це, мир (технічно —  перемир’я), укладений у 1953 році, досі тримається. Не завдяки довірі — а завдяки підтримці балансу сил між двома Кореями. Впродовж 70 років — попри інциденти, провокації, загрози — масштабного наступу не було. Перемир’я перетворилося на статус-кво.

Але існує і геть інша історія.

27 січня 1973 року в Парижі, після років таємних і відкритих переговорів, був укладений мир —  Угода про припинення війни та відновлення миру у В’єтнамі. США, Північний В’єтнам, Південний В’єтнам підписали угоду, що мала покласти край одному з найдовших і найкривавіших конфліктів ХХ століття. Припинення вогню, виведення американських військ та політичне врегулювання. 

Всього два роки потому — і Південний В’єтнам не існує на світовій мапі. 

Коли останній американський солдат залишив В’єтнам 29 березня 1973 року, бойові дії вже відновилися. Для США угода була шляхом виходу з війни, що виснажила морально і фінансово. Для Північного В’єтнаму — тактичним кроком, аби отримати стратегічну перевагу. Вашингтон намагався переконати себе, що процес «в'єтнамізації» — передача відповідальності місцевим силам — спрацює. Але у Сайгоні не було ні сили, ні легітимності, аби встояти самостійно.

У квітні 1975 року Сайгон — столиця Південного В’єтнаму — впав. Американські гелікоптери евакуювали людей з даху посольства США. Республіка В’єтнам припинила існування. Ця історія повториться в Афганістані та Іраці.

Обидва мири були досягнуті через важкі перемовини та не раз могли зірватись. Вони змушували сторони прийняти важкі компроміси. Але один мир триває досі. Інший обірвався за два роки і закінчився розгромом держави. 

Майже 40 відсотків мирних угод, укладених з 1975 року, розпалися протягом п'яти років після їхнього укладення.

Чому? Чому одні мирні угоди тривають роками і стоють новою політичною реальністю, а інші — вмирають за лічені роки чи місяці після підписання?

Цей текст — спроба передати проблематику миру та його збереження. Розповісти як мир встановлюється, та як може зруйнуватись. 

“Продовження політики іншими засобами”

Війни — доволі традиційна розвага для людей. Що вже казати, якщо всю історію людства небезпідставно можна описати як низку війн в певній послідовності. 

Але всі війни починаються чомусь. Цих причин може бути безкінечна кількість — від конфлікту за лобстерів чи через вбивство свинки (це реальні історії, якщо що) аж до ідеологічних суперечок, наприклад Tralalero Tralala versus Bombardiro Crocodilo. Сенс в тому, що у кожної війни є причина, і війну обирають як інструмент щоб її вирішити.

Як не дивно, війною навряд чи вирішиш питання покращення системи охорони здоров’я чи рівня освіти в країні. Однак війни є корисними в іншій сфері — коли ти хочеш від іншої країни щось — а вона цього тобі не дає. Це і є унікальність війни (та всіх силових методів загалом) — на них інша країна не може сказати “ні”. 

Коли війна починається, у країни є вибір: боротись і захищатись (а відповідно, не дати агресору досягти своїх цілей) або прийняти його умови. Проблема? З доволі великою ймовірністю ці умови не є прийнятними для країни, на яку напали. Зрештою, якщо умови є прийнятними — чому війна взагалі розпочалась?

Але звісно, конфлікти бувають різними. Іноді можуть бути умовно обмеженими: певні торгові проблеми чи територіальний диспут, але іноді — дуже глобальними, як, до прикладу, сам факт існування держави. 

Сама ціль війни (або об’єкт війни, якщо хочете) багато що може сказати про ймовірність укладання миру. Чим більш глобальна ціль у нападника — тим буде важче знайти компроміс. Це — перша частина формули миру (no pun intended), яку варто брати до уваги. Але існують і інший вимір проблеми.

“Війна — це продовження політики іншими засобами”, писав австрійський генерал Карл фон Клаузевіц. Як і будь яка політична дія, війна має свою ціну. Однак зовсім іншу в порівнянні з іншими політичними інструментами. 

