У 1815 році Віденський конгрес гарантував Швейцарії її сучасні кордони та постійний міжнародний нейтралітет. У 1848 році було ухвалено конституцію, а також досягнуто рівноваги між прагненнями централістів-радикалів і федералістів-консерваторів. З неміцного союзу держав-кантонів Швейцарія перетворилася в єдину союзну державу. Був створений постійний орган виконавчої влади у вигляді федеральної ради із семи членів, які обираються законодавчим органом з двох палат — національної ради і ради кантонів. Федеральний уряд був наділений правом випускати гроші, регулювати митні правила і, найголовніше, визначати зовнішню політику. Федеральною столицею був вибраний Берн. У тому ж 1848 році затверджений національний прапор Швейцарії. У 1874 р. Федеральну Конституцію оновлено. Змінена Конституція 1874 року з подальшими поправками ще більше посилила владу федерального уряду, не ставлячи під загрозу федеративну основу Швейцарської держави. Згідно з її положеннями, кожний з 26 кантонів зберігає свій власний прапор і герб. В останні десятиріччя XIX століття розвивалася промисловість Швейцарії, розвинулося будівництво залізниць. Сировина, що імпортувалася, перероблялася у високоякісні продукти, які потім надходили на світовий ринок.
Але з початком XX століття в Швейцарії виникла нова загроза, а саме загроза комуністів і соціалістів, та інших радикалів ліваків, які періодично влаштовували серйозні проблеми та випробування для держави. В першій половині XX століття у цей період протистояння носили системний характер. Протистояння відбувалося за лінією «лівий пролетаріат (соціалісти, анархісти, згодом комуністи) — капіталісти, консервативні селяни, ультраправі та підконтрольні уряду силові структури (армія і поліція)". Через сутички з силовими структурами та правими патріотами в першій половині XX століття в Швейцарії було вбито 20 ліваків, сотні дістали поранення, а тисячі пройшли через суди та в'язниці.
На початку XX століття Швейцарія переживала бурхливу індустріалізацію, при цьому соціального законодавства майже не існувало. Влада регулярно залучала армію для придушення протестів, які організовували ліві заколотники, зараз ми детально розберемо найбільш відомі з них.
У 1912 році у Цюріху відбувся Загальний страйк профспілки та соціалісти оголосили страйк на знак солідарності з німецькими робітниками-мігрантами. На придушення кинули поліцію та війська. Ліві активісти вступали в рукопашні бої із силовиками. Обійшлося без жертв, але сотні лівих лідерів було заарештовано або депортовано, а ліва преса зазнала жорсткої цензури.
12-14 листопада в 1918 року в Швейцарії відбувся Загальний швейцарський стайк, ініціатором були ліві сили. Це був пік класової боротьби у Швейцарії. Ольтенський комітет, що об'єднував соціалістів та профспілки, вивів на вулиці 250 000 людей. Федеральна рада (уряд) сприйняла це як загрозу більшовицького перевороту за зразком Росії. До міст було введено понад 100 000 солдатів, набраних переважно з консервативних аграрних кантонів (селяни історично недолюблювали міських робітників-соціалістів). Попри те, що Ольтенський комітет уже ухвалив рішення зупинити страйк, щоб уникнути кровопролиття, у місті Гренхен робітники продовжували протест. Солдати 11-го стрілецького батальйону отримали наказ очистити залізничні колії і відкрили вогонь бойовими патронами. Було вбито трьох лівих робітників (Маріус Меєр, Конрад Вебер і Герман Рот) ще кілька отримали важкі поранення. Окрім трьох убитих робітників у Гренхені, один страйкар загинув у Цюриху під час аналогічної сутички з патрулем.
Із приходом до влади Гітлера в Німеччині у Швейцарії активізувалися ультраправі та фашистські рухи (так звані «фронтисти»), які відкрито атакували комуністів та євреїв. Комуністична партія Швейцарії (КПШ) та Соціалістична партія відповідали створенням бойових загонів антифашистів.
