У 1831 році Джузеппе Мадзіні в Марселі створює підпільну організацію "Молода Італія". мета якої — звільнення та об'єднання Італії. Починається Рісорджименто це епоха возз'єднання Італії. У 1838 році Сардинське королівство оголошує війну Австрії, але зазнає поразки. Лише французи під проводом Наполеона ІІІ в 1859 році змушують австрійців відступити. У 1860 році відбувається експедиція загону Джузеппе Гарібальді на південь країни і визволення від австрійців Сицилії. У 1861 році відбулось утворення єдиного Італійського королівства під скіпетром короля Сардинії та П'ємонту Віктора Емануїла ІІ. У 1866 році відбулось вигнання австрійців з Венеції. У 1870 році звільнено Рим, світська влада Папи скасовується, Рим стає столицею об'єднаної Італії. Після того, як було утворено Італійське королівство в 1870 році, у Італії розпочались певні проблеми спочатку з загонами анархістів та соціалістів та іншими лівими.
У квітні 1877 році анархістські загони спробували здійснити спробу захопити владу і розпочати загальне повстання. Данна подія отримала назву Повстання у Сан-Лупо та горах Матезе. Це була спроба італійських анархістів реалізувати тактику «пропаганди дією». Група під проводом Ерріко Малатести та Карло Каф'єро підняла збройне повстання в провінції Казерта з метою підняти селян на революцію. Вони обрали гірський масив Матезе (на межі регіонів Кампанія та Молізе), оскільки вважали місцевих селян дуже релігійними, бідними та готовими до бунту проти молодого Королівства Італія, яке задушило їх податками. План полягав у тому, щоб захопити кілька сіл, роздати зброю селянам і підняти загальнонаціональну революцію. Анархісти орендували ферму біля містечка Сан-Лупо (провінція Беневенто) для збору зброї. Проте через донос поліція встановила спостереження. У ніч на 6 квітня загін карабінерів підійшов до ферми. Анархісти, зрозумівши, що їх викрили, спробували прорватися зі зброєю в руках. Відбулася нічна перестрілка. Під час цієї перестрілки було тяжко поранено двох карабінерів. Один із них, патрульний Санті Пулвіренті (Santi Pulvirenti), через кілька днів помер у лікарні від отриманих ран. Це був єдиний летальний випадок серед силовиків за весь час повстання. З боку анархістів поранених чи вбитих не було, вони успішно відступили в гори. Попри зрив плану, група з 26 анархістів (оцінки різняться від 26 до 30 осіб) рушила вглиб гірського масиву. Зброї в них було мало (переважно застарілі рушниці та револьвери). У Летіно 8 квітня Анархісти увійшли в село під червоно-чорними прапорами. Малатеста і Каф'єро оголосили селянам, що король Умберто І повалений (хоча на той момент ще правив Віктор Емануїл II), а земля тепер належить народу. Вони спалили податкові архіви, акти на власність та розбили державні ваги для зерна. Місцевий священник, отець Раффаеле Фортіні, підтримав їх, заявивши парафіянам, що анархісти — «справжні посланці Бога, які прийшли встановити рівність». У Галло 9 квітня повторився той самий сценарій. Анархісти захопили ратушу, знищили податкові документи та роздали біднякам трохи грошей із комунальної каси. Селяни зустрічали їх із цікавістю та симпатією, але до загону ніхто не приєднався і зброю до рук не взяв. Уряд Італії злякався масштабів акції та мобілізував величезні сили — піхотні полки та загони берсальєрів (елітні стрільці). Гори Матезе оточили близько 12 000 солдатів. Почалися сильні дощі зі снігом, температура в горах різко впала. Анархісти, які не знали місцевості, блукали горами голодні, змоклі та обморожені. Їхня зброя прийшла в непридатність через вологість. Оцінивши ситуацію, Малатеста і Каф'єро вирішили не приймати безнадійний бій проти регулярної армії, щоб уникнути марних жертв. 11–12 квітня весь загін без спротиву здався солдатам на одній із гірських ферм. Під час фінального оточення перестрілок та загиблих не було. Фактично анархістських терористів було виправдано у суді. На початку 1878 року помер король Віктор Емануїл II. Новий король Умберто I з нагоди сходження на престол оголосив широку амністію для осіб, які вчинили політичні злочини. Адвокати анархістів змогли переконати присяжних (які самі недолюблювали уряд за високі податки), що дії підсудних у Летіно та Галло були виключно «політичним повстанням», а отже, підпадають під королівську амністію. Щодо вбивства карабінера в Сан-Лупо, захист довів, що в нічній темряві неможливо встановити, чий саме постріл був смертельним.
17 листопада 1878 року анархіст Джованні Пассананте здійснив спробу вбивства короля Умберто І. Після сходження на трон Умберто разом зі своєю дружиною Маргаритою та керівником парламенту Бенедетто Кайролі здійснив подорож найбільшими містами королівства, під час якої пережив перший замах на себе. 17 листопада 1878 року, коли король з дружиною та Кайролі проїжджали вулицями Неаполя у відкритій кареті, до нього несподівано кинувся італійський анархіст Джованні Пассананте який спробував заколоти короля кинджалом. Проте король зміг захиститись своєю власною шпагою. При цьому він та Кайролі отримали тільки незначні поранення. Пассананте був засуджений до страти, проте Умберто замінив її довічним ув'язненням. Пассананте був заарештований та засуджений до смертної кари 7 березня 1879 року, але вирок королівським указом від 29 березня 1879 року був замінений довічним ув'язненням. Відбував покарання у в'язниці на острові Ельба, де збожеволів і був поміщений до психіатричної лікарні, де помер 14 лютого 1910 року.
20 січня 1893 року відбулась Бійня в Кальтавутуро. Перше велике криваве зіткнення між силовиками та членами соціалістичного/лівого селянського руху «Сицилійські фаші» (Fasci Siciliani). Селяни символічно окупували комунальні землі, які вважали своїми. Містечко Кальтавутуро (провінція Палермо) наприкінці 19 століття потерпало від бідності. Місцеві селяни роками вимагали повернути їм право на користування державними (комунальними) землями (usi civici), які незаконно привласнили великі землевласники (латифундисти) та корумпована місцева верхівка. Восени 1892 року в містечку утворився осередок «Сицилійських фаші», який очолив соціалістичні та реформаторські вимоги селян. Не дочекавшись реакції від влади, ліві активісти вирішили вдатися до мирної, але рішучої акції — символічного колективного обробітку спірних земель тобто злочину проти приватної власності. Уранці 20 січня величезна колона селян (за різними оцінками, від 200 до 500 осіб), серед яких були чоловіки, жінки та діти, вирушила з міста на державні поля з мотиками та лопатами. Організатори наголошували на виключно мирному характері акції. Символічно попрацювавши на полі, селяни рушили назад до Кальтавутуро. На підході до містечка, у вузькому місці дороги біля міського кладовища, шлях колоні перекрив загін силовиків: місцева поліція (guardie міські) та підрозділ карабінерів під командуванням лейтенанта. Вони вимагали від селян негайно розійтися. Попереду колони йшли лідери місцевого осередку «Фаші». Почалася словесна перепалка. Селяни заявляли, що вони не роблять нічого протизаконного та просто повертаються до своїх домівок. Натовп ззаду почав тиснути на перші ряди, наближаючись до силовиків. Поліція та карабінери без належного попередження (попереджувальних пострілів у повітря) відкрили вогонь на ураження з гвинтівок прямо по щільному натовпу соціалістів. Коли селяни в паніці почали тікати назад по дорозі та ховатися за надгробками кладовища, силовики продовжували стріляти. Від перших залпів на дорозі загинуло 11 соціалістів, ще 2 померли згодом від ран.