Війна коштує грошей, ресурсів, розвитку економіки і людського капіталу, зруйнованих міст і підприємств, і, з рештою, загублених чи скалічених життів. Як би це не було парадоксально, саме кількість “влитого” — та втраченого — ресурсу в війні зменшує шанси досягти миру. Тобто більша кількість жертв на війні лише віддаляє її кінець — за всіх інших рівних умов.

Війна, щоб покінчити з війнами

У людей часто присутнє уявлення, що війна, яку вони воюють — буде остання, переможна, а ворог буде розбитий назавжди. Дивно, але це уявлення не руйнують сотні прикладів протилежного. Саме так розпочалась і Велика війна, як мала стати останньою в історії людства. А через 20 років її назвали Першою світовою.

Теорія ігор — одна з інструментальних систем, які використовують для оцінки прийняття оптимальних рішень в умовах конфлікту (мова не тільки про війни) — припускає, що всі гравці діють раціонально, тобто пріоретизують власні інтереси і мінімізують власні втрати. Але саме тому її далеко не завжди можна використати в реальному світі — історія знає забагато прикладів, коли війна не мала практичного сенсу, але все одно розпочиналась та тривала роками. 

Справді, в раціональному світі війн, скоріш за все, ніколи б не було. Або їх було б непорівняно менше, ніж в нашому (не дуже раціональному) світі. Адже якою б важливою не була ціль війни — ціна, яку доведеться заплатити для її досягнення, набагато вища. Дуже часто ця ціна кратно збільшується через погане планування та підготовку, що призводить до неочікуваних та невиправданих втрат.

Технічно, рішення почати війну — це комбінація вартостей, ризиків, і того, наскільки ви цінуєте, наприклад, життя своїх солдатів чи контроль над територіями.  Але у більшості війни розпочинаються не з міркувань про вигоди чи втрати. Тобто, це все може бути присутнім, але часто це є лише прикриттям політичних амбіцій чи особистих бажань. Про яку ціну життя може йти мова, якщо ти хочеш вписати себе в сторінки історії?

Саме тому персоналії — з їх емоціями, страхами, амбіціями та помилками — відіграють важливу роль в питаннях як початку війни, так і прийняття миру. Для когось рішення щодо продовження війни є особистим: від нього залежить його власна слава чи репутація, війна відволікає від внутрішніх проблем в державі, йому загрожує покарання (чи смерть) після встановлення миру чи він банально непогано заробляє на ній. Більше того, різні групи в державі — уряд, військові, суспільство — можуть мати різні інтереси, що не завжди збігаються з довгостроковими стратегічними інтересами самої держави.

Вдаватися до необґрунтованого продовження конфлікту особливо можуть керівники в автократіях, де політичне виживання лідера напряму залежить від результату війни. Суспільство також не діє “логічно”. Окрилене перемогами чи розгніване зрадами на полі бою, воно може наполягати на завчасному припиненні війни чи на невиправданому її продовжені. Приклади першого — революції в Німеччині та російській імперії (хоча тут суперечно), приклади другого — В’єтнам, Японія. 

Тобто, Суспільна думка може підтримувати або гальмувати політичні рішення щодо припинення війни. У демократіях це особливо важливо, але навіть в автократіях ігнорування настроїв населення може призвести до повстань, бунтів, або навіть революцій. Формально рішення ухвалює уряд. Але будь-який полюс суспільства — народ, військові, економіка — може вплинути на війну через страйки, бунти, революції, військові заколоти.

“Всі війни мають закінчитись”

Після виснажливого конфлікту війна може закінчитись різними способами, кожен з яких має свої особливості та наслідки. Ці сценарії можна поділити на кілька категорій:

Перемога, люди! Перемога означає, що одна зі сторін конфлікту отримує все бажане, не поступаючись нічим важливим. Інша сторона, добровільно чи під тиском обставин, визнає нову реальність. Це не обов'язково означає повне військове розгромлення супротивника чи захоплення столиці. Часто досить досягнення обмежених цілей. Так, війна між Великою Британією та Занзібаром 1896 року, тривала лише 38 хвилин, але завершилася швидкою капітуляцією Занзібару.