9 листопада 1932 року трапилась подія, яка отримала назву Женевський розстріл. Праві з "Національного союзу" Жоржа Ольтрамаре організувавали «публічний суд» над соціалістичними лідерами Леоном Ніколя та Рене Ніколем у міському залі. Ліві сили вивели тисячі демонстрантів, щоб зірвати захід. Ситуація вийшла з-під контролю поліції, і кантональна влада викликала армію (переважно молодих новобранців без досвіду). Коли натовп лівих демонстрантів затиснув і почав роззброювати групу солдатів, офіцер віддав наказ стріляти на ураження. Солдати відкрили вогонь із гвинтівок та кулеметів. 13 ліваків було вбито на місці, 65 отримали важкі вогнепальні поранення.
У 1934-1935 роках почастішали сутички Швейцарських нацистів проти комунітсів та соціал-демократів, та інших лівих в Цюріху. Швейцарські нацисти («Національний фронт») намагалися маршувати робітничими кварталами Цюриха. Комуністи та соціал-демократи організовували барикади. Сутички відбувалися із застосуванням каміння, залізних прутів та ножів. Поліція жорстко розганяла саме лівих протестувальників, використовуючи водомети та кийки, захищаючи право правих на свободу зібрань.
У період Першої та Другої світових війн, Швейцраія залишалась нейтральною державою, вона не брала участі у війнах, на її території не відбувалось військових дій, її громадяни не гинули у війнах за кордоном, на її території не було руйнувань, що фактично дуже рідким явищем було в Європі в першій половині XX століття.
У 1940 році уряд офіційно заборонив Комуністичну партію Швейцарії (КПШ). Поліція та спецслужби проводили регулярні обшуки, конфіскації друкарських верстатів та арешти лівих активістів, які пішли в підпілля. Попри жорсткість затримань, жодного комуніста не було страчено чи вбито під час арештів. Легалізувались комуністи аж в 1945 році після закінчення війни. У розпал Холодної війни швейцарське суспільство було сильно налаштоване проти лівих. Будь-які спроби комуністів організувати мітинги проти ядерного озброєння Швейцарії чи на підтримку СРСР завершувалися сутичками. Часто праві консерватори та націоналістичні групи штурмували офіси лівих газет. Поліція в цих конфліктах зазвичай займала сторону правих, жорстко затримуючи саме комуністів і депортуючи іноземців лівих поглядів.
Кінець 1960-1980х роки прийшла нова хвиля протистояння з ліваками точніше з їх новою генерацією. У цей час на зміну класичним комуністам-сталіністам прийшла радикальна ліва молодь, анархісти та троцькісти. Сутички набули характеру міської партизанської війни, але поліція вже використовувала спецзасоби (водомети, газ). Травень-Червень 1968 року Цюріх молодіжні протести проти капіталістичного устрою та за створення незалежних культурних центрів переросли у масові заворушення. Радикальні ліві студенти вступили в рукопашні бої з поліцією, будували барикади, підпалювали автомобілі та громили вітрини банків. Поліція відповіла масовим застосуванням сльозогінного газу та кийків. Поранення отримали понад 100 поліцейських та сотні демонстрантів. Жертв не було.
У 1980-1981 роках в Цюріху знову відбувались серйозні бої в яких брали участь ліві. Відбулись наймасштабніші вуличні бої другої половини XX століття у Швейцарії. Приводом стало виділення владою Цюриха 60 мільйонів франків на ремонт Оперного театру, тоді як ліва молодь вимагала фінансування автономного культурного центру (Rote Fabrik). Протягом кількох місяців тисячі марксистів, анархістів та панків вели регулярні бої з поліцією у центрі міста. Вони використовували «коктейлі Молотова», каміння та залізні прути. Поліція вперше масово застосувала гумові кулі та потужні водомети. Попри колосальні руйнування міста, швейцарські сили безпеки суворо дотримувалися інструкцій щодо збереження життя протестувальників — обійшлося без загиблих.