Грудень 1893- січень 1894 рік. Відбулось придушення «Сицилійських фаші». Прем'єр-міністр Франческо Кріспі оголосив на Сицилії облоговий стан і ввів 40-тисячний армійський корпус для ліквідації лівого селянського руху. Селяни від забастовок перейшли до підпалів податкових контор і митниць. Відбулася серія жорстких збройних розправ і локальних перестрілок. Після розстрілу в Кальтавутуро рух радикалізувався. Восени 1893 року селяни та робітники почали масово відмовлятися платити несправедливі муніципальні податки на споживання (focatico та dazio). По всій Сицилії натовпи людей штурмували мерії, спалювали податкові архіви, митні пости (caselli dazio) та випускали в'язнів із місцевих тюрем. Керували процесом місцеві лідери «Фаші», серед яких виділялися соціалісти Розаріо Гарібальді Боско, Нікола Барбато та Джузеппе Де Феліче Джуффріда. Хоча центральне керівництво закликало до порядку, стихійні збройні сутички спалахували щодня. Зіткнення цього періоду відбувалися за доволі кривавим сценарієм. Зараз розберемо основні сутички.
10 грудня 1893 році відбулась серйозна сучтика селяни вимагали скасування податку на хліб і штурмували мерію. Муніципальна варта та карабінери відкрили вогонь. Загинуло 11 лівих селян, десятки отримали поранення.
25 грудня 1893 році шахтарі, які видобували сірку, разом із родинами вийшли на демонстрацію солідарності з «Фаші». Солдати армії запанікували й розстріляли натовп. Загинуло 12 ліваків серед яких були жінки та діти.
П'єтраперція 1 січня 1894 року натовп заблокував підхід карабінерів до будівлі податкової. Після короткої сутички силовики дали залп на ураження загинуло 9 лівих робітників.
Джибелінна 2 січня 1894 року одне з найкривавіших зіткнень. Протестувальники вимагали відставки мера-корупціонера та знищили податкові квитанції. Викликані війська відкрили вогонь по людях прямо на центральній площі. 20 лівих селян загинуло на місці.
Марінео 3 січня 1894 року ліві селяни вийшли з червоними прапорами та портретами короля (багато хто вірив, що король просто не знає про їхнє горе). Силовики сприйняли це як бунт і розстріляли колону внаслідок чого було вбито 18 лівих селян.
Санта-Катерина-Віллармоза 5 січня 1984 року. Місцеві жителі намагалися відбити у карабінерів заарештованих лівих активістів. Відбулася перестрілка (у селян було кілька мисливських рушниць). Було вбито 14 лівих учасників бунту.
У відповідь на хаос новий прем'єр-міністр Італії, ультраконсерватор Франческі Кріспі (сам сицилієць за походженням), вирішив діяти максимально жорстко 4 січня 1894 року Кріспі оголосив на всій території Сицилії облоговий стан (stato d'assedio). Цивільну владу було лікдовано. Всю повноту влади на острові отримав генерал Роберто Мора де Лаваред. На Сицилію було перекинуто 40-тисячний армійський корпус. Генерал отримав наказ придушити рух будь-якою ціною. Військові запровадили комендантську годину, цензуру преси та заборонили збори понад двох осіб. Рух «Сицилійських фаші» було офіційно оголошено поза законом. За офіційними (сильно заниженими) урядовими даними, під час розстрілів загинуло понад 100 лівих бунтівників. Сучасні італійські історики оцінюють реальну кількість убитих лівих протестувальників у 150-200 осіб.
Січень 1894 року Повстання анархістів у Луніджані. На знак солідарності із Сицилією мармурові робітники-анархісти в регіоні Луніджана (Тоскана) підняли збройне повстання. Вони штурмували казарми карабінерів та будували барикади. Повстання анархістів у Луніджані (італ. Rivolta della Lunigiana) в січні 1894 року — це пряме продовження та відлуння подій на Сицилії. Коли уряд Франческо Кріспі запровадив облоговий стан на Сицилійському острові та почав масові розстріли лівих бунтівників, анархісти та радикальні ліві на півночі Італії вирішили підняти збройне повстання солідарності, щоб відтягнути сили уряду та розпочати загальну революцію. Головним епіцентром став історичний регіон Луніджана, а саме міста Каррара та Масса (Тоскана), відомі своїми мармуровими кар'єрами. Робітники цих кар'єрів (cavatori) традиційно були сильно радикалізовані та перебували під абсолютним ідеологічним впливом анархо-синдикалізму. Повстання спалахнуло в ніч на 13 січня 1894 року і одразу набуло агресивного воєнізованого характеру. Озброєні загони мармурових робітників-анархістів підняли червоно-чорні прапори та рушили на штурм урядових об'єктів. Першим серйозним зіткненням став напад на казарму та пост митної гвардії в містечку Авенца (передмістя Каррари). Анархісти відкрили вогонь з рушниць, намагаючись захопити запаси зброї. Гвардійці відстрілювалися через вікна. Протягом 14 січня повстанці забарикадували дороги, перерізали телеграфні дроти, підірвали частину залізничного полотна між Пізою та Генуєю за допомогою динаміту (який вони масово використовували на мармурових кар'єрах) та спалили кілька податкових контор і залізничних станцій. 15 січня загін із понад 400 озброєних анархістів із гірських кар'єрів вирушив маршем на Каррару з криками «Хай живе анархія!» та «Свободу Сицилії!». На підходах до міста їх зустрів щільний вогонь лінійних підрозділів італійської армії. На відміну від Сицилії, де ліві здебільшого були беззбройними, у Луніджані відбулися справжні двосторонні перестрілки та вуличні бої. Мармурові робітники мали надійний доступ до вибухівки (динаміту) та володіли значною кількістю мисливських рушниць, старих армійських гвинтівок та револьверів. Коли війська заблокували анархістів на вулицях Каррари, повстанці звели барикади. Кілька годин тривала запекла перестрілка. Анархісти активно відстрілювалися з-за барикад та вікон будинків і кидали в солдатів саморобні динамітні шашки. Кавалерія та піхота армії змушені були штурмувати кожну барикаду окремо, використовуючи тактику міських боїв. Уряд Італії злякався, що повстання мармурових робітників перекинеться на промислову Геную та Мілан. 16 січня 1894 року прем'єр-міністр Франческо Кріспі підписав указ про запровадження облогового стану в Луніджані. Командування операцією взяв на себе генерал Станіслао Моккінні (Stanislao Mocenni). До регіону Каррари та Масси негайно ввели додаткові піхотні полки, артилерію та елітні підрозділи альпійських стрільців. Армія розпочала зачистку гірських селищ навколо кар'єрів. Будь-які спроби опору придушувалися артилерійським та гвинтівковим вогнем. До 18 січня повстання було повністю втоплене в крові. Безпосередньо під час перестрілок на барикадах та вулицях Каррари й Авенци було ліквідовано 11 анархістів. Десятки отримали важкі вогнепальні поранення, частину з яких ліві активісти таємно переховували в горах від поліції. З боку державних сил загинув 1 карабінер (отримав смертельне поранення в живіт під час перестрілки в Авенці), а також понад 10 солдатів та гвардійців отримали поранення різного ступеня важкості від куль та осколків динамітних вибухів.
