І порядна людина може бути невільником обставин. Хто ж є лакеєм обставин, той не є порядною людиною.
— Л. Берне
Дивною є доля великих людей: за життя їхні ідеї, їхнє імʼя стають тим прапором, довкола якого йде завзята боротьба їхніх противників і їхніх приятелів. Деякий час триває ся боротьба і по їх смерті. Але з бігом часу ситуація змінюється.
Є великі люди, імʼя яких має таку велику популярність у масах, що знищити її не в змозі найзавзятіші вороги. Тоді вони роблять щось инше: вони сами стають горячими прихильниками того, кого вони ще вчора публічно зневажали, але стараються показати людям велику людину так спрепарованою, в такім соусі, щоб вона була їм цілком нешкідливою. Зачинається грандіозна фальсифікація ідей великої людини, а історичний туман, що поволі обкутує історичну постать, робить сю фальсифікацію тим легшою.
Так було з Ісусом, щоб зачати від загально знаного прикладу. Так було з Богданом Хмельницьким: з людини, яку — якби вона умерла роком пізніше — проклинала б тепер Православна Церква, як Мазепу, з сеї людини зробили героя «єдиної і неподільної Росії».
Такою була і доля Маркса: нема такого ревізіоніста, котрий би найбільшу свою дурницю не старався виправдати цитатами з «Капіталу».
Подібну фальсифікацію зазнавав на собі і Шевченко. Але в дні останнього ювілею він став жертвою такої цинічної вівсекції, якій міг би позаздрити і відомий Прокруст. Кого лише з нього не робили! За кого лише не хотіли видати Кобзаря його «прихильники»! Одні робили з нього дяка, який бубонів собі під ніс молитви, инші знову старалися показати його апостолом любови до ворогів і т. д., і т. д.
Кожний викидав із Шевченка те, що йому не подобалося. І коли в той спосіб зміняв його аж до невпізнання, коли, викинувши саму суть Шевченкових ідей, робив з нього якусь видушену цитрину, тоді виходив перед публіку і з гордістю казав — дивіться: се наш геній, се наш пророк!
Наївні люди забували, що коли б Шевченко справді був таким, за кого вони його хотіли видати, то він не був би ані генієм, ані пророком, ані просто великою людиною.
Того моменту в шевченківській поезії, який зробив і робить її справді великою, якому вона має завдячувати своїм суспільним значенням і тепер, — сього моменту не підніс ніхто з тих, які з приводу останнього ювілею наговорили «великих слів велику силу». Жодний із української patres patriae — по сей і по той бік кордону — не показав Шевченка таким, яким був він у дійсності — великим бунтівником. І як та-кого, власне, і шануємо його ми, соціял-демократи. Можна, розуміється, насмикавши з «Кобзаря» бажаних цитат і уклавши їх у відповідний спосіб, зробити з Шевченка кого хочете, але не можна сфальсифікувати духу його музи. А сей дух, який віє з кожної сторінки його безсмертних творів, був диким, пристрасним, бурливим, могучим за силою протестом раба проти вікових кайданів — соціяльної, політичної і національної неволі, що тяжіла над Україною.
Сим нашим поглядом на Шевченка і визначається наше ставлення до його ювілею. Наші патріоти (з обох зборів) не перестають докоряти нам, що ми з кожної справи хочемо зробити справу політичну. Нас повчали, що «надуживати шевченківську музу в політичних цілях — є непрощенний гріх». Наївні люди або лицеміри! Забувають вони, що в краю, де ідея національної самостійности нашого народу є державний злочин, таке відверте проголошення сеї ідеї, яке ми стрічаємо у Шевченка, є політикою! Вони забувають, що у народу, який не знаходить инших шляхів для маніфестації своїх політичних і опозиційних думок, як лише в літературі, шевченківська поезія мусила стати політичною біблією для всіх, що прагнуть своєму краєві національної свободи. Прийдуть часи, коли кайдани національної і політичної неволі спадуть з України, і тоді шевченківське свято стане чисто літературним святом. Але поки сі кайдани не зняті, доти всякий, а особливо Шевченківський, протест проти них має виразно-політичний характер; доти поезія Шевченка носитиме всі прикмети політичного злочину, а її культ буде політичною, передусім політичною, маніфестацією.