Переговори та компроміс. Якщо жодна зі сторін не має достатньої переваги для перемоги, вони сідають за стіл переговорів. Результат залежить від поточного стану війни, очікувань на майбутнє, готовності нести витрати та навичок переговорників. Важливу роль тут відіграє психологія сторін і дипломатичні навички, а не лише військова сила. Прикладом таких перемовин можуть бути численні європейські перемовини — від Вестфалю до Ялти.

Мирний договір — це найформальніший спосіб завершення війни, коли укладається офіційна угода, що визначає нові кордони, умови репарацій та політичні домовленості. Як було згадано раніше, сьогодні ця практика є доволі нестабільною. Водночас велика кількість конфліктів завершуються без підписань мирної угоди. Її ж підписання не гарантує миру само по собі: Версальский мирний договір формально встановив мир, але водночас заклав підґрунтя для наступного глобального конфлікту через жорсткі умови для Німеччини.

Перемир’я або заморожений конфлікт. Якщо повноцінний мирний договір неможливий, сторони можуть тимчасово припинити активні бойові дії без остаточного вирішення спірних питань. Такий стан може зберігатися роками чи навіть десятиліттями, як у випадку з Корейською війною, яка офіційно досі не завершена, але фактично бойові дії заморожені.

Затяжний низькоінтенсивний конфлікт. Коли війна не занадто дорога для сторін, але поступки неможливі через принципи чи політичні амбіції, конфлікт може тривати безкінечно. Перевага цього формату в мінімальних втратах, але недолік — відсутність будь-яких позитивних перспектив та стабільності, як це можна бачити у деяких конфліктах на Близькому Сході.

“Що б не обіцяли дипломати, розраховуйте на найгірше” — М. Тетчер

Окей, ми дійшли до моменту, коли обидві сторони вирішили все ж йти на мирні перемовини. Справжній потік зради лише починається. 

Коли починаються перемовини, кожна зі сторін має власні переговорні позиції та переговорні очікування. Комбінація цих значень та дипломатичний процес (в меншій мірі) а також потенційні зміни в переговорних позиціях (в більшій мірі) і визначать, яким буде мир. І чи буде він взагалі. 

Перемовини можуть стартувати в різні моменти: або після укладання перемир’я (яке зазвичай включає припинення вогню, обмін полонених, гуманітарні заходи тощо), або ще в розпалі бойових дій — коли обидві сторони розуміють, що так далі не можна.

У будь-якому сценарії, ситуація на фронті залишається ключовим фактором. Перемир’я — не догма. Воно може бути скасоване в один момент, якщо одна зі сторін вирішить, що має нову перевагу або втратила віру в переговорний процес. Переворот, революція, інтервенція третьої сторони та навіть окремий наказ командира підрозділу — усе це може зірвати найкращі дипломатичні наміри.

Інша небезпека — це те, що формальна згода "говорити" зовсім не означає готовність "домовлятися". Сторони можуть мати абсолютно протилежне бачення реальності. Іноді вони не просто мають різні інтереси — вони живуть у паралельних світах. Для однієї сторони — це оборона свободи, для іншої — "захист російськомовних". Для однієї — тимчасові труднощі, для іншої — стратегічна перевага. Це породжує фальшивий діалог, у якому сторони ведуть перемовини з тінями, а не одна з одною.

Саме тут на сцену виходять посередники — ті, хто може виступити дзе ркалом, проєктором і килимком для психологічного джудо водночас. Це можуть бути нейтральні або відносно нейтральні країни, міжнародні організації чи навіть окремі лідери, яким довіряють обидві сторони. Їхнє завдання — не просто організувати простір для розмови, а допомогти сторонам вийти з ілюзій і знайти точку реального компромісу. Але бути посередником — це ризик. Якщо мир розвалиться — частина провини завжди ляже і на тебе.