Після придушення повстання розпочався етап юридичного та фізичного терору проти лівого злочинного руху. Спеціальний військовий суд у Спеції розглянув справи понад 450 заарештованих мармурових робітників. Суд діяв за законами воєнного часу .Лідерів повстання, серед яких був відомий анархіст Луїджі Галлеані (який згодом стане лідером радикального анархізму в США), засудили до каторги та тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 20 років позбавлення волі. Було запроваджені антианархістські закони вони отримали назву закони Кріспі. Повстання в Луніджані стало для прем'єра Кріспі головним приводом для проведення через Парламент у липні 1894 року трьох жорстких виняткових законів (Leggi eccezionali anti-anarchiche). Ці закони повністю заборонили анархістські та соціалістичні організації, закрили ліву пресу, дозволили поліції заарештовувати людей лише за «підозру в лівих поглядах» та відправляти їх на заслання без суду.
22 квітня 1897 року стався другий замах на короля Умберто I. Анархіст П'єтро Аччаріто. Змішавшися з натовпом, що вітав прибуття короля на іподромі в Римі, кинувся на карету з ножем. Король помітив напад і зміг ухилитись від удару, завдяки чому залишився неушкодженим. Як і Пассананте, Аччаріто був заарештований і засуджений до довічного ув'язнення. Хоча Аччаріто твердив, що діяв сам, проте поліція арештувала декількох соціалістів, анархістів і республіканців, яких підозрювали у зв'язках з Аччаріто. Серед арештованих був друг Аччаріто, Ромео Фрецці, який помер унаслідок тортур, яких зазнав у поліції, де з нього намагались вибити свідчення, щодо участі у змові. Аччаріто був засуджений до довічного ув'язнення. Почувши вирок, він викрикнув: «Сьогодні мене, завтра буржуазний уряд. Хай живе анархія! Хай живе соціальна революція!». Як і автор попереднього замаху, Джованні Пассананте, утримувався в суворій ізоляції, внаслідок чого збожеволів, після чого був переведений до психіатричної клініки, де пробув до самої смерті. Помер данний анархіст злочинець 4 грудня 1943 року.
6-10 травня 1898 року відбулись Травневі бунти в Мілані (Різанина Бава-Беккаріса / Moti di Milano). Найкривавіше зіткнення кінця 19 століття в Італії. Соціалістичні, анархістські та республіканські робочі групи очолили масові протести проти зростання цін на хліб. Було зведено сотні барикад, з дахів у солдатів летіла черепиця та каміння. Генерал Фіоренцо Бава-Беккаріс оголосив воєнний стан і наказав штурмувати барикади. Головною причиною бунтів став жахливий голод і різке зростання цін на хліб через поганий врожай та високі імпортні мита. Протести спалахували по всій Італії, але в Мілані — індустріальному серці країни — вони миттєво набули політичного забарвлення. Місцеві робочі маси перебували під сильним впливом злочинної Італійської соціалістичної партії та радикальних анархістів. Іскрою став день 5 травня , коли поліція в Мілані заарештувала кількох лівих активістів (серед них сина соціалістичного депутата), які поширювали антиурядові листівки. Під час протесту проти цих арештів поліція відкрила вогонь, убивши двох лівих робітників. Це викликало вибух гніву.
6 травня 1898 року розпочався загальний страйк і бої на барикадах. Ліві профспілки, соціалісти та анархісти оголосили загальний страйк. Десятки тисяч робітників фабрик і заводів вийшли на вулиці. По всьому Мілану почали будувати сотні барикад, використовуючи перевернуті трамваї, вози, каміння та залізничні рейки. Робітники штурмували поліцейські дільниці та збройові магазини, щоб дістати гвинтівки та револьвери.
7 травня 1898 року відбулось запровадження військового стану уряд у Римі злякався масштабів повстання і оголосив у Мілані облоговий стан . Всю повноту влади отримав генерал Фіоренцо Бава-Беккаріс (Fiorenzo Bava-Beccaris). Він підтягнув до міста армійські підрозділи — піхоту, кавалерію та артилерію (загалом близько 45 000 солдатів). Це були жорстокі двосторонні бої. Анархісти та ліві радикали відстрілювалися з-за барикад, а жінки та цивільні кидали на голови солдатам із вікон та дахів будинків черепицю, каміння, пляшки та меблі. Кавалерія йшла на штурм барикад із оголеними шаблями, а піхота вела безперервний вогонь на ураження. Повстанці забарикадувалися в центральних районах міста. Генерал Бава-Беккаріс наказав розгорнути артилерійські гармати прямо на вулицях Мілана. Армія почала розстрілювати барикади та житлові будинки шрапнеллю й снарядами. Було розбито ворота багатьох будівель, де ховалися протестувальники.
9 травня 1898 року сталась трагедія в монастирі. Один із найдраматичніших епізодів стався біля монастиря Світлісімо на Корсо Монфорте. Генералу доповіли, що там нібито забарикадувалася велика група озброєних лівих повстанців. Бава-Беккаріс наказав артилерії пробити стіну монастиря, після чого солдати пішли на штурм із багнетами. З'ясувалося, що всередині були беззбройні бідняки та безпритульні, які просто чекали на безкоштовний суп від монахів. Багато з них загинули на місці.
З боку армії та поліції загинуло 2 солдатів (один від вогнепального поранення, інший помер через те, що на нього скинули важкий мур). Близько 50 солдатів отримали поранення. Така диспропорція чітко доводить, що це був не рівний бій, а масове винищення людей за допомогою важкого військового озброєння. Загальна кількість ліквідованих анархстів та соціалістів, та інших лівих сягла орієнтовно 300 чоловік убитими. Через військові трибунали пройшли тисячі людей. Було засуджено понад 1 500 ліваків. Лідери соціалістів (зокрема, засновник партії Філіппо Тураті та журналістка Анна Кулішова) та відомі анархісти отримали від 12 до 15 років каторжних робіт. Італійську соціалістичну партію, всі анархістські осередки, ліві профспілки та опозиційні газети (такі як Avanti!) було офіційно заборонено. Король Умберто І надіслав генералу Бава-Беккарісу вітальну телеграму, подякувавши за «порятунок цивілізації», і нагородив його Великим хрестом Савойського військового ордена.
29 липня 1900 року відбулось вбиство короля Умберто I анархістом злочинцем. В Монці король Умберто I був убитий чотирма пострілами італо-американським анархістом Гаетано Бреші. Бреші стверджував, що він хотів помститися за загиблих під час придушення Бава Беккарісом заворушень у Мілані. Вбивство викликало хвилю обурення в Італії. Анархісти та соціалісти поспішили дистанціюватись від вбивства. 29 серпня Бреші був засуджений до довічного ув'язнення. 22 травня 1901 року він помер у в'язниці за загадкових обставин. Існує версія, що Бреші був вбитий у в'язниці охоронцями, також про це зазначали ліві, що ніби-то навіть є очевидці, які бачили як охоронці забили насмерть терориста анархіста Бреші в знак помсти за вбивства короля.
22 вересня 1902 року відбулась бійня в Берлікані. Одне з перших великих зіткнень десятиліття. Робітники та ліві селянські активісти вийшли на забастовку, вимагаючи зниження податків та проведення громадських робіт для подолання безробіття. Вони заблокували залізничні колії. Величезний натовп протестувальників рушив до залізничної станції та заблокував залізничні колії. Люди сідали прямо на рейки і зводили імпровізовані барикади, повністю зупинивши рух поїздів. Для ліквідації блокади уряд негайно направив підрозділи карабінерів та лінійної піхоти Короліської армії Італії. Силовики оточили барикади та висунули ультиматум — негайно звільнити колії. Ліваки (соцілаісти та анархісти) відмовилися виконувати наказ, заявляючи, що не підуть, доки мерія не підпише з ними угоду. Натовп почав тиснути на ряди солдатів. З відчаю селяни почали жбурляти в силовиків каміння та залізничні костилі. Офіцери, не чекаючи наказів та не роблячи попереджувальних пострілів у повітря, наказали відкрити вогонь на ураження з гвинтівок. Солдати дали кілька щільних залпів прямо по людях, які перебували на коліях. Натовп у паніці розбігся. З боку ліваків 3 осіб загинуло і ще 20 були поранені.
