Першого числа першого місяця, у старій орендованій квартирі, де ремонт не робили вже років двадцять, я лежала на продавленому дивані, в оточенні двох доньок та сплячим чоловіком. Доньки, як і я, тримали в руках телефони, занурені у свої екрани. Я ж бездумно гортала TikTok, намагаючись знайти щось цікаве для читання, одночасно переглядаючи новини про країну у війні.
У той момент, серед хаосу думок і нескінченної стрічки соцмереж, мене раптово охопило усвідомлення: час почати записувати все, що відбувається. Почуття, думки, події навколо – усе це потрібно зберегти. Не для когось, не заради вподобайок чи похвали, а тільки для себе. Щоб утримати те, що щодня вислизає. Щоб залишити слід у цій стрімко зникаючій реальності.
Мені раптом здалося, що записуючи, я не просто проживаю це життя – я його запам’ятовую. Кожен день перетворюється на маленький уламок історії, який уже не зникне у вирі часу. Можливо, колись я перечитаю свої записи й побачу в них не лише біль і страх, але й силу, надію та, можливо, навіть рідкісні моменти радості.
Саундтреком до моїх думок того дня стали нескінченні дитячі пісеньки з мультфільмів, які дивилася молодша донька. Вони лилися з її телефону, застрягаючи десь між роздратуванням і дивним заспокоєнням. Я лежала на дивані, закутавши ноги у старий плед, і намагалася зібрати думки докупи.
Ця нав’язлива мелодія в’їлася в підсвідомість, ніби намертво, і, здавалося, залишиться там на роки. Я не хочу підспівувати, але мимоволі ловлю себе на тому, що подумки повторюю слова пісні. І найдивніше – ця мелодія звучить у моїй голові навіть тоді, коли я відкриваю канали новин.
На екрані – палаючі та зруйновані будинки, покалічені долі, імена загиблих, політичні інтриги, атаки дронів, захоплення територій. А в голові – нав’язлива дитяча пісенька, яку молодша, здається, вже й не чує, захопившись грою. Дригаючи босими ногами в такт музиці, я думала: а що відчували ті люди, чиє життя обірвалося раптово?
Невже й у них у голові звучала така ж безглузда мелодія? Хіба останні думки можуть бути серйозними, вагомими? Можливо, вони, як і я, мимоволі наспівували щось смішне й дурне, не помічаючи цього?
Ноги змерзли, незважаючи на плед, у квартирі було прохолодно. За тиждень до Нового року стався черговий "приліт" – це слово вже стало частиною нашого побуту, як щось звичне. У нас три дні не було опалення та гарячої води. Ми живемо в прифронтовому місті, і такі перебої – майже норма. Хоча що взагалі можна вважати нормою, якщо це перша війна в моєму житті? У мене немає точки відліку, немає попереднього досвіду, щоб порівняти. Часто це буває чи зрідка – зрозуміти важко, але відчуття, що ти живеш на межі виживання, залишається з тобою постійно.
Я почувалася дивно. Наповнена до країв олів’є, яке готувала на обід – символ святкової звички, яку ми продовжуємо дотримуватися, ніби це може захистити нас від руйнувань. І водночас порожня, ніби всередині мене відлунав довгий гул сирени.
З чого почати писати? Як перетворити хаос життя на слова? Я боялася, що, почавши, переступлю невидиму межу, запам’ятаю цей день і його тяжку атмосферу. Але, можливо, в цьому і є сенс – зберегти не лише біль і страх, а й уламки повсякденності. Ту саму тарілку олів’є, сміх молодшої доньки над її мультфільмом, нав’язливу пісню, яка стала символом цього дня.
Дивно, але саме такі моменти нагадують: попри все, життя триває. І, можливо, варто його зберегти хоча б на сторінках щоденника.