І сей політичний характер шевченківського свята треба було якнайвиразніше закцентувати. Вони сього не зробили, батьки отчизни. Не дивно, що їм довелося фальсифікувати Шевченка. Той, хто хотів шанувати Шевченка-революціонера, мусив представити його таким, яким він був. Тії ж, хто вибрав собі завдання погодити Шевченка-революціонера з тою дійсністю, яку він негував, мусили його фальсифікувати. У сім страху перед політикою винні не лише галичани, а рівно ж і українці російські. І нема чого ховатися за спасенне словечко «заборонили!». Заборонили колись на святі в честь Котляревського відчитувати привіти по-українськи, а вдалося ж прецінь зробити з того політичну демонстрацію. Чому не можна було тепер зробити того, що виявилося можливим за Плеве? Позаяк є неможливою якась акція, то саму сю неможливість треба використати для протесту проти сеї неможливости.
На заборону Шевченківського заходу треба було реагувати організацією масових протестів (у тій формі, яка є можлива), заяв, навіть нелегальної акції. Сього не зроблено. І треба признати нашим заячим політикам — вони є консеквентні. Вони не хотіли протестувати через те, що се було б кроком політичним, а всякої політики наші народовці уникають, як чорт кадила.
Україна (російська) переживає тепер рецидив костомарівщини. Знову вилазять на сцену старі балачки, про «ветви русскаго народа», про «три русскія народности», знову відпекуються від усякої політики, знову здобуває право горожанства ідея українства «для домашнього обиходу».
Сей факт стане цілком зрозумілим, коли згадаємо, хто є наші публіцисти, хто є наші політики в Україні.
Бурхливі роки революції несподівано вивели українство на політичний шлях.
Маси потребували ватажків у національно-політичній боротьбі. Хто мав ними стати? Розуміється т. зв. «свідомі українці». А хто вони були? Поети, письменники, археологи, етнографи, філологи, історики і фольклористи — люди, які найголовніше своє завдання бачили в писаннях історичних драм, а спасіння України — в дослідженнях того, які вуса носили козаки в XVI віці і коли зʼявилися дифтонги в українській мові. Все се були люди, що цілком віддалися студіям над минувшиною краю. А ще Декарт справедливо зауважив, що «ті, що довго займаються подіями минулих віків, бувають звичайно неписемними в питаннях теперішности». Повний брак орієнтації в питаннях політичних, цілковите нерозуміння їх причин і наслідків, а значить, брак усяких даних для намічення ясної, певної тактики — се є характерні прикмети сучасної української політичної думки в буржуазних колах.
Проста й елементарна думка, яку недавно висловив російський Сенат (див.: «Рада». - Ч. 52), що «національні і політичні стремління настільки тісно звʼязані між собою в українськім русі, що відмежувати їх цілком неможливо», ся проста думка є для наших «свідомих» українців китайською грамотою.
Цілком безрадні стоять вони перед подіями, що розгортаються перед ними. Вони то вішають пси на все російське, то знову зачинають щось плести про «загаль-норосійську свідомість російського українця»; то лають російських соціял-демократів за їхній шовінізм, то знову в фатальнім кроці Хмельницького зачина-ють бачити гарну ідею (див.: «Рада». - Ч. 35), то стають у позу непримиримих, то знову в найневиннішім факті (Шевченківський захід у російській Академії наук) бачать доказ, що «нас прийняли у велику сімʼю культурних народів як рівного її сочлена» і т. д. Обсервуючи дику антиукраїнську політику уряду, вони або бачили її причину в «непоінформованості» сфер щодо «чисто культурного» і «наскрізь лояльного українства», або «по щирості признавалися», що «не розуміють», за що на них така напасть взялася (див.: «Рада». - Ч. 26). Дивлячись на ті карколомні salto mortale, які виправляли щодо українців російські ліберали, наші народовці то апелювали до їхньої «поступовости» і «шляхетности», то затягували «многая літа» першому-ліпшому авантюрникові (á la проф. Погодін) за пару нічого не значущих слів.
