Саме 1919 році відбувається початок так званого Червного дворіччя коли ліві перейшли на максимальний рівень терору і захоплення фабрик і заводів і земель великих землевласників та вбивств. Саме тоді виникають фашистські загони, які почали рятувати країну від хаосу комуністів і соціалістів. Зараз розглянемо основні сутички під час цих подій.
15 квітня 1919 року Напад на редакцію газети Avanti! у Мілані. Це перша масштабна та історична збройна акція італійських фашистів та націоналістів (футуристів та ардіті) проти лівих. Під час загального страйку соціалістів колона правих радикалів штурмувала редакцію головного соціалістичного видання. 15 квітня 1919 року італійські ліві профспілки оголосили загальний страйк на знак протесту проти вбивства поліцією соціалістичного робітника під час мітингу в Мілані за день до цього. Величезна маніфестація лівих (понад 100 000 людей) зібралася на Арені Чівіка. Водночас на площі П'яцца дель Дуомо зібралися ультраправі сили: націоналісти, футуристи (під проводом Філіппо Томмазо Марінетті) та демобілізовані збройні штурмовики — ардіті (на чолі з Ферруччо Веккі), які координували свої дії з Муссоліні. Вони прагнули дати відсіч червоній загрозі. Після закінчення лівого мітингу колони робітників поверталися додому. На вулиці Корсо Венеція вони зіткнулися з мобільною озброєною колоною фашистів та ардіті. Праві бойовики, озброєні ножами, кастетами, пістолетами та палицями, з криками кинулися в атаку. Спалахнула кривава рукопашна бійка, яка супроводжувалася першими пострілами. Ліві демонстранти, будучи переважно беззбройними, почали в паніці розбігатися. Сквадристи, натхненні першою перемогою, вигукуючи антисоціалістичні гасла, рушили прямо до будівлі Avanti! на Віа Сан-Даміано. Будівлю заздалегідь намагалися захистити. Всередині забарикадувалися друкарі, журналісти та невеликий загін червоних активістів. Коли фашисти почали штурмувати ворота, ліві відкрили по них вогонь із револьверів із вікон та даху. Фашисти та ардіті відповіли шквальним вогнем з пістолетів. Зав'язалася запекла двостороння перестрілка. Маючи бойовий досвід Першої світової війни, ардіті змогли вибити барикади та прорвати ворота. Увірвавшись у приміщення, вони почали жорстоко забивати та різати соціалістів ножами. Бойовики повністю розтрощили друкарські верстати, лінотипи, розграбували архіви та редакційні каси. Фінальним актом штурму став підпал. Фашисти облили гасом та підпалили паперові склади та меблі. Будівля спалахнула. Під крики «Хай живе Італія!» погромники вивісили у вікнах італійські триколори. Безпосередньо під час штурму та від ножових і вогнепальних поранень загинуло 3 соціалістів, які до останнього захищали друкарню. Понад 40 соціалістів отримали важкі травми та поранення. Від випадкової кулі під час перестрілки біля будівлі загинув 1 італійській солдат регулярної армії. Серед фашистів та ардіті загиблих не було, кілька осіб отримали легкі поранення від куль захисників.
24 квітня 1919 року відбулась бійня в Сан-Северино-Марке. Сутичка під час масових селянських протестів та страйків батраків, організованих лівими селянськими лігами з метою перерозподілу поміщицьких земель. Уранці 24 квітня сотні страйкуючих селян, чоловіків і жінок під червоними пролетарськими прапорами, зібралися на підступах до міста та рушили колоною до муніципальних будівель, щоб змусити місцеву владу вплинути на латифундистів. Великі землевласники заздалегідь звернулися по допомогу до уряду. На площі та біля в'їзду до міста ліву колону зустріли значні загони державних карабінерів та Королівської гвардії. Силовики зажадали від селян негайно згорнути червоні прапори та розійтися. Робітники відмовилися, і зав'язалася жорстока рукопашна сутичка. Селяни, озброєні сільськогосподарським інструментом (палицями, косами) та камінням, почали запекло тиснути на стрій силовиків. По карабінерах ударив масований град бруківки, кілька правоохоронців отримали серйозні травми. Офіцери карабінерів, злякавшись, що натовп прорве лінію оборони та розгромить мерію, віддали наказ відкрити вогонь на ураження без попередження. Королівські гвардійці та карабінери дали кілька щільних гвинтівкових залпів прямо по людях, які стояли попереду. Натовп у паніці кинувся втікати, але силовики зробили ще один залп у спини протестувальникам. Від вогнепальних поранень на місці загинуло 2 селян (обидва були активними членами місцевої соціалістичної ліги). Понад 10 осіб дістали важкі кульові поранення. Багатьох поранених соратники таємно переховували у навколишніх селах, оскільки поліція одразу заблокувала міську лікарню для проведення арештів.
