Сонячне проміння крізь заплутані штори падало на підлогу мозаїкою світла…
Я, озброєна ганчіркою та рішучістю, почала свій ритуал весняного прибирання. Кімната здавалася археологічним розкопом мого власного життя — кожна річ розповідала свою історію, кожен куточок ховав спогади.
Перебираючи стару книжкову полицю, моя рука натрапила на знайому на дотик обкладинку.
"Маленький принц".
Потерта, з загнутими сторінками та кавовими плямами на обкладинці.
Книга, яка була моїм супутником крізь безліч самотніх вечорів.
Я присіла на підлогу, тримаючи цей скарб у руках, і раптом відчула, як час зупинився.
Перша сторінка розкрилася сама собою, ніби знала, чого я шукаю.
"Коли мені було шість років..." — і я зрозуміла, що вже не шість, але серце все ще б'ється тим самим ритмом дитячого захоплення.
Перегортаючи сторінки, я почала бачити себе в кожному рядку.
Хіба не я та сама мандрівниця, що подорожує від планети до планети, від людини до людини, шукаючи щось справжнє в цьому світі дорослих?
Мої "планети" — це офіси, університети, кафе, де я зустрічаю людей, які рахують гроші замість зірок, збирають "важливі речі" замість спогадів.
Я згадала свою "троянду" — те, заради чого я живу, що робить мене відповідальною за щось більше, ніж просто існування.
Можливо, це мої мрії, які я доглядаю кожного дня, як Маленький принц доглядав свою квітку.
Можливо, це люди, яких я люблю, і за яких несу відповідальність, бо "Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив".
Пил танцював у сонячних променях, нагадуючи мені про планети у космосі.
І я подумала про свої власні "баобаби" — ті дрібні проблеми, сумніви, страхи, які я мала б виполювати щодня, поки вони не розрослися настільки, що заполонили всю мою планету (серце).
Чи не я та сама дівчинка, що шукає приятелів у світі дорослих, які забули мову дитинства?
Скільки разів я зустрічала "короля", який правив лише своїми амбіціями, "бізнесмена", який рахував свої успіхи, "п'яницю", який забував своє горе в рутині?
А що з моїм лисом?
Хто той, хто навчив мене таємниці приручення, хто показав, що "Добре бачить тільки серце. Найголовніше очима не побачиш"?
Можливо, це моя мама, яка вміла бачити мене справжню крізь усі маски.
Можливо, це подруга, яка знає мою мову мовчання.
А може, це я сама — та частина мене, яка ще пам'ятає, як дивуватися світу.
Я зрозуміла, що моя кімната — це теж планета.
Маленька, затишна, де я можу бути собою.
Де мої книги — це мої зірки, а кожен предмет розповідає історію.
Прибирання — це не просто наведення порядку, це ритуал очищення душі, як Маленький принц чистив свої вулкани.
Закривши книгу,
я відчула, як щось змінилося всередині.
Я все ще та сама дівчина, що мріє про зірки та вірить у неможливе.
Я все ще мандрую від серця до серця, шукаючи справжнє.
І найголовніше — я все ще пам'ятаю, що " найголовніше очима не побачиш".
Сонце сідало за вікном, фарбуючи небо в золотисто-рожеві тони.
Я поставила книгу на найвидніше місце на полиці — не як прикрасу, а як нагадування.
Нагадування про те, що десь у космосі живе Маленький принц,
а десь на Землі живу я,
і ми обидва знаємо секрет щастя.
Пил осів…
кімната засяяла чистотою,
а я сиділа на підлозі з усмішкою, розуміючи, що прибрала не лише простір навколо себе, а й простір у власній душі.