4 вересня 1904 року відбулась забастовка та розстріл у Буггеру (Сардинія). Ця подія мала колосальне значення і стала поштовхом до першого в історії Італії загальнонаціонального загального страйку. Шахтарі в Буггеру, організовані лівими синдикалістами, оголосили страйк через скорочення заробітної плати та жахливі умови праці. Вони заблокували керівництво шахти у будівлі. На межі 19 та 20 століть Сардинія переживала справжній гірничовидобувний бум. Містечко Буггеру, де французька компанія «Société anonyme des mines de Malfidano» видобувала свинець і цинк, через стрімкий розвиток називали «Маленьким Парижем». Тут було електричне освітлення, театр, кінотеатр та лікарня. Проте всі ці блага призначалися лише для французького керівництва та інженерів. Шахтарі жили та працювали в нелюдських умовах: за найнижчу в Європі зарплату, без вихідних, піддавалися жорсткій експлуатації (зокрема використовувалася дитяча праця), і навіть були зобов'язані самі купувати інструменти для роботи. Місцеві робітники були організовані лівими синдикалістами та Соціалістичною лігою. Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння, стало рішення нового директора міни, француза Ахілла Георгіадеса (Achille Georgiades). Влітку 1904 року він видав наказ скоротити обідню перерву між змінами на 30 хвилин. Шахтарі вимагали повернути їм годину відпочинку. Через літню спеку працювати на відкритому повітрі без нормального перепочинку було неможливо. Компанія відповіла відмовою, і тоді секретар лівої Робітничої ліги Альчібіаде Баттеллі оголосив про початок забастовки. 2 000 шахтарів відмовилися спускатися в забій. Директор Георгіадес, злякавшись масштабів забастовки, таємно звернувся до префектури у Кальярі з вимогою надіслати війська. Вранці 4 вересня у будівлі шахтоуправління розпочалися складні переговори. Інтереси робітників представляли Альчібіаде Баттеллі та відомий лікар-соціаліст Джузеппе Каваллера. Перед будівлею на площі зібрався величезний натовп страйкувальників, які очікували на результати. У цей момент до міста увійшли дві роти піхоти 42-го полку Королівської армії Італії, викликані директором. Військові спробували взяти під охорону будівлю управління та розігнати людей. Ситуація вийшла з-під контролю, коли офіцери наказали групі шахтарів виконувати роботи із забезпечення казарм для солдатів. Обурені протестувальники сприйняли це як примус до штрекбрехерства та заходилися закидувати солдатів камінням. Солдати армії, оточені розлюченим натовпом, запанікували. Не отримавши чіткого наказу стріляти у повітря, вони відкрили вогонь на ураження прямо по щільній масі людей. Ліві лідери Баттеллі та Каваллера вибігли з будівлі під кулі, намагаючись зупинити вогонь, але було вже пізно — площа перед шахтоуправлінням була залита кров'ю. Безпосередньо на площі на місці загинуло 3 лівих шахтаря : Сальваторе Монтічі (Salvatore Montixi), Феліче Літтера (Felice Littera) та Джустіно Піттау (Giustino Pittau). Ще один робітник, Джованні Піллоні (Giovanni Pilloni), помер через тиждень у лікарні від отриманих ран. Таким чином, загальна кількість загиблих лівих становить 4 убитих. Ще 11 ліваків отримали вогнепальні поранення.
11 вересня 1904 року відбулась бійня в Кастеллуццо (Сицилія). Всього за тиждень після трагедії в Буггеру ліві селянські союзи на Сицилії організували мітинг проти свавілля місцевої поліції та арештів активістів. Напередодні місцева поліція заарештувала кількох популярних лідерів селянських профспілок. Величезна колона лівих селян під лівими прапорами рушила вулицями містечка. Вони скандували антиурядові та пролетарські гасла. Шлях демонстрації перекрив озброєний загін італійських карабінерів. Силовики вимагали від натовпу негайно розійтися. Почалася словесна перепалка, яка переросла у штовханину. Беззбройні селяни, обурені наведеними на них рушницями, почали тиснути на стрій силовиків. Хтось із натовпу кинув у бік карабінерів каміння. Командири силовиків віддали наказ відкрити вогонь на ураження. Карабінери зробили кілька щільних залпів прямо по людях, які стояли попереду колони. Ліві селяни в паніці почали тікати, а карабінери продовжували стріляти їм у спини. Серед загиблих було 2 ліваків, а ще 10 отримали порання.
18 квітня 1905 рік відбулись сутички під час травневого страйку у Фоджі (Апулія). Це був великий страйк сільськогосподарських робітників, організований лівими радикалами та соціалістами, переріс у заворушення, коли залізничники приєдналися до протесту і спробували зупинити рух поїздів. На початку 1905 року в Італії залізничний сектор перебував у стані глибокої напруги. Уряд планував провести націоналізацію залізниць, проте новий законопроєкт суттєво обмежував права залізничників, фактично прирівнюючи їх до державних службовців і забороняючи їм право на страйк під загрозою звільнення чи суду. Ліві профспілки, зокрема новостворений Sindacato Ferrovieri Italiani (Синдикат італійських залізничників), оголосили загальний саботаж та страйк по всій країні. Фоджа була стратегічно важливим транспортним вузлом, що з'єднував північ і південь Італії. Коли залізничники Фоджі припинили роботу, рух поїздів зупинився. 8 квітня залізничники прийшли на залізничну станцію Фоджі, вимагаючи виплати зароблених грошей. Адміністрація, намагаючись покарати страйкарів, затягувала процес та відмовлялася платити. Напруга зростала. Місцева Камера праці (Camera del Lavoro), яка перебувала під контролем соціалістів та синдикалістів, закликала до солідарності місцевих бідних селян та батраків із навколишніх ферм (masserio). Тисячний натовп лівих селян увійшов до міста, щоб підтримати залізничників, повністю заблокувавши привокзальну площу. Уряд стягнув до вокзалу значні сили безпеки: кінних карабінерів та лінійну піхоту Королівської армії. Натовп відмовився розходитися і заблокував виходи зі станції. Карабінери на конях без попередження пішли в атаку, намагаючись розсіяти людей і розігнати їх у бік міського парку (Вілья Комунале). Ліві Робітники почали запекло захищатися. Вони стягнули на колії каміння, залізничні костилі та бруси. З натовпу полетіло каміння, одного з карабінерів стягнули з коня та побили. Окремі радикальні ліві активісти мали при собі револьвери та почали відстрілюватися від силовиків. Офіцери армії наказали піхоті відкрити вогонь на ураження. Солдати дали кілька залпів прямо по людях на станції та прилеглих вулицях. Натовп розбігся у привокзальні провулки, але силовики продовжували переслідування. Безпосередньо від куль армії та карабінерів на місці загинуло 4 лівих робітників, ще один помер наступного дня в лікарні. Загальна кількість жертв — 5 осіб. Понад 30 осіб отримали важкі вогнепальні поранення та шрапнельні травми.