3-5 липня 1919 року Антиподатковий бунт у Форлі та Латіні. Відбулась потужна хвиля заворушень проти зростання цін на харчі та високих мит, керована анархо-синдикалістами та соціалістами, яка охопила регіон Емілія-Романья. Робітники штурмували продуктові склади, змушуючи продавців знижувати ціни на 50%. 3 липня тисячі робітників заводів та безробітних, очолювані анархо-синдикалістами, вийшли на площі міста. Натовп почав громити великі продуктові склади та магазини багатіїв, вимагаючи негайного скасування муніципальних зборів на хліб. Для відновлення порядку префектура кинула в бій значні сили карабінерів та лінійної піхоти Королівської армії . Робітники почали зводити барикади, щоб захистити «націоналізовані» продукти. Силовики пішли на штурм, у них полетів град каміння та бруківки, а деякі радикали почали відстрілюватися з револьверів. Армія відповіла залпами на ураження. Від куль силовиків у Форлі під час барикадних сутичок загинуло 2 лівих робітників, а понад 15 осіб отримали важкі вогнепальні поранення. У сусідньому місті Імола (провінція Болонья, поруч із Форлі) конфлікт під час цих липневих днів досяг ще вищого ступеня напруги. Ліві селянські ліги та робітники об'єдналися, повністю паралізувавши місто. Вони заблокували залізницю та штурмували мерію під червоними та чорними прапорами. Королівська гвардія та карабінери, намагаючись очистити залізничний вокзал від барикад, відкрили щільний вогонь без попередження. Під час розстрілу було вбито 5 лівих робітників та селян. Кількість поранених кулями та багнетами перевищила 40 осіб. Понад 150 активістів було заарештовано військовими. Загиблих серед карабінерів чи солдатів не було, близько 12 силовиків отримали поранення від каміння та побоїв.
20-21 липня 1919 року відбувся Загальний «Страйк солідарності з Радянською Росією». Відбувся дводенний міжнародний загальний страйк, оголошений італійськими лівими профспілками проти військової інтервенції Антанти в Росію та Угорщину. По всій Італії зупинився транспорт та фабрики. Сутички спалахнули у багатьох містах, найкривавіші — в Ломбардії та Лігурії. Праві загони та силовики виступили єдиним фронтом проти лівих екстремістів, які вирішили підтримати більшовиків з Росії. Навесні та влітку 1919 року Радянська Росія перебувала в кільці Білих армій та іноземної інтервенції Антанти. Водночас у Будапешті була проголошена злочинна комуністична Угорська Радянська Республіка під керівництвом Бели Куна. Італійський лівий рух, який перебував у стані максимального революційного піднесення, сприйняв це як замах світового капіталу на перші пролетарські держави і був готовий діяти злочинним шляхом як діяли більшовики в Росії. Італійська соціалістична партія (PSI), анархо-синдикалісти з USI та Генеральна конфедерація праці (CGL) скоординували свої дії з лівими лігами Франції та Великої Британії. Вони оголосили дводенний міжнародний загальний страйк під гаслами: «Руки геть від Радянської Росії!» та «Ні грама військових вантажів для контрреволюції!». Страйк повністю паралізував економічне життя Італії. Зупинилися найбільші металургійні та автомобільні заводи на Півночі, припинили рух поїзди, закрилися поштові відділення та друкарні. Проте в багатьох стратегічних вузлах протистояння переросло у збройні сутички. Серйозні сутички відбулись у Генуї. Генуя була головним логістичним вузлом, через який країни Антанти намагалися відправляти зброю та амуніцію для Білого руху через Чорне море. Робітники порту (scaricatori), організовані лівими синдикалістами, заблокували завантаження військових суден. Коли уряд направив у порт загони карабінерів та Королівської гвардії для захисту штрекбрехерів, портовики звели барикади. Ліві екстремісти та анархісти мали приховану зброю, викрадену з військових складів під час війни. Спалахнула запекла двостороння перестрілка на портових причалах. Силовики застосували гвинтівковий вогонь, змусивши робітників відступити вглиб пролетарських кварталів. Також паралельно серйозні сутички відбувались в Мілані. У Мілані та його індустріальних передмістях (зокрема Сесто-Сан-Джованні) страйк мав винятково агресивний політичний характер. На барикади робітників намагалися напасти не лише державні карабінери, а й мобільні загони фашистів та ультраправих націоналістів (ардіті), які прагнули зірвати більшовицький страйк. Ліві активісти захищали залізничні колії, щоб не допустити рух поїздів, які уряд намагався запустити за допомогою військових інженерів. У хід ішли револьвери, каміння, залізні прути та саморобні петарди з динамітом. Солдати Королівської армії проривали барикади за допомогою кінних атак та шквальних залпів на ураження. Сутички аналогічного характеру відбулися в Брешії та Турині, де ліві робітники намагалися повністю захопити контроль над залізничними станціями для контролю транспортних потоків країни. Безпосередньо під час розстрілів на барикадах та залізничних коліях 20–21 липня загинуло 4 лівих робітників (2 особи в Генуї, 1 в Сесто-Сан-Джованні, 1 в Брешії). Протягом наступного тижня ще щонайменше 2 активістів померли в лікарнях від отриманих важких вогнепальних ран. Кількість важкопоранених з боку лівого табору перевищила 50 осіб. Понад 300 лівих активістів було заарештовано військовою поліцією за звинуваченням у саботажі та спробі заколоту. Загиблих серед карабінерів та армії не було, проте понад 15 силовиків та кілька фашистських добровольців отримали поранення різного ступеня важкості від каміння та поодиноких пострілів із натовпу.