Що дивного, що на ґрунті сього розумового недолужства, політичного анальфабетизму знову зачинає розцвітати костомарівщина з усіма її наслідками!
Чогось иншого і важко було сподіватися.
Того революційного напору мас, який лише один був і є в змозі змусити Валаамову ослицю націонал-демократизму заговорити по-людськи, немає. Доручити ж нашим ентографам самим, мірою уділених їм Господом Богом здібностей, придумувати рецепт для спасіння отчизни — се все одно, що посадити бабу Палажку складати програму політичної партії. Результати будуть ті самі. Позиція, зайнята нашими заячими політиками у справі Шевченківського заходу був логічним наслідком цілої їхньої многолітньої тактики: замкнути українство в межах культурного руху і не робити з нього питання політичного.
Аби бути вірними собі, наші буржуазні демократи могли лише промовчати заборону. Витягти ж ті наслідки, які виникали з сеї заборони, вони не могли.
Бо се б значило сказати відверто і ясно, що український національний рух є ворожий російській державности і в рамках існуючого політичного режиму для сього руху не можна знайти жодного modus vivendi [способу існування].
На щось подібне наші археологи нездатні. Хоч тепер, здається, і сліпий бачить, що їхня політика аполітизму жодних користей українському рухові принести не потрафить. Противно, репресії проти всього українського й не зменшуються.
Вони збільшуються. Ми, здається, вертаємо до часів з-перед 1905 року.
Але що то обходить наших патріотів? Їм і не сниться, що вони могли б послужити чудовою ілюстрацією до слів т. Чхеїдзе в Думі, звернених до «інородців»:
«Що більша є ваша покора, то більше гнуть вас у баранячий ріг».
Буржуазна українська політика, безперечно, подається взад. Українство як питання політичне росте. Воно зарисовується вже в міжнароднім масштабі. І «Новое Время», і Сенат, і гр. Бобринський щодня стараються пояснити се тупоголовим публіцистам з «Ради», але даремно. І ось ми бачимо замість ясних політичних постулатів українських 1905 і 1906 років, відверто проголошених з думської трибуни, заячі скоки теперішніх батьків народу і перське око в бік «єдиної і неподільної» Росії.
І не се важливо, що на чолі української політики в Росії знайшлося кількох ідіотів, — вони можливі скрізь. Ми недавно були свідками виступу гр. Корвін-Мілевського з його новою програмою: обернутися в «росіян, що говорять по-польски». В грунті речі, та сама «зірка провідна» присвічує і нашим народовцям, які, як у теорії, так і в практиці, суть лише «росіяни, що говорять по-українськи».
Отже, важливий є не сам факт, що зʼявляються подібні теорії та їх апостоли.
Але важливе є щось инше: важливе те, що коли в Польщі акція гр. Корвін-Мілєвського була якнайрішучіше напʼятнована в усіх таборах, а він сам дістав титул ренегата, в той сам час акція наших українських Корвін-Мілєвських не лише не стрічає осуду в громадянстві, а, противно, приймається ним як останнє слово політичної мудрости.
«Діло» взяло на себе — не скажемо: почесне завдання — виправдати наших народовців. «Діло» повчало нас, що така їхня поведінка не заслуговує лише на «дешеве іронізування» і що немає нічого ганебного в тім, що російські українці скорилися брутальній силі.
Так. Не є жодною ганьбою впасти в нерівній боротьбі. Се правда. Але є рівно ж правдою, що відмова від усякої боротьби, від тіні протесту є симптомом морального пониження і розкладу.
«Діло» має рацію: пасивний опір російських українців не заслуговує на дешеве іронізування. Він заслуговує на погорду. Характерним є, що своє оправдання ся заяча політика російських народовців знайшла в органі народовців галицьких. До такої моральної прострації український буржуазний демократизм ще ніколи не опускався.