Травень 1906 року травневі барикади та сутички в Турині. Відбувся масовий страйк металургів та робітників автомобільних заводів, підтриманий анархістами та революційними соціалістами, паралізував Турин. По всьому місту було зведено барикади. Відбулись жорсткі міські вуличні бої. Солдати штурмували робітничі квартали з багнетами. Ліві використовували каміння, залізні прути. На початку травня 1906 року в Турині спалахнула потужна хвиля протестів у текстильному секторі. На той момент нормальний робочий день тривав від 12 до 14 годин. 30 квітня понад 800 робітниць бавовняної фабрики Bass оголосили страйк, вимагаючи скорочення робочого дня до 10 годин перерви на обід та скасування несправедливих внутрішніх штрафів. У другій половині дня близько 30 000 робітників вийшли з фабрик і заводів Турина та рушили колонами до центру міста. Колони очолювали жінки-текстильниці. Поблизу штаб-квартири Загальної асоціації робітників (Associazione Generale degli Operai) на Корсо Сіккарді шлях маніфестантам перекрили значні загони поліції та кінних карабінерів. Коли силовики спробували силою розігнати колону, ліві робітники почали запекло захищатися. З натовпу в поліцію полетів масивний град каміння. Силовики запанікували і без попередження відкрили вогонь по натовпу. Стрілянина викликала лють робітників. Протягом вечора 7 травня та ночі на 8 травня робітничі квартали Турина вкрилися барикадами. Люди перевертали вози, розбирали бруківку, натягували дроти, щоб зупинити урядову кінноту, та блокували підходи до великих підприємств для протидії штрекбрехерам. У відповідь на розстріл 8 травня у Турині оголосили офіційний Загальний страйк протесту, який повністю паралізував місто. У відповідь уряд стягнув підрозділи Королівської армії Італії для зачистки барикад. Солдати штурмували робітничі барикади з примкнутими багнетами, діючи в умовах міських боїв. Ліві радикали та анархісти відбивалися камінням та залізними прутами, але під тиском переважаючих регулярних військ опір до 9–10 травня було придушено. Загиблих серед поліції та армії не було. Кілька десятків силовиків отримали травми від кинутого каміння. Загиблих з боку лівих радикалів було 2 осіб, та десятки поранених. Влада після цих подій все таки пішла на зменшення робочого дня до 10 годин, та підвищення оплати за понаднормові години та суттєве покращення умов праці.
21 березня 1906 року відбувся розстріл в Раванузі. Черговий соціальний вибух на півдні. Селяни та сірчані шахтарі, керовані анархо-синдикалістами, вийшли на акцію протесту проти місцевих податків. На початку 1906 року в сицилійському містечку Равануза соціальна напруга досягла піку через кілька факторів. Більшість населення становили безземельні селяни-наймити (braccianti) та робітники навколишніх сірчаних шахт, які працювали за копійки в жахливих умовах. На відміну від 1890-х років, робітники вже були організовані в ліві селянські ліги та анархо-синдикалістські осередки, які закликали до активної відсічі владі. Вранці 21 березня величезний натовп селян і шахтарів під лівими прапорами оточив будівлю місцевого муніципалітету. Вони вимагали негайного скасування податків на хліб. Оскільки мерія відмовилася йти на компроміс, розлючені люди прорвали поліцейські кордони, увірвалися всередину, почали громити кабінети та спалили податкові архіви й боргові книги. Заворушення перекинулися на вулиці міста. Протестувальники почали громити магазини багатіїв та будинки місцевих великих землевласників. Оскільки місцева поліція втратила контроль над ситуацією, префектура терміново викликала підрозділи піхоти Королівської італійської армії та загони карабінерів. Силовики зі зброєю в руках заблокували центральну площу. Ліві робітники відмовилися розходитися і забарикадували підступи до мерії. У солдатів полетіли каміння, уламки меблів та черепиця з дахів. Деякі шахтарі, використовуючи робочі інструменти, спробували прорвати стрій солдатів. Офіцери армії наказали піхоті взяти гвинтівки на приціл і відкрили вогонь прямо на ураження. Було дано кілька щільних залпів. Стрілянина велася хаотично, кулі наздоганяли навіть тих, хто намагався втекти вузькими сицилійськими вуличками. Під час сутичок 4 лівих радикалів загинуло від вогню силовиків. Понад 20 лівих робітників отримали важкі кульові поранення. Багатьох поранених соратники переховували по підвалах, оскільки влада одразу розпочала масові арешти в міських лікарнях.
15 травня 1907 рік відбулась бійня в парку Кашина Форначе (Мілан). Під час великого загального страйку в Ломбардії робітники спробували заблокувати роботу штрекбрехерів (осіб, які вийшли на роботу попри страйк) на одній із великих фабрик. У травні 1907 року Мілан та навколишні індустріальні райони Ломбардії були охоплені потужним загальним страйком сільськогосподарських робітників (braccianti) та будівельників, організованих лівими синдикалістами. Робітники вимагали: Підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, офіційного визнання їхніх лівих профспілок. Власники великих ферм та підприємств (аграрні капіталісти) відмовлялися йти на поступки. Щоб зірвати страйк і не втратити прибутки, вони почали масово наймати штрекбрехерів (crumiri) — неорганізованих робітників з інших регіонів, які погоджувалися працювати на умовах господарів. Ліві синдикалісти відповіли тактикою жорсткого пікетування та блокад. Епіцентром трагедії стала велика аграрна садиба-ферма Кашина Форначе на околиці Мілана, де власники задіяли штрекбрехерів для польових робіт. Рано-вранці 15 травня загін із кількох сотень страйкуючих робітників, очолюваний лівими синдикалістами, рушив до Кашина Форначе. Їхньою метою було заблокувати роботу та переконати (або змусити) штрекбрехерів припинити штрекбрехерство і приєднатися до загального страйку. Власники ферми заздалегідь звернулися до префектури міста, тому на території садиби та навколо неї вже були розміщені значні сили безпеки: загони кінних карабінерів та лінійна піхота Королівської армії. Коли колона страйкарів підійшла до воріт ферми, силовики наказали їм негайно розійтися. Робітники, обурені присутністю армії, відмовилися і спробували прорватися через ворота. Почалася жорстока рукопашна сутичка: ліві активісти захищалися палицями, сільськогосподарським інструментом і закидали солдатів камінням. Щоб зламати опір робітників, офіцери кинули в атаку кінних карабінерів. Кіннота з оголеними шаблями врізалася в натовп, буквально топча людей копитами. Водночас піхота Королівської армії без попередження відкрила вогонь на ураження прямо по лівих. Внаслідок стрілянини та боїв було вбито 3 лівих робітників.
6 січня 1913 року відбулась бійня в Роккагорга (Лаціо). Один із найкривавіших розстрілів епохи. Ліві селяни та члени лівих сільськогосподарських ліг вийшли на мирну демонстрацію проти корупції місцевої влади та високих муніципальних податків. Сутичка спалахнула через спробу карабінерів відібрати у демонстрантів їхній лівий прапор. Селяни закидали силовиків камінням, після чого армія відкрила шквальний вогонь. Більшість протестувальників розстріляли у спину, коли вони намагалися втекти. Роккагорга — це невелике гірське містечко в провінції Латіна (регіон Лаціо). На початку 1913 року тут панувала глибока соціальна криза. У місті через повну відсутність каналізації та чистої води спалахнула епідемія черевного тифу, яка косила бідні верстви населення. Місцевий лікар і за сумісництвом чиновник, який отримував гроші від муніципалітету за лікування бідняків, повністю ігнорував свої обов'язки та відмовлявся допомагати хворим селянам. Місцеві селяни, доведені до відчаю злиднями, організували ліве Товариство взаємодопомоги (Società di mutuo soccorso) та сільськогосподарську лігу. Очолив рух радикальний лівий синдикаліст Марія Розаріо Спінеллі. Уранці 6 січня Спінеллі та ліві активісти організували масовий марш. Кілька сотень селян, чоловіків і жінок, багато з яких тримали на руках хворих дітей, вийшли на площу перед мерією. Вони вимагали: Звільнення корумпованого лікаря та мера, скасування грабіжницьких місцевих податків, надання безкоштовних ліків для боротьби з тифом. Протестувальники несли із собою червоний пролетарський прапор свого Товариства взаємодопомоги. Місцевий загін карабінерів, підтягнутий до мерії, наказав прибрати ліву символіку. Коли активісти відмовилися, силовики спробували силою вирвати прапор із рук демонстрантів. Натовп лівих селян заступився за своїх лідерів. Люди, озброєні лише палицями та камінням, почали відтісняти карабінерів і закидати їх бруківкою. Кілька силовиків отримали забої. Офіцери 59-го піхотного полку Королівської армії, які прибули на підкріплення, наказали солдатам узяти гвинтівки «на приціл». Без попереджувальних пострілів у повітря армія відкрила шквальний вогонь прямо натовпу лівих протестувальників. Площа була замкненим простором, оточеним стінами. Люди в паніці кинулися тікати у вузькі провулки, але солдати продовжували вести вогонь їм у спини. Серед лівих слелян та протестувальників 7 осіб загинули , ще понад 50 отримали поранення.