12 серпня 1919 року відбулась бійня у Вальдіфіоккі (провінція Феррара). Феррара була епіцентром жорстокої боротьби за землю. Ліві селянські ліги оголосили бойкот землевласникам, не виходячи на збір врожаю, та блокували штрекбрехерів. Провінція Феррара влітку 1919 року була епіцентром запеклої класової боротьби. Місцева селянська ліга, керована Італійською соціалістичною партією (PSI), була надзвичайно потужною. Вона вимагала від землевласників: Встановлення справедливої мінімальної оплати праці, гарантованого працевлаштування місцевих робітників, визнання монополії лівої ліги на розподіл робочої сили. Коли землевласники спробували проігнорувати ці вимоги та найняли для збору врожаю штрекбрехерів (crumiri) з інших провінцій, селянська ліга оголосила тотальний бойкот і перейшла до тактики «аграрного страйку». Селяни виставили пікети на дорогах і навколо полів, щоб фізично завадити штрекбрехерам вийти на роботу. Рано-вранці 12 серпня велика група страйкуючих селян (чоловіки та жінки) під червоними пролетарськими прапорами перекрила підступи до полів маєтку, де мали працювати штрекбрехери. Пікетники скандували соціалістичні гасла і закликали приїжджих робітників проявити класову солідарність і скласти інструменти. Землевласники заздалегідь звернулися по допомогу до префектури. Для захисту штрекбрехерів на місце прибув великий озброєний загін державних карабінерів та лінійної піхоти Королівської армії. Силовики висунули ультиматум — негайно звільнити дорогу і пропустити робітників землевласників. Селяни відмовилися виконувати наказ, заявляючи, що захищають свій хліб. Ситуація миттєво вийшла з-під контролю: почалася рукопашна штовханина. Селяни, озброєні лише палицями та сільськогосподарським інструментом (мотиками й косами), почали закидати карабінерів камінням. Кілька правоохоронців отримали забої. Офіцер карабінерів, злякавшись натиску розлюченого натовпу, наказав відкрити вогонь на ураження без попередження. Солдати та карабінери дали кілька щільних гвинтівкових залпів прямо по людях у перших рядах. Більшість селян кинулися тікати в поля, але силовики продовжували вести вогонь їм навздогін. Від прямих вогнепальних поранень загинуло 3 селян-соціалістів, які стояли попереду пікету. Понад 20 осіб отримали важкі кульові поранення. Соратники таємно розвезли багатьох поранених по фермах, оскільки військова поліція одразу розпочала масові арешти в місцевих медичних пунктах.
Осінь 1919 року відбулись сутички та перестрілки у Фіуме (сучасна Рієка в Хорватії), Саме тут відбулись серії жорстоких зіткнень між правими націоналістами та лівими (соціалістами, комуністами та анархістами). Після Першої світової війни Італія вимагала приєднати Фіуме, але Паризька мирна конференція відмовила їй у цьому. Це породило міф про «понівечену перемогу» (vittoria mutilata). 12 вересня 1919 року Д'Аннунціо на чолі 2600 легіонерів увійшов у місто. Проте Фіуме було великим промисловим і портовим вузлом із потужним пролетарським населенням (як італійським, так і хорватським). Місцеві робітники, організовані в Італійську соціалістичну партію (PSI) та анархо-синдикалістські осередки, виступили рішуче проти окупації. Вони вважали авантюру Д'Аннунціо «імперіалістичним мілітаризмом», який веде до злиднів і загрожує свободі робітничого класу. Одразу після встановлення влади легіонери Д'Аннунціо та перші фашистські загони, що прибули підтримати поета, почали нищити опозицію. Озброєні гвинтівками й кинжалами ардіті вдерлися до приміщення місцевої Соціалістичної ліги та редакції робочої газети «Il Lavoratore». Будівлі було вщент розгромлено, друкарські верстати знищено, а лівих активістів жорстоко побито. Епіцентром опору став промисловий район Сушак (переважно хорватський) та прирейкові робітничі квартали. Ліві робітники й анархісти, намагаючись чинити опір, звели барикади. Оскільки портовики мали доступ до контрабандної зброї, зав'язалися справжні двосторонні перестрілки. Легіонери Д'Аннунціо штурмували барикади, використовуючи армійські гвинтівки, кулемети й ручні гранати. У місті запровадили воєнний стан та комендантську годину. Патрулі ардіті щоночі проводили зачистки, затримуючи «підозрілих більшовиків». Соціалістів та анархістів катували, змушували пити рицину (касторову олію — метод тортур, який фашисти запозичили саме у Фіуме) та піддавали суду військових трибуналів легіону. Під час цих боїв праві націоналісти ліквідували 5 ліваків. Оскільки ліві екстремісти не припиняли закликати до загального страйку, Д'Аннунціо вдався до радикальних етно-політичних чисток. Понад 300 лівих італійських та хорватських робітників було силою вигнано з міста через лінію кордону без права повернення. Їхнє майно конфіскували на потреби легіону.
