Другий день першого місяця. Я все так само на старому, продавленому дивані. Саме звідси я буду вести свої нотатки. Зараз молодша донька спить, і я користуюся моментом, щоб приділити час «собі». Мами мене зрозуміють: найулюбленіший час – це коли дитина або діти сплять. У ці тихі хвилини можна нарешті видихнути, зібрати свої думки й записати все, що накопичилося на душі або відбувається навколо.
Не знаю, як у інших мам у декреті, але у мене кожен день наче день бабака: ті самі актори грають ту саму п’єсу на тлі старих, пошарпаних декорацій. Іноді здається, що все рухається по колу – без початку й кінця.
Сьогодні чоловік удома. Не на весь день, звісно – таку розкіш я вже й не пам’ятаю. За професією він інженер, але зараз – військовий. Ніколи не уявляла себе дружиною військового.
Як і багато дітей, народжених в епоху Радянського Союзу, я виросла на фільмах про війну, які безперервно крутили по телевізору. Їх вважали класикою кінематографа. А я їх терпіти не могла. Як можна любити щось, що приносить лише біль, страх і відчуття безвиході? Ці фільми завжди залишали важкий осад на душі.
Зараз я пишу це, і на телефон приходить сповіщення про повітряну тривогу. За кілька секунд за вікном пролунає сирена. Тепер я живу у грьобаному фільмі про війну. Тільки цього разу це не ілюзія з екрана, а реальність, від якої не втечеш. Ті самі негативні емоції – біль, страх, сльози – лише тепер вони стали частиною повсякдення.
Чоловік зі старшою донькою в сусідній кімнаті грають у приставку. Їй лише чотири роки, а вона вже справжня партнерка по іграх, з якою йому цікаво. І він цим пишається.
Він чудовий батько. Попри те, що вдома його майже не буває, він знаходить час для доньок. Здається, кожну хвилину, яку він може провести з нами, він старається зробити особливою. Ці моменти – рідкісні й безцінні – допомагають мені триматися.
Іноді мені здається, що війна забирає у нас не лише звичне життя, а й право на щастя.