Жовтень 1913 року відбулись криваві вибори та розстріли в Католіка-Ераклея і Комізо (Сицилія). Криваві вибори у сицилійських містах Католіка-Ераклея та Комізо восени 1913 року стали одними з найдраматичніших моментів в історії виборчих перестрілок в Італії. Вони відбулися під час загальних парламентських виборів у жовтні–листопаді 1913 року — перших виборів в історії країни, які проходили за умовами реформи прем'єра Джолітті, що запровадила майже загальне виборче право для чоловіків. Це різко підвищило політичну активність бідних верств півдня країни та селянства, організованого Італійською соціалістичною партією та анархо-синдикалістами. Католіка-Ераклея (провінція Агрідженто) була регіоном із сильним лівим селянським рухом. Місцеві соціалісти та члени сільськогосподарських ліг виставили своїх кандидатів проти ставлеників багатих землевласників. 26 жовтня 1913 року, у день першого туру голосування, великі групи лівих селян-соціалістів прийшли до виборчих дільниць. Місцеві чиновники та правоохоронці почали вдаватися до масових фальсифікацій та блокувати вхід на дільниці для бідних неписьменних селян, яким реформа щойно дала право голосу. Спалахнув бурхливий протест, натовп зажадав допуску до голосування. Навколо дільниці було виставлено щільне оточення з карабінерів та солдатів. Силовики спробували силою відтіснити натовп, у них полетіло каміння. Не зробивши належних попереджувальних знаків, командир підрозділу наказав відкрити вогонь на ураження. Від куль силовиків на місці загинуло 3 селян-соціалістів, а понад 15 осіб отримали важкі вогнепальні поранення.
У місті Комізо (провінція Рагуза) протистояння під час тієї самої виборчої кампанії 1913 року мало ще більш воєнізований та запеклий характер. Місцевий робітничий клас був сильно радикалізований анархо-синдикалістами. Напередодні та безпосередньо в день виборів ліві сили організували масштабні мітинги проти залякування виборців з боку приватної охорони помічників і тиску поліції. Сутичка спалахнула на центральній площі, коли ліва демонстрація зіткнулася з проурядовими агітаторами та поліцією. На відміну від інших регіонів, у Комізо окремі анархісти та радикальні ліві активісти мали при собі приховану вогнепальну зброю (револьвери та мисливські рушниці). Коли карабінери пішли на розгін демонстрації з багнетами, ліві активісти відкрили вогонь у відповідь, збудувавши барикади навколо площі. Зав'язалася справжня двостороння перестрілка. Армія придушила опір, використовуючи чисельну та технічну перевагу гвинтівок. Під час цієї перестрілки було вбито 2 лівих робітників , десятки отримали поранення і понад 40 осіб було заарештовано військовими за законами про порушення громадського порядку під час виборів. Загиблих серед карабінерів не було, проте кілька силовиків отримали вогнепальні та осколкові поранення.
7 червня 1914 року початок «Червоного тижня» в Анконі. Кульмінаційна подія лівого руху перед Першою світовою війною. Анархісти на чолі з Ерріко Малатестою разом із республіканцями організували потужний антимілітаристський мітинг на знак протесту проти відправки солдатів у штрафні роти. На виході з мітингу силовики заблокували натовп. Після того, як у карабінерів полетіло каміння, вони без попередження відкрили щільний вогонь із гвинтівок. Анкона (портове місто на узбережжі Адріатичного моря) на початку 1914 року була головним бастіоном італійського радикалізму. Тут діяли потужні осередки анархістів, якими керував легендарний Ерріко Малатеста, а також Італійська республіканська партія (PRI) та радикальні соціалісти під проводом П'єтро Ненні. Приводом для мітингу 7 червня (що збігся з офіційним святкуванням Дня Конституції / Festa dello Statuto) став протест проти військового міліьаризму. Ліві сили вимагали: Ліквідації так званих «дисциплінарних компаній» (штрафних батальйонів армії з каторжними умовами, куди відправляли лівих активістів під час призову). Звільнення анархіста Августо Мазаєтті та солдата-реформатора Бруно Філіппіні, які перебували під арештом у таких ротах. Події розвивалися в центрі Анкони та швидко перетворилися на криваву трагедію. У другій половині дня поблизу штаб-квартири республіканців (відомої як Villa Rossa) зібрався величезний мітинг. Промовцями виступали Ерріко Малатеста та П'єтро Ненні. Атмосфера була вкрай напруженою, присутні скандували: «Геть штрафні роти!» та «Хай живе соціальна революція!». Оскільки мітинг офіційно не був дозволений префектурою, на виходах із району Вілла Росса уряд зосередив великі загони карабінерів та міської поліції. Коли після завершення промов тисячний натовп рушив маршем до центру міста, силовики перекрили їм шлях щитами та наведеними гвинтівками. Почалася жорстока тиснява. Робітники та анархісти відмовилися повертатися назад. Натовп почав проривати кордон силовиків. З лівих лав у карабінерів полетіла бруківка, каміння та пляшки. Кілька правоохоронців отримали травми голови. Командир карабінерів, злякавшись, що натовп розтерзає його загін, віддав наказ відкрити вогонь на ураження. Карабінери дали щільний гвинтівковий залп прямо по перших рядах маніфестантів. Почалася паніка. Люди кинулися тікати назад у бік Вілла Росса, але силовики зробили ще один залп навздогін. Під час цих подій було вбито 3 ліваків, які були одними з тих хто підбурював натовп до протистояння. Серед загиблих були: Аттіліо Джамбріньяні 22-річний анархіст. Антоніо Казачча 24-річний член Республіканської партії, Нелло Будіні 17-річний хлопець, член республіканської молодіжної ліги. Близько 20 осіб отримали важкі вогнепальні поранення.
