Найкращі уми людства завжди мріяли про справедливість. Цілі покоління йшли за це у в’язниці та на шибениці. У перших лавах борців за світле майбутнє завжди була молодь. Робочій молоді був властивий інтернаціоналізм. Колись так було й у Росії.
Зовсім інша картина постає перед нами в Росії на межі тисячоліть. Переважним настроєм росіян була у ці роки побутова антирадянщина і антикомунізм. Дуже швидко з’ясувалося, що річ не в комуністах. Радянська влада винна лише в тому, що Росія за неї зажила дуже добре. Треба було залишити раціон росіян лише на рівні 1917 року: осьмушка хліба раз на день, та й то не щодня.
Багато пенсіонерів оплакували СРСР. Невдоволення «грабіжницькими» реформами не завадило цим страждальцям гнути колишню соціал-патріотичну лінію. «Ми підтримуємо Путіна в питанні об’єднання колишніх союзних республік… Але ми категорично не сприймаємо його політику «десталінізації»», — заявила в 2013 році Ніна Андреєва, автор сумно відомої статті «Не можу поступатися принципами».
«Комуністи» середнього віку здавалися часом більш осудними. Так, сучасний російський маоїст Олег Торбасов неодноразово говорив про право Чечні на самовизначення. Однак Торбасов не розповсюджував це право на радянську епоху. Читаєш Торбасова і дивуєшся: виявляється, Сталін виселив чеченців, щоб врятувати їх від винищення! Таку ахінею не несла навіть Ніна Андреєва.
А росіянам Чечня взагалі була нецікавою, як сьогодні їм нецікавою є Україна, як у 2008 році була нецікавою Грузія. О, звісно, росіянам нецікава «політика»! Вони хочуть просто жити. Але політика та ідеологія не перестають існувати через те, що інтерес до них втратили розбещені обивателі. Які ж ідеї переважали у ці роки?
Ось яку фразу сказала моя нещасна мати, відправляючи мене в 1999 році в перший клас і, як завжди, демонструючи мені неповагу до власної матері: «Закликаю кров Ісуса Христа на свій захист!» Росію охопила епідемія божевілля на релігійному грунті. І коли? У добу атома і космосу, у добу переможних соціалістичних революцій! Чи не свідчить це вже само по собі про те, що не з того почали перетворювачі світу, що не ту країну обрали вони на роль першої країни розвиненого соціалізму?
Ні, справжніх релігійних фанатиків було небагато більше, ніж у СРСР. Справжнім богом російських обивателів стали речі. Це була епоха розквіту речоманії: речі стали цінуватися росіянами дорожче за людське життя. Привіт їм на цю тему від Ільзи Кох! Майстриня за абажурами з людської шкіри щиро поділяє їх жаль про те, що її «геніальний» винахід опинився в дефіциті не тільки в СРСР, а й у країнах «ринкової економіки».
До речі, про нацистів. Росіяни не надто і приховували свої симпатії до них. Як гриби після дощу, розмножувалися в країні банди скінхедів. Ліберали казали, що це здорова реакція на радянський досвід, на радянське лицемірство: мовляв, Гітлер був чеснішим за Сталіна. Час розставив все на свої місця: нацизм став офіційною ідеологією путінської Росії.
Росія здавна була багатонаціональною державою. Російська пропаганда запевняла, що це неросійські народи добровільно ввійшли до складу Росії. У цьому змушували засумніватися навіть казенні підручники, якщо читати їх уважно. А Росія своєю війною у Чечні знову поставила під сумнів власну легенду про добровільне входження народів до імперії. Як примирити це явне протиріччя?
А ніяк. Логічні протиріччя не бентежили російського обивателя. Для нього не існувало ідей — існували лише інтереси, здичавілі до рівня тваринних інстинктів. І якби ж всі росіяни постали переді мною, тоді ще підлітком, у цій своїй голій порожнечі! Та як же ні — були й люди, які продовжували лицемірити, які, можливо, самі не усвідомлювали, наскільки їхні справи суперечать їхнім же словам, часом — їхнім найщирішим намірам!
Провідною опозиційною силою країни була КПРФ. Ліберально-буржуазні партії повністю дискредитували себе у дев’яності роки. І якщо на початку дев’яностих багато росіян активно цікавилися політикою, то тепер, у двохтисячних, вони розбіглися своїми норами. Політично активними залишалися переважно пенсіонери. А вони, звичайно, дивилися в таке недавнє ще радянське минуле.
Але КПРФ була лише офіційним крилом «комунізму». «Росія вичерпала ліміт на революції», — заявив Зюганов на засіданні Конституційного суду у «справі КПРС» у липні 1992 року. Насторожені «демократи» розцінили цю капітулянтську заяву як просту військову хитрість. Але даремно турбувалися пани антикомуністи: Зюганов зраджував лише тих, від імені кого виступав.
Наша епоха відзначена феноменом «комуністичної багатопартійності». Поки Зюганов валявся в ногах у Єльцина, в країні діяли кілька компартій. «Трудова Росія» (Анпілов), РКРП (Тюлькін), ВКПБ (Ніна Андрєєва), РКП-КПРС (Пригарін) — ось далеко не повний список цих альтернативних компартій. І вони, на відміну від КПРФ, чудово обходилися без реєстрації у мін’юсті та без містечок у Верховній Раді.