13 листопада 1919 року відбулась бійня в театрі Гаффуріо в Лоді. Восени 1919 року в Італії проходила запекла передвиборча кампанія до Парламенту (вибори були призначені на 16 листопада). У провінції Лоді соціалісти мали величезну підтримку серед робітників та сільських батраків. Увечері 13 листопада 1919 року в приміщенні театру Гаффуріо в Лоді було заплановано великий передвиборчий мітинг Італійської соціалістичної партії. Дізнавшись про це, ультраправі сили вирішили зірвати захід. Фашисти зібрали загін в 50-60 людей, щоб розібратись з ліваками. До складу цієї групи входили майбутні ключові фігури фашистського терору, зокрема Леандро Арпінаті, Арконовальдо Бонакорсі та Енцо Феррарі (місцевий фашистський ватажок, повний тезка автоконструктора). Коли театр був повністю заповнений робітниками, жінками та прихильниками лівих, озброєна група фашистів у чорних сорочках підійшла до будівлі. Вони спробували з ходу прорватися всередину, щоб зірвати виступи соціалістичних промовців. На вході до театру та у фоє шлях фашистам перекрили звичайні робітники-соціалісти, які виконували роль добровільної охорони мітингу. Вони виставили живий щит і забарикадували двері. Спалахнула жорстока рукопашна бійка. Робітники, будучи беззбройними, запекло відбивалися кулаками та стільцями. Бачачи, що робітники не відступають, а план швидкого зриву мітингу провалюється, лідери сквадристів віддали наказ застосувати вогнепальну зброю. Фашисти дістали револьвери і відкрили шквальний вогонь на ураження прямо по людях у фоє та в коридорах театру. У замкненому просторі театру почалася паніка, люди намагалися втекти через запасні виходи та сцену, а сквадристи продовжували стріляти їм у спини. Після розстрілу фашисти швидко організовано відступили на заздалегідь підготовлених автомобілях. Кулі сквадристів обірвали життя трьох соціалістів. Мікеле Таренці робітник, член соціалістичного осередку (загинув на місці). Вітторіо Каттанео молодий робітник-соціаліст (загинув на місці). Феліче Саріна залізничник, активіст лівої профспілки (помер від смертельних ран). Ще 8 робітників отримали важкі вогнепальні поранення (дехто з них залишився калікою).
Протягом усього 1919 року від дій фашистських загонів (сквадристів) та державних силових структур (карабінерів, армії, королівської гвардії) загалом загинуло та було ліквідовано близько 80 лівих (соціалістів, анархістів та комуністів). Цей рік став початком тотального протистояння проти лівих в Італії в цей час.
4 квітня 1920 року відбулась бійня на П'яцца делле Ербе в Болоньї. Навесні 1920 року Болонья та її сільськогосподарські околиці (зокрема Сан-Джованні-ін-Персічето) були повністю охоплені запеклими страйками батраків (braccianti) та селян. Організатором руху виступала Палата праці (Camera del Lavoro) та революційні синдикалісти з Італійського синдикального союзу. Селяни вимагали від великих землевласників (латифундистів) підписання нового справедливого колективного договору (capitolato), який би гарантував їм гідну оплату праці та страхування. Поміщики відмовлялися, і ліві ліги заблокували всі польові роботи, виставивши пікети проти штрекбрехерів. На площі зібрався величезний натовп бідних селян та робітників. Перед ними з трибуни виступали керівники лівих профспілок, зокрема відомі синдикалісти Клодовео Бонацці, П'єтро Комастрі та Сігізмондо Кампаньйолі. Вони пояснювали селянам пункти нового трудового договору та закликали тримати загальний страйк до повної перемоги над аграрними капіталістами. На площу прибув великий, озброєний гвинтівками загін державних карабінерів та Королівської гвардії. Офіцери заявили, що мітинг має антиурядовий характер, і зажадали від ораторів негайно припинити виступи та згорнути червоні пролетарські прапори. Селяни та робітники оточили трибуну живим щитом, захищаючи своїх лідерів. Натовп відмовився розходитися та почав скандувати ліві гасла. Спалахнула штовханина, у бік силовиків полетіло каміння та бруківка. Кілька карабінерів отримали забої. Командир підрозділу карабінерів внаслідок нападу і агресії лівих віддав наказ про застосування зброї, внаслідок чого карабінери випустили залпи по лівих заколотниках в результаті було вбито 8 ліваків. Серед убитих був і один із головних промовців мітингу — відомий лівий синдикаліст та секретар профспілки Сігізмондо Кампаньйолі. Офіційно зафіксовано 35 важкопоранених ліваків окрім 8 вбитих.