8-14 червня 1914 року ліві злочинні заколотники наважлись на загальнонаціональне повстання яке отримало назву «Червоний тиждень». У відповідь на вбивство трьох активістів в Анконі, Соціалістична партія та профспілки оголосили Загальний страйк по всій Італії. У регіонах Романья та Марке страйк переріс у справжнє збройне повстання. Відбувались повномасштабні вуличні бої, перестрілки, захоплення залізничних станцій, підпали церков та урядових будівель. В Анконі та Равенні ліві повстанці проголосили «республіки» та зводили барикади. У збройних сутичках анархісти та синдикалісти активно відстрілювалися з рушниць та револьверів. 8 червня, дізнавшись про вбивство трьох активістів в Анконі, ліве крило Італійської соціалістичної партії та ліві синдикалісти змусили Генеральну конфедерацію праці (CGL) оголосити загальний страйк. Місто, де почалися розстріли, було повністю заблоковане анархістами Ерріко Малатести. Повстанці захопили залізничний вокзал, портові склади, перерізали телеграфний зв'язок із Римом і почали масово зводити барикади. Вони розграбували збройові магазини, озброївшись револьверами та мисливськими рушницями. Епіцентром боїв став регіон Емілія-Романья (міста Равенна, Форлі, Чезена, Фаенца). Тут анархісти, ліві соціалісти та республіканці діяли спільно. Вони скидали муніципальну владу, захоплювали ратуші та проголошували автономні «Комуни» та «Республіки». Над будівлями піднімали червоні прапори, а на центральних площах символічно висаджували «дерева свободи». Ліві злочинці штурмували казарми карабінерів, митні пости та залізничні станції для захоплення зброї. У багатьох містах Романьї анархісти здійснювали підпали церков і монастирів, оскільки вважали католицьке духовенство опорою монархії. Вони також руйнували залізничні колії, щоб не допустити прибуття військових ешелонів із Риму. У Равенні збройний загін анархістів та республіканців під керівництвом П'єтро Ненні оточив і взяв у полон генерала Королівської армії Агостіно Онесті разом із кількома офіцерами, роззброївши їх. Це стало колосальним приниженням для держави. На промисловій Півночі робітники вели барикадні бої. В Мілані, на вулиці Тортона, анархісти та соціалісти збудували потужні фортифікації з перевернутих трамваїв. Коли кінні карабінери та піхота йшли на штурм, повстанці відстрілювалися з револьверів та закидали силовиків саморобними вибуховими пристроями та камінням. Прем'єр-міністр Антоніо Саландра зрозумів, що поліція та карабінери втратили контроль над третиною країни. Уряд мобілізував понад 100 000 солдатів Королівської армії та ввів воєнний стан у бунтівних провінціях. Армійські частини проривали залізничні блокади та за допомогою артилерії та штурмових піхотних ліній крок за кроком ліквідовували барикади. Кіннота проводила масовані зачистки вулиць. Бачачи загрозу повномасштабної кривавої бані, 11 червня помірковане крило профспілок (CGL) оголосило про припинення страйку, що розкололо повстанців. Анархісти та радикали відмовилися скласти зброю і продовжували запеклий опір армії в Анконі та Равенні аж до 14 червня. Безпосередньо під час перестрілок на барикадах, штурмів казарм та внаслідок вогню армії на ураження було вбито 16 лівих заколотників. Кількість важкопоранених з боку лівих перевищила 600 осіб. Державні сили також зазнали втрат у боях. Загинув 1 поліцейський комісар (під час штурму барикад), а понад 400 карабінерів та солдатів отримали поранення різного ступеня важкості від куль, осколків динаміту та побоїв. Після придушення повстання 14 червня уряд розпочав масові зачистки. Понад 3000 лівих заколотників було заарештовано. Легендарний лідер анархістів Ерріко Малатеста, рятуючись від військового трибуналу, був змушений таємно втекти на човні до Великої Британії. П'єтро Ненні отримав тюремний термін.
25 лютого 1915 року Антивоєнні сутички та розстріли в Реджо-Емілія. Напередодні вступу Італії у Першу світову війну ліве крило (соціалісти та анархісти) активно виступало за нейтралітет і проти війни. Величезний антивоєнний мітинг переріс у бійку з націоналістами та поліцією. Силовики відкрили вогонь на ураження для розгону лівої демонстрації. На початку 1915 року в Італії точилася запекла внутрішньополітична боротьба між двома таборами: Інтервенціоністи (націоналісти та праві) вимагали від уряду негайно вступити у Першу світову війну на боці Антанти. Та з іншої сторони були Нейтралісти (ліві сили) Італійська соціалістична партія анархісти та синдикалісти виступали категорично проти війни. Вони вважали її «буржуазною бійнею», де пролетаріат різних країн змушують убивати один одного заради інтересів капіталістів. Провінція Реджо-Емілія була одним із найпотужніших бастіонів соціалістичного руху в країні. Коли місцева промисловість почала зазнавати збитків через мобілізаційні заходи уряду, а рівень безробіття зріс, ліві профспілки та соціалістичні осередки закликали до масової акції протестів. Уранці 25 лютого Соціалістична партія та Камера праці (Camera del Lavoro) організували грандіозний мітинг на П'яцца Сан-Просперо. Тисячі робітників місцевих заводів (зокрема, машинобудівного гіганта Officine Reggiane) вийшли під червоними прапорами з гаслами: «Геть війну!», «Хліба і роботи, а не свинцю!». Після завершення виступів лівих лідерів натовп рушив маршем до сусідньої площі П'яцца Великих (нині П'яцца Прамполіні), де розташовувалася мерія міста. Проте шлях демонстрації перекрили значні загони міської поліції та карабінерів. Силовики висунули ультиматум — припинити марш і згорнути червоні прапори. Демонстранти відмовилися і спробували прорвати поліцейський кордон. Спалахнула жорстока рукопашна бійка. Робітники захищалися древками прапорів, палицями та почали закидати карабінерів бруківкою. Не отримавши чіткого наказу стріляти в повітря і злякавшись натиску багатотисячного натовпу, офіцери карабінерів віддали наказ відкрити вогонь на ураження. Силовики дали кілька щільних гвинтівкових та револьверних залпів прямо по передніх рядах робітників. Внаслідок стрілянини було вбито 2 соціалістів. Маріо Барб'єрі 22-річний робітник заводів Officine Reggiane, активний член соціалістичного руху. Загинув на місці від кулі в груди. Ферруччо Косоліні 19-річний хлопець, член соціалістичної молодіжної ліги. Помер від смертельних поранень дорогою до лікарні. Близько 20 ліваків отримали важкі вогнепальні поранення.
2-3 травня 1916 року відбулись травневі антивоєнні бунти у Прато. Відбувся великий страйк та заворушення робітників текстильних фабрик, організовані лівими соціалістами проти затягування війни та погіршення умов життя. Маніфестанти штурмували залізничні колії, щоб зупинити рух військових ешелонів, та закидали силовиків камінням. Армія відповіла вогнем. Навесні 1916 року Італія воювала вже майже рік. Промислове місто Прато (неподалік Флоренції) було великим центром текстильної промисловості, де більшість робочої сили на фабриках становили жінки, оскільки чоловіків масово мобілізували на фронт. Соціальна ситуація в місті стала критичною через кілька факторів: Жахливий голод і дефіцит: Запровадження карткової системи призвело до браку хліба, гасу, молока та інших базових товарів. Військова диктатура на фабриках: Будь-які страйки на підприємствах, які уряд оголосив «допоміжними для фронту», каралися як дезертирство за законами воєнного часу. Робітниці працювали по 12–14 годин за мізерну платню. Радикалізація через лівих: Місцеві осередки Італійської соціалістичної партії (PSI) та анархо-синдикалістські групи вели активну підпільну пропаганду, закликаючи жінок саботувати роботу та вимагати повернення чоловіків із фронту. Уранці 2 травня сотні жінок-текстильниць залишили свої робочі місця на фабриках Прато. Вони вийшли на вулиці з вигуками: «Хліба!», «Геть війну!» та «Поверніть наших чоловіків!». До них миттєво приєдналися тисячі жителів міста та ліві активісти. Розлючений натовп рушив до залізничної станції Прато. Жінки сідали прямо на рейки та будували барикади, щоб заблокувати рух військових ешелонів та поїздів із боєприпасами. Демонстранти почали громити магазини багатіїв, продуктові склади та підпалили муніципальні пункти збору військових податків. Уряд Антоніо Саландри розцінив бунт у Прато як «удари в спину армії» та державну зраду. Оскільки місцева поліція повністю втратила контроль, префектура кинула на придушення регулярні війська: лінійну піхоту Королівської армії та підоозділи карабінерів з кулеметами. Силовики оточили привокзальну площу та залізничні колії. Робітниці відмовилися розходитися і почали закидати солдатів камінням, уламками залізничних брусів та бруківкою. Офіцери армії наказали відкрити вогонь на ураження. Солдати дали кілька залпів. Почалася кривава паніка, люди намагалися втекти залізничними насипами, але карабінери продовжували стріляти навздогін. Кулі державних силовиків обірвали життя двох жінок-страйкарок, які стали першими цивільними жертвами антивоєнного опору в Тоскані. Загинули 2 лівих робітниць текстильних (одна з них — молода мати кількох дітей). Понад 30 осіб отримали важкі вогнепальні та багнетні поранення.
