я почав прокладати собі шлях до смерті ще з дитинства,
коли під час гри у хрестики-нулики завжди вибирав
хрестики.
мовляв, щоб могутніми росли дуби цвинтарного лісництва,
потрібно, щоб хмари вчасно вмикали для паростків душ,
а сонячні проміння їх пестили.
ще в утробі матері я хотів стати барабанщиком і старанно
відбивав ритми так, що мама трималась за барабанні
перетинки.
але тепер я відбиваю ритми клавіатурні. надіюсь не марно.
доглядаю за зорями, щоб кожного року вони розквітали темрявою,
щоб були як єретики.
витриманий запах із нотками Азовського моря в горлянці.
кровотечі колінні, ліктеві, за які платив з власних кишень
готівкою —
я був іще тим роликовим екстрималом, поки інші були в паніці.
я створював власні світи, доки інші лише транслювали такі на екрани
касетною плівкою.
пережити перші втрати друзів та рідних завжди нелегко і болісно,
це ніби втримувати в зіницях краплі, що витікають розплавленим металом,
але ти не дозволяєш розбиватись їм дуже голосно,
бо розумієш важливу істину — ніхто не помирає
даром.
героєм бути легко, якщо знаєш де знайти перемогу,
якщо вмієш віддаватись емоціям, брехати заради слави.
ним важко бути, коли треба чекати і коли розлучає дорога,
коли сотні спокус намагаються збити тебе на пішохідних вночі,
не вмикаючи фари.
я почав прокладати собі шлях до смерті ще з дитинства,
проводячи один за одним у свідомості хірургічні ритуали,
вивчаючи кратерні ями кожного міста.
я прокладаю шлях до смерті такий, щоб, як мінімум, мене,
а, як максимум про мене
щось пам'ятали.