2-4 травня 1920 року відбувся травневий розстріл у В'яреджо. Приводом для вибуху став трагічний випадок під час футбольного матчу між місцевою командою Viareggio та клубом Lucca. Матч супроводжувався запеклими суперечками між фанатами. Порядок на стадіоні забезпечував загін державних військових силовиків — Королівської гвардії. Після завершення гри на полі та навколо нього спалахнула бійка. Місцевий житель, популярний у місті 24-річний лівий активіст та боковий футбольний арбітр Аугусто Дзані (Augusto Zani), підійшов до гвардійців, намагаючись заспокоїти ситуацію. Проте один із гвардійців, унтер-офіцер Дженерозо Маріпонда, проявив невиправдану агресію і впритул вистрілив Дзані в обличчя з гвинтівки. Активіст загинув на місці. Новина про те, що державні силовики безпідставно вбили місцевого хлопця, миттєво облетіла місто. Події вийшли з-під контролю уряду та переросли у збройне повстання, кероване анархістами та соціалістами. 3 травня 1920 року у місті оголосили загальний страйк. Заводи, порт, залізниця та магазини повністю зупинилися. Розлючений натовп робітників, залізничників та моряків під червоно-чорними прапорами рушив штурмувати казарми Королівської гвардії та карабінерів. Ліві заколотники забарикадували всі в'їзди до міста та заблокували залізничні колії, перерізавши телеграфний зв'язок. Озброївшись мисливськими рушницями та револьверами, ліві загони оточили урядові будівлі. Королівські гвардійці та карабінери, опинившись в абсолютній меншості та без зв'язку з Римом, злякалися розправи і склали зброю перед лівими екстремістами. Ліві конфіскували в них понад 400 армійських гвинтівок та боєприпаси. Вся цивільна та військова влада у В'яреджо перейшла до рук самопроголошеного Революційного комітету, який очолили анархісти та синдикалісти. Вони створили власну «робітничу міліцію» для патрулювання вулиць. 4 травня 1920 року Уряд Джованні Джолітті розцінив повстання у В'яреджо як пряму спробу більшовицького перевороту. До міста направили регулярні війська: два піхотні полки Королівської армії. Оскільки дороги були забарикадовані, до узбережжя В'яреджо підійшов військовий есмінець флоту «Audace», який навів гармати на місто. На підступах до центру міста та біля вокзалу зав'язалися двосторонні перестрілки між армійськими підрозділами та озброєними робітниками-анархістами. Силовики використовували станкові кулемети, прориваючи лінійні барикади повстанців. З боку лівих злочинців загинуло 2 осіб. Аугусто Дзані лівий активіст, чиє вбивство 2 травня стало детонатором повстання. Модесто Ді Джакомо робітник-анархіст, застрелений армією під час перестрілки на барикадах 4 травня. Понад 20 ліваків отримали важкі вогнепальні поранення. Також під час збройного штурму барикад лівими повстанцями було вбито одного солдата Королівської гвардії. Понад 10 карабінерів отримали поранення.