22-26 серпня 1917 року відбулось Хлібне та антивоєнне повстання в Турині. Найбільше та найкривавіше збройне повстання в Італії за весь період Першої світової війни. Почавшись із дефіциту хліба, протест під керівництвом соціалістів та анархістів миттєво переріс у загальний політичний антивоєнний страйк під гаслами: «Геть війну!» та «Зробимо як у Росії!». Повномасштабні міські бої. Робітники заводів (зокрема FIAT) звели сотні барикад, розграбували збройові арсенали, озброїлися гвинтівками й револьверами і вступили в запеклі двосторонні перестрілки з армією. Ліві екстремісти використовували навіть ручні гранати. У місто було введено важку бронетехніку — такнки та броньовики, які розстрілювали робітничі квартали з кулеметів. У серпні 1917 року Турин — головний військово-промисловий центр Італії — залишився повністю без постачання хліба через логістичний колапс воєнного часу. Перед порожніми пекарнями вишикувалися тисячі розлючених жінок. У робітничих кварталах спалахнули перші стихійні мітинги. Зранку робітники найбільших оборонних заводів міста (зокрема авіаційних та автомобільних цехів FIAT) оголосили загальний страйк. Понад 100 000 робітників залишили робочі місця та вийшли на вулиці. Місцева Камера праці (Camera del Lavoro), підконтрольна соціалістам та анархістам, перехопила ініціативу та перетворила голодний бунт на політичне повстання проти продовження війни. Оскільки в П'ємонті діяв режим суворого воєнного стану, уряд розцінив страйк як збройний заколот в тилу армії. Командувач військового округу генерал Сан-Марцано кинув на придушення регулярні війська. Місто перетворилося на арену запеклих міських боїв. Ліві робітники звели сотні барикад у пролетарських кварталах (особливо в районах Бар'єра-ді-Мілано, Сан-Донато та Борго-По), використовуючи перевернуті трамваї, залізничні рейки, колоди та бруківку. Робітники та анархісти штурмували збройові магазини, склади фабрик та роззброювали поодинокі патрулі. Озброївшись гвинтівками, револьверами та викраденими з оборонних підприємств ручними гранатами, ліві повстанці вступили у справжні перестрілки з армією, ведучи вогонь із-за барикад, вікон та дахів будинків. Війська не змогли взяти барикади піхотними атаками. Тоді генерал наказав ввести в Турин важку техніку — кулеметні броньовики та танки (бронеавтомобілі типу Ansaldo). Вони пробивали барикади наскрізь та відкривали шквальний кулеметний вогонь по робітничих загонах та будинках. Одним з епіцентрів став штурм армією церкви Святого Іоанна Хрестителя в районі Бар'єра-ді-Мілано, де забарикадувалася велика група озброєних робітників-анархістів. Після тривалої перестрілки військові взяли будівлю штурмом, розстрілявши захисників. Загалом в боях з силовиками загинуло близько 200 соціалістів та анархістів. Багато тіл було таємно поховано або вивезено, а кількість важкопоранених перевищила 1000 осіб. Під час запеклих перестрілок на барикадах та від вибухів гранат загинуло 3 силовиків (солдати Королівської армії та карабінери). Понад 15 солдатів та карабінерів отримали важкі вогнепальні та осколкові поранення.
Травень 1917 року відбувся Травневий страйк та сутички в П'омбіно (Тоскана). Страйк металургів та робітників сталеливарних заводів, ініційований анархо-синдикалістами проти військової диктатури на виробництві та дефіциту харчів. Відбулись сутички під час спроби військових силою повернути робітників до станків. У силовиків летіли залізні прути та каміння. Заворушення спалахнули в перші тижні травня як реакція жінок і робітників на чергове урізання хлібних пайків. Жінки робітників першими вийшли на вулиці, вимагаючи хліба біля муніципалітету. Наступного дня тисячі металургів оголосили страйк солідарності та зупинили доменні печі, що за законами воєнного часу прирівнювалося до державної зради. Страйкарі забарикадувалися на території металургійних підприємств та перекрили підступи до промзон, щоб не допустити штрекбрехерів та військову охорону. Для відновлення стратегічного оборонного виробництва уряд кинув значні сили безпеки — загони кінних карабінерів та патрульну піхоту Королівської армії. Силовики пішли на штурм заводських барикад. Робітники чинили запеклий опір: вони захищалися за допомогою металевих прутів, важких інструментів, шматків залізняку та закидали солдатів камінням. Окремі радикальні ліві активісти мали приховану вогнепальну зброю. Безпосередньо від вогнепального поранення під час прориву барикад армією загинув 1 робітник-металург. Його смерть викликала радикалізацію залишків протестувальників. Щонайменше 5 робітників отримали важкі кульові та багнетні поранення. Загиблих серед армії та карабінерів не було, кілька силовиків отримали травми від ударів прутами та камінням.
Літо 1917 року відбувались сутички проти селянських ліг у Пармі. Це були локальні сутички в аграрних районах довкола Парми, де ліві селянські ліги відмовлялися здавати врожай за примусовими воєнними цінами. Для вилучення хліба та придушення саботажу в аграрні райони довкола Парми (зокрема, в муніципалітети Сальсомаджоре, Буссето та Фідеца) уряд направив спеціальні каральні загони. Загони карабінерів та кінної військової поліції проводили тотальні обшуки на селянських подвір'ях, примусово розкриваючи амбари та конфісковуючи запаси їжі. Ліві селянські ліги організували пасивну та активну самооборону. Жінки та літні чоловіки (більшість молоді була на фронті) зводили барикади на під'їздах до ферм, блокували вози з конфіскованим зерном і намагалися відбити заарештованих активістів. Конфлікт переріс у насильство, коли селяни, озброєні вилами, косами, сокирами та камінням, почали нападати на патрулі карабінерів. Окремі ліві радикали мали приховану вогнепальну зброю (переважно старі мисливські рушниці) та відкривали вогонь із кукурудзяних полів і лісосмуг по військових кінних роз'їздах. Державні сили відповідали на опір вогнем на ураження без будь-яких юридичних обмежень, оскільки вся територія провінції перебувала під юрисдикцією військового командування. Під час кривавих сутичок під час червневих реквізицій в аграрних передмістях Парми загинуло 2 лівих селян (один із них був застрелений карабінерами під час спроби захистити свої запаси зерна, інший помер від ран після багнетного удару). Десятки селян (включаючи багатьох жінок) отримали вогнепальні та колоті поранення. Загиблих серед карабінерів не зафіксовано, проте понад 10 силовиків отримали поранення від каміння, вил та дрібного шроту мисливських рушниць.