Наприкінці століття головним ворогом швейцарських лівих стали транснаціональні корпорації та щорічний Всесвітній економічний форум (ВЕФ) у Давосі. Ліві радикали (так званий «Чорний блок») та антиглобалісти щороку намагалися прорвати поліцейські кордони навколо Давоса. Найбільш жорсткі сутички відбувалися в Берні та Цюриху, куди ліві зміщували протести, коли не могли дістатися самого курорту. Активісти спалювали автосалони, трощили офіси світових банків (UBS, Credit Suisse). Поліція відповідала тактикою масового оточення (Kessel) та сотнями арештів. Оскільки саміт проходив на французькому кордоні, основні демонстрації лівих розгорнулися у швейцарській Женеві та Лозанні. Радикали заблокували автостради, закидали поліцію камінням. Поліція Швейцарії використала тактику жорсткого витіснення із залученням спецпризначенців, але знову без застосування летальної зброї.
Вже в 2020-2025 роках ліваки брали участь в пропалестинських мітингах та сутичках. У великих містах (Женева, Базель, Цюрих) регулярно відбуваються зіткнення між лівими анархістами, які незаконно займають будівлі (сквотерами), та силовиками, які намагаються їх висилити. Також з осені 2023 року по 2025 рік значно радикалізувалося крило пропалестинських лівих організацій (зокрема, відновлена у 2024 році Революційна комуністична партія Швейцарії ·). Під час акцій у Берні та Базелі у 2024–2025 роках фіксувалися травми у десятків поліцейських від кинутої піротехніки, проте затримання лівих активістів проводилися виключно в межах кримінально-процесуального кодексу.
Як бачимо радикальні ліваки після Другої світової війни продовжувади спроби розхитати Швейцарію, та вдавались до насильства. Скажемо також кілька слів про зовнішню політику, яку Швейцарія проводила у XX столітті. Швейцарія відмовилась бути членом НАТО та ЄС. Після закінчення Другої світової війни Ліга націй припинила своє існування. Швейцарія ухвалила рішення не вступати до новоствореної ООН отримала статус спостерігача, що дозволило розмістити в Женеві європейську штаб-квартиру та кілька спеціалізованих організацій ООН, включаючи Міжнародну організацію праці та Всесвітню організацію охорони здоров'я. Швейцарія вважала, що відмова від вступу в ООН — найкращий спосіб зберегти своє незалежне становище нейтральної країни при постійно змінному співвідношенні сил на світовій арені. Таке рішення зміцнило позиції Швейцарії у міжнародній політиці. Швейцраія є членом кількох організацій ООН. Міжнародного суду, Продовольчої та сільськогосподарської організації, ЮНЕСКО та Управління верховного комісара ООН у справах біженців. Швейцарія надає значну допомогу країнам, що розвиваються. Дотримуючись традиційної політики нейтралітету, Швейцарія в 1950-х і на початку 1960-х років зіткнулася з великими труднощами в питанні щодо участі в різних планах європейської інтеграції. У 1948 році вона вступила в Організацію Європейського економічного співробітництва, але утрималася від приєднання до Європейської економічної спільноти. Очевидні політичні цілі цієї організації були неприйнятні для Швейцарії. Однак вона стала однією з країн-засновників Європейській асоціації вільної торгівлі в 1959 році, а в 1963 році увійшла до Ради Європи, знову продемонструвавши свою зацікавленість у європейській співпраці. У 1972 році національний референдум ратифікував угоду про вільну торгівлю з ЄС, згідно з яким до 1977 року було поступово скасоване мито на всі промислові вироби. У 1983 році Швейцарія стала повноправним членом Групи десяти, об'єднання найбільших вкладників МВФ. Тільки в 2002 році Швейцарія стала членом ООН, щоб стати членом ООН влада Швейцарії провела референдум на якому 3 березня 2002 року 54% громадян Швейцарії висловились за вступ до ООН. Це було важливою подією бо на референдумі 16 березня 1986 року громадяни Швейцарії солідарно й абсолютною більшістю відхилили пропозицію уряду щодо вступу до ООН тоді 75.7% громадян були проти вступу.
Як бачимо Швейцарія зараз це високорозвинена успішна держава, і те що Швейцарія не була втягнута в дві великих світових війни, зіграло важливу роль у її розвитку. Зовсім безкровно XX століття не пройшло для Швейцарії через провокації та повстання і страйки ліваків, але ситуація була набагато крщою чим в більшості країн Європи.