25-28 червня 1920 року відбулось повстання берсальєрів в Анконі. Данна подія стало найнебезпечнішим для італійської монархії збройним виступом періоду Червного дворіччя. Подія унікальна тим, що проти держави об'єдналися регулярна армія (елітна піхота — берсальєри) та цивільний радикальний лівий рух. Влітку 1920 року уряд Італії на чолі з Джованні Джолітті намагався таємно відправити війська для військової інтервенції в Албанію (у порт Вльора). Епіцентром опору стали казарми «Вілла Рей» в Анконі, де дислокувався 11-й полк берсальєрів. Солдати, втомлені від Першої світової війни, категорично відмовилися вантажитися на кораблі. У ніч на 25 червня група солдатів під керівництвом сержанта Санте Каваньї підняла збройний бунт. Вони заарештували своїх офіцерів, захопили склади зі зброєю та забарикадувалися в казармах. Анкона традиційно була головним бастіоном італійського анархізму. Щойно новина про бунт солдатів пролунала у місті, місцеві осередки анархістів (вихованці Ерріко Малатести), соціалісти та ліві залізничники оголосили загальний страйк солідарності та підняли збройне повстання. Повсталі берсальєри відкрили ворота казарм і передали цивільним робітникам-анархістам тисячі армійських гвинтівок, патрони, ручні гранати та навіть кілька станкових кулеметів Fiat-Revelli. Протягом 26 червня спільні загони солдатів і лівих робітників повністю взяли під контроль Анкону. Вони проголосили революційне самоврядування, звели десятки барикад, захопили залізничний вокзал, пошту та портові доки. Залізничники підірвали колії на підступах до міста, щоб унеможливити прибуття урядових підкріплень. Уряд кинув на штурм міста великі з'єднання карабінерів, Королівської гвардії та піхотних полків з інших регіонів. Зав'язалися жорстокі двосторонні бої. Ліві повстанці та берсальєри вели щільний кулеметний і рушничний вогонь із вікон будинків та з-за барикад. Вони успішно відбили кілька перших штурмів силовиків. Розуміючи, що ситуація загрожує початком комуністичного перевороту уряд Джолітті пішов на крайні заходи. До порту Анкони підійшли військові кораблі Королівського флоту Італії. Уранці 28 червня корабельна артилерія та підтягнуті урядові польові гармати відкрили прямий артилерійський вогонь по казармах Вілла Рей та головних барикадах робітників. Під прикриттям артилерійського обстрілу та шквального вогню кулеметів урядова піхота прорвала оборону. Ліві заколотники, у яких закінчувалися снаряди та продовольство, а частина міста лежала в руїнах, були змушені скласти зброю. З боку лівих заколотників внаслідок боїв загинуло (включаючи повсталих берсальєрів та цивільних робітників-анархістів, які тримали оборону). Понад 100 ліваків отримали поранення. Під час штурму барикад від куль та гранат лівих терористів загинуло 4 карабінерів та гвардійців, а кілька десятків отримали поранення.
22 вересня 1920 року відбулась бійня на П'яцца Скарнафіджі в Турині. Протягом вересня 1920 року понад 400 000 металістів та машинобудівників Італії (переважно в Турині та Мілані) силою окупували свої підприємства . Вони забарикадувалися всередині, налагодили самостійне виробництво та створили воєнізовані загони самооборони — «Червону гвардію» (Guardie Rosse). Вони мали доступ до зброї, яку таємно виготовляли або викрадали з армійських складів під час війни. Туринські автомобільні гіганти (зокрема заводи FIAT) перебували під повним контролем робітників. Місто було оточене щільними кордонами державних силовиків — Королівської гвардії (Guardia Regia) та карабінерів, які намагалися заблокувати постачання продовольства та сировини на окуповані підприємства. Зіткнення на П'яцца Скарнафіджі (невелика площа в робітничому районі Турина) не було випадковим мітингом, а мало характер короткого і жорстокого воєнізованого бойового зіткнення. Група озброєних гвинтівками та револьверами терористів злочинців з «Червоної гвардії» (робітників-синдикалістів металургійних заводів) пересувалася містом на вантажівці. Їхнім завданням було підвезення продовольства або координація дій між барикадами окупованих заводів. На під'їзді до П'яцца Скарнафіджі шлях вантажівці перекрив елітний загін Королівської гвардії. Силовики мали тактичну перевагу, оскільки заздалегідь розгорнули на площі станкові кулемети. : Офіцери наказали вантажівці негайно зупинитися для обшуку та роззброєння робітників. Бійці «Червоної гвардії» відмовилися здаватися, розуміючи, що їм загрожує військовий трибунал, і відкрили вогонь по силовиках із револьверів. У відповідь на перші постріли Королівська гвардія без вагань відкрила шквальний кулеметний вогонь на ураження. Кулеметна черга буквально прошила борти вантажівки та щільну масу людей всередині. Робітники, які вижили після перших секунд обстрілу, вистрибували з машини та намагалися відстрілюватися з-за укриттів, але силовики швидко придушили опір вогнем. З боку лівих екстремістів загинуло 5 осіб. Усі вони були активними бійцями туринських загонів «Червоної гвардії». Ще 16 лівих бойовиків отримали важкі кулеметні та осколкові поранення.
