Ми пишем код, літаєм до зірок,
У чип вміщаєм тисячі світів,
А десь під носом — знову той жарток
Про “місце жінки — біля пирогів”.
У вишиванці, з хрестиком в руках,
Глаголить щось про “правду” і “традиції”.
Та в слові “толерантність” — дикий страх,
І “інше” — вже підозра чи амбіції.
На космодром — квитки в один кінець,
А дехто ще чекає месії…
Ну, що тут скажеш? Розум є. Процес.
А от душа — ще з кам’яної місії.
На сцені — штучний інтелект співа,
Дитина знає сотню мов з планшета.
А він кричить: “Це все — не голова!
Потрібна палиця і амулета!”
Там — веганство, фемінітив і світ,
Де право — не привілей, а основа.
А тут — як звик: “Ти ж баба, помовчи.
Куди тобі до справ чоловікових?”
І думаєш: ну як же ти ще тут?
Хто зберіг цю схему з доісторичних?
Ми вже летимо — ти ж лізеш в бруд,
Шукаєш істину у темних звичаях.
Бо скільки не вдягай сучасний тренд —
На дикість він не натягне культури.
Зітхаєш: “Може, просто інший ген?”
А серцем знаєш — то глибокі шури.
Ревчик пише…