У 1991 році в Росії була заборонена КПРС. Але радикальні «комуністи» вільно мітингували. Вони не тільки виступали проти Єльцина, а пізніше і Зюганова, а й вели боротьбу між собою, звинувачуючи один одного в опортунізмі або замовчуючи один одного. А коли настав «чорний жовтень» 1993 року, анпілівці виступили у перших рядах захисників Білого дому, яких зрадив Зюганов. Чому ж зраднику вдалося вирвати червоний прапор із рук революційного трибуна?
У Анпілова і Зюганова було спільне гасло: «Назад, у СРСР». Але Анпілов забув, що у СРСР брали гору не ідейні революціонери, а цинічні кар’єристи. А чи надовго вистачило революційного пориву у славетних захисників Білого дому? Він вичерпався того дня, коли над Росією стояла груднева стужа 1993 року і коли на Охотному ряду крізь товщу білого снігу раптово пробився букет червоних гвоздик. Справді, навіщо російському пролетаріату Анпілов на барикадах, якщо в нього є Зюганов у Думі?
Зміни долі вітчизняного комунізму дали благодатний ґрунт для ліберальних істерик: «Усі біди Росії — від більшовиків!», «Комунізм — це фашизм!», «Червоно-коричнева сволота!» Адже на практиці лібералами виявляються завжди комуністи!
Судіть самі. У 1917 році історія відміряла вже лібералам цілих вісім місяців для того, щоб вжити невідкладних заходів на користь всього народу. Як розпорядилися тодішні ліберали цим дорогоцінним часом? Вони продовжили гноювати солдатів у окопах. Вони викидали робітників надвір. Вони розстрілювали селян, які наважилися взяти поміщицьку землю. А більшовики на додаток до Декрету про мир та Декрету про землю піднесли людству ще й Декрет про державну незалежність Фінляндії. Чи потрібні ще докази, що більшовики виконали за ліберальних шахраїв з Тимчасового уряду програму буржуазної революції?
Так, більшовики виявилися редисками: червоні зовні, білі зсередини. Вже 1922 року вони насильно втягли неросійські народи до Радянського Союзу. А 1993 року біля Білого дому стояли аж ніяк не вигадані червоно-коричневі: шизофреніки, які тримали у лівій руці радянський прапор, а у правій — імперський. Але згадаймо, що писав 1939 року відомий російський ліберал Мілюков, свого часу — перший міністр закордонних справ Тимчасового уряду: «Мені шкода фінів, але мені потрібна Виборзька область».
І все ж таки Новодворська виявилася до біса правою: саму зловісну роль грають російські комуністи. Ось як виправдовує сучасний «комуніст» Штокман організований радянською владою геноцид кримських татар: «Кримські татари були по суті обслугою руснявих поміщиків та буржуазії, яка розважалася в Криму. Заробляли на чайових від неї». Чи потрібно говорити про те, що з таких покидьків складається весь російський комуністичний рух? Як тут не повторити за Ахеджаковою: «Роздавити гадину!»
Якщо ж говорити серйозно, то між російськими лібералами та «комуністами» немає різниці. І ті, й інші хочуть усунути від влади путінську камариллю, щоб самим зайняти її місце та продовжити її фінансові махінації (ліберали) та її розбій («комуністи»). Ліберали нездатні прийти на допомогу голодним та хворим, а «комуністи» хочуть і надалі грабувати кримських татар та українців… щоб «рятувати від голоду Поволжя». Вся справа в тому, що і ліберали, і «комуністи» розбещені ситим дитинством — дитинством, якого ніколи не знала переважна більшість людства.
Так, у своїй боротьбі за уми російського пролетаріату ми зазнали фіаско. Прав виявився опортуніст Зюганов: «Росія вичерпала ліміт на революції». Переважній більшості росіян нецікаві ні соціалістична революція, ні ліберальні реформи. Революціонерам більше нема чого робити в Росії.
Але російські правителі безсилі зупинити перебіг історії. Незламною стіною на шляху російських фашистів стала Україна. Нищівний удар по бандитах російського імперіалізму на Близькому Сході завдала народна революція у Сирії. І якщо фашистська Росія вплутається у третю світову імперіалістичну війну, вона у цій війні згорне собі шию. Повне звільнення народів поза горами.
На землі ще багато черствості та малодушності. І справа не лише у зовнішніх обставинах. Людство боляче, як сказав один мудрий вірменин, який годиться мені в отці. Щоб змінити світ, потрібно змінити себе. І найдоступніший для цього засіб — лікувальна фізкультура, пов’язана зі структурними порушеннями опорно-рухового апарату.
Чому я весь час ставлю комуністів у лапки? Та тому, що це й не комуністи! Вже Маркс та Ленін наробили чимало юнацьких дурниць. Сталін і Мао перетворили комуністичну ідею на свою протилежність. Нам начхати, що про це думають ліберали, але ми маємо довести, що здатні справді будувати світ добра і справедливості, а не лише розмінювати царську казарму на радянську прес-хату.
Ліберали та «комуністи» — кожен на власний лад — хочуть лікувати Росію. Але Росія не хвора. Росія — це і є хвороба. «Росія — це ракова пухлина людства», — ця безсмертна фраза, яка зазвичай приписується Новодворській, створила чимало проблем знаменитій радикально-ліберальній журналістці. Насправді Новодворська заслуговує на цю фразу вічної вдячності всього людства — адже вона назвала на ім’я його власну хворобу, наочно показала людству країну, у якій гранично зосереджені його недоліки та його пороки.
Смерть Росії!
10 травня 2026 р. (оригінал)
Перекладено українською 9 червня 2026 р.