21 листопада 1920 рік відбувся розстріл у Палаццо Д'Аккурсіо в Болоньї. Цей день вважається історичним переломом, коли закінчилося панування лівих і почався стрімкий, кривавий наступ фашистського сквадризму в Італії. Саме у 1920 році фашистські загони змогли переламати хребет лівим і зупинити їх безчинства і злочни в Італії, такі як вбивства та грабунки великих землевласників та буржуазії. На місцевих виборах 31 жовтня 1920 року в Болоньї переконливу перемогу здобула Італійська соціалістична партія (PSI), набравши понад 58% голосів. Новим мером міста мав стати соціаліст Еніо Гнуді. Місцеві фашистські загони під керівництвом Леандро Арпінаті, підтримувані великими землевласниками, відкрито говорили, що не дозволять більшовикам керувати містом. На 21 листопада було призначено урочисте засідання міської ради для офіційного вступу Гнуді на посаду. На площі П'яцца Маджоре перед мерією (Палаццо Д'Аккурсіо) зібрався величезний святковий натовп соціалістичних робітників. Будівлю зсередини охороняв озброєний загін лівих комуністів та соціалістів так звана Червона гавардія. Близько 15:00, коли Еніо Гнуді з'явився на балконі мерії, озброєні команди фашистських сквадристів прорвали поліцейське оточення і відкрили вогонь із револьверів прямо по натовпу соціалістів. Спалахнула паніка. Переляканий натовп цивільних кинувся шукати порятунку у внутрішньому дворі Палаццо Д'Аккурсіо. Проте бійці Червоної гвардії, які забарикадувалися всередині, почувши постріли на площі помилково сприйняли біженців за фашистів. Вони зачинили ворота і почали кидати з вікон верхніх поверхів ручні гранати прямо в натовп соціалістів. Від вибухів гранат та куль сквадристів на площі та в дворику було вбито 10 соціалстів.
20 грудня 1920 року відбулась бійня в Кастелло-Аль Преміато. Після бійні в Палаццо Д'Аккурсіо (21 листопада 1920 року) насильство між лівими та правими в регіоні Емілія-Романья досягло апогею. Феррара була аграрною провінцією з потужними соціалістичними профспілками селян-наймитів. Приводом для подій 20 грудня став інцидент у Болоньї, де фашисти напередодні вчинили збройний напад на лівих депутатів (зокрема на Адельмо Нікколаї, голову провінційної ради Феррари). Обурені соціалістичні робітники Феррари організували масову демонстрацію протесту на захист своїх лідерів. Колона лівих робітників-соціалістів, яка йшла з мітингу, несподівано перетнулася з процесією фашистських сквадристів. Фашисти на той момент проводили власну акцію — вони вшановували пам'ять убитого в Болоньї консерватора Джуліо Джордані. Між двома ідеологічно ворожими групами почалася словесна перепалка, яка миттєво переросла в рукопашну бійку, а за кілька секунд — у запеклу двосторонню перестрілку. Обидві сторони мали при собі револьвери. Бойові дії набули хаотичного і вкрай жорстокого характеру. За свідченнями тогочасних хронік, постріли лунали не лише на бруківці площі: деякі радикальні ліві активісти вели «мічелині постріли» (вогонь на ураження) зверху — з вікон та балюстрад самого Естенського замку, де засідала провінційна адміністрація. Державні карабінери та Королівська гвардія прибули на площу, коли бійня вже була в розпалі. Вони відкрили вогонь для розгону обох таборів, але традиційно ділилися інформацією та підігрували фашистським бойовикам, допомагаючи їм блокувати лівих. З боку лівих було вбито 2 соціалістів, а саме. Джованні Мірела молодий робітник-соціаліст та Джузеппе Галласі активіст лівої профспілки. З боку фаштстів 4 патріотів загинули в цій сутичці. На місці та від ран померли сквадристи Франко Годglobalі, Наталіно Маньяні, Джорджо Паньйони та Джузеппе Салані. Загалом понад 30 осіб з обох сторін отримали вогнепальні поранення різного ступеня важкості.
Це були основні сутички, які відбулись з боку влади Італії та фашистських загонів проти лівих у 1920 році. Загалом від дій фашистських патріотичних загонів сквадристів та силовиків Італії, у сутичках з лівими в 1920 році, було ліквідовано близько 400 ліваків ( комуністів, соціалістів, анархістів). Саме 1920 рік ознаменував поразку ліваків в Червоному дворіччі, та те що ініціатива протистояння повністю перейшла до фашистів та влади Італії.
27 лютого по 2 березня 1921 року відбулось убивство Спартако Лаваньїні та бої у Флоренції. На початку 1921 року Флоренція (Тоскана) перебувала у стані крайньої політичної напруги. Спартако Лаваньїні був лідером місцевих залізничників, видатним діячем лівого руху та керівником новоствореної Комуністичної партії Італії (PCd'I) у місті. Він також редагував популярний комуністичний тижневик «Iniziativa Comunista». Уранці 27 лютого 1921 року в центрі Флоренції націоналісти та фашисти підірвали бомбу біля патріотичної процесії, звинувативши у цьому комуністичних терористів. У відповідь загін фашистських сквадристів рушив на штурм залізничного комітету на Віа Ф'єзолана. Фашисти увірвалися до кабінету, де Лаваньїні сидів за робочим столом і писав статтю. Націоналісти без жодного слова впритул розстріляли місцевого лідера комуністів із револьверів, вистріливши йому в голову та груди. Новина про вбивство Спартако миттєво облетіла пролетарські квартали. Флорентійський пролетаріат відповів на вбивство свого лідера негайним збройним комуністичним повстанням. Залізничники оголосили загальний страйк. Історичні робітничі райони Флоренції — Сан-Фредіано та Санта-Кроче — за кілька годин вкрилися сотнями барикад. Робітники, комуністи та анархісти розграбували кілька військових складів та мисливських магазинів, діставши гвинтівки, револьвери та ручні гранати. Протягом 28 лютого та 1 березня точилися запеклі вуличні бої. Фашистські сквадристи намагалися штурмувати барикади Сан-Фредіано, але ліві повстанці зустріли їх щільним вогнем із-за укриттів, вікон та дахів будинків. Кілька фашистських нападів було повністю відбито. Зрозумівши, що фашисти самостійно не можуть взяти робітничі квартали, уряд кинув у бій регулярні війська: Королівську гвардію, карабінерів та лінійну піхоту з кулеметами та броньовиками. Силовики розпочали справжнє воєнне придушення: армійські броньовики пробивали барикади, а кулемети вели безперервний вогонь по будинках, які утримували комуністи. До 2 березня опір у Сан-Фредіано було втоплено в крові. З боку ліваків під час боїв було вбито 17 осіб. Понад 100 осіб отримали важкі поранення. Під час штурму барикад від куль лівих терористів загинуло 3 фашистських бійця та 2 солдати Королівської гвардії близько 30 силовиків отримали поранення.
1 березня 1921 року відбулась бійня та «помилка» в Емполі (Тоскана). Подія, що стала прямим відлунням флорентійського повстання. Через Емполі рухалися вантажівки з військовими моряками в цивільному одязі, яких уряд направляв замінити страйкуючих залізничників. В Емполі — промисловому місті, відомому своїми скляними фабриками, — ліві залізничники оголосили страйк солідарності та заблокували рух поїздів. Місто перебувало в стані воєнного психозу. Ліві осередки Комуністичної партії (PCd'I) та анархісти сформували озброєні патрулі, очікуючи на приїзд «каральних експедицій» фашистів із Флоренції чи Пізи. У цей самий час уряд направив із Ліворно до Флоренції загін із понад 100 військових моряків Королівського флоту для відновлення роботи залізничного телеграфу. Оскільки залізниця була заблокована, моряків посадили у дві цивільні вантажівки. Вони були абсолютно беззбройними та одягненими в цивільний одяг. Для супроводу з ними їхали лише кілька озброєних карабінерів. Червоні патрулі та сотні страйкуючих робітників, побачивши вантажівки з молодиками в цивільному, миттєво вирішили, що це фашистські сквадристи, які прибули громити місто. Ліві екстремісти, озброєні мисливськими рушницями та револьверами, оточили машини. Коли карабінери супроводу спробували чинити опір, з вікон будинків та з-за барикад по вантажівках відкрили щільний вогонь на ураження. Беззбройні моряки почали вискакувати з машин, намагаючись сховатися в сусідніх провулках, але натовп переслідував їх. Деяких моряків жорстоко забили до смерті прямо на бруківці. Ліві лідери намагалися зупинити лінчування, коли зрозуміли, що перед ними регулярні військові, але ситуація вже стала некерованою. Уряд і фашисти відреагували на вбивство моряків миттєво і скоординовано. Уже ввечері 1 березня до Емполі увійшли елітні армійські підрозділи барсельєри з кулеметами, артилерією та броньовиками. Місто було повністю заблоковане та оголошене на воєнному стані. Армія штурмувала робітничі барикади. Разом із військами в місто увірвалися сотні фашистських сквадристів із сусідніх провінцій. Поки армія вела масові арешти, фашисти підпалили будівлю Камери праці (Camera del Lavoro), розгромили ліві кооперативи та будинки соціалістичних активістів. Внаслідок сутичко було ліквідовано 3 соціалістів екстремістів безпосередньо під час зачистки міста армією та сквадристами. Також загинули 6 беззбройних військових моряків та 3 карабінерів, убитих під час першої сутички біля вантажівок.
21 липня 1921 року відбулась бійня в Сарцані (Лігурія). Місто Сарзана було потужним «червоним» осередком, де значний вплив мали комуністи, анархісти та новостворені антифашистські бойові загони «Ардіті дель Пополо» (Arditi del Popolo). Напередодні місцева поліція заарештувала відомого лідера тосканських фашистів Ренато Річчі та кількох його бойовиків за терор проти робітників. У відповідь провінційні ватажки фашистів сформували колосальну каральну експедицію — загін із близько 500 озброєних сквадристів під керівництвом Амеріго Думіні. Вони рушили на Сарзану маршем, погрожуючи спалити місто, якщо Річчі негайно не випустять із в'язниці. О 6:00 ранку поїзд із фашистськими сквадристами прибув на станцію Сарзана. На пероні їх зустрів невеликий загін