Переговори майже завжди передбачають втрати для обох сторін. Укладення миру рідко означає чиюсь повну перемогу. Частіше — це болісне визнання того, що "вистачить", навіть якщо в душі хочеться добити, добрати, дожати.

Цей компроміс може бути несправедливим. Він може обурювати частину суспільства. Але головна його якість — він має бути достатньо реалістичним, щоби зупинити кровотечу.

Та іноді компромісу не буде. Бо в конфлікті можуть бути ставки, з якими не торгуються. Екзистенційні ставки. Якщо одна зі сторін вважає, що мир загрожує її існуванню — як державі, як народу, як політичному режиму — вона продовжуватиме війну. І тоді мир не просто важкий — він взагалі неможливий. Бо перемовини — це ж про довіру. А як домовитись із тим, кому не віриш жодного слова?

Це і є друга ключова причина затяжних війн — криза зобов’язань. Сторони не вірять, що інша дотримається домовленостей. Особливо якщо в тебе немає сили, щоб покарати порушника. У такому світі (а міжнародна політика і є таким світом — без суду, без поліції, без шерифа), довіра — розкіш. Тому іноді єдиним способом досягти миру стає не угода, а повна перемога. Знищення супротивника. Або зміна його режиму.

Si vis pacem, para bellum

Війна — річ політична. Це не просто битва армій, це битва інститутів, битва культур, битва уявлень про світ. Вона охоплює суспільства цілком: ламає інститути, перекроює кордони, змінює покоління. 

Причина війни може бути різна, різними можуть бути інтереси і цілі сторін. Війна може йти довго, бути короткою. Але попри все, війни мають властивість закінчуватись. Питання тільки — як? І чи надовго?

Історія знає безліч прикладів невдалих укладань миру та перемир'я, що призводило до відновлення боїв: від Різдвяного перемир’я 1914 року до Шкільного перемир’я на Сході у 2015 році. Прикладів вдалого і тривалого миру — значно менше. І часто це не ті приклади миру, які б хотілись бачити, а угоди про беззаперечну капітуляцію чи розділ країн. 

Почати війну — рішення складне. Але зупинити її — ще важче. 

Те, чи стане мир справжнім, завжди впирається в одну ключову річ: безпеку. Травмовані реаліями та наслідками війни, народи та уряди піклуються про базовий принцип “не втратити те що маю”. Адже якщо мир не триватиме довго — знов з’являється ризик втратити все.  Це те, чого так рішуче вимагає уряд України як умову підписання перемир’я і мирних угод. Здавалося б, логічно, безпека і гарантія непродовження війни — це і є мир.

Кажуть, поганий мир краще війни. Це логічне твердження. Проблема полягає в тому, що поганий мир є радше паузою між двома частинами війни. Перед його заключенням завжди варто питати себе: чи буде здатна сторона відновити себе? Чи буде здатна ефективно підготувати оборону? 

Сторони можуть щиро підписати договір, а через рік знову готуватись до удару. Саме сила, стримування, страх відплати — це те, що справді утримує сторони від нового конфлікту.  Альянси, угоди, спільні навчання — усе це добре, але є інструмент, який працює без перекладача: Це — зброя.

Сильна держава — озброєна держава. Це гіркий урок, який став повчальним для України в 2014 році. В 2022 доля не повторилась, але сили не вистачило. Не вистачило планування, стратегії, згуртованості.

Мир — це результат чіткої стратегії: посилення себе, зменшення вразливості. 

Україна не може дозволити собі повторити шлях В'єтнаму, Іраку чи Афганістану — де усе трималось на зовнішніх домовленостях та спробах “ззовні” створити єдину, стійку державу. 

Маємо фокусуватись на державі, її розвитку і міцності — як це роблять в Південній Кореї, яка виросла під прикриттям союзників, але зробила ставку на власну силу, індустрію, армію, дисципліну. Сьогодні вона не без проблем, але водночас одна з найрозвиненіших економік і найбільших виробників зброї. 

Мир — це коли ти готовий до війни краще за того, хто хоче тебе знищити. Хочеш миру — готуйся до війни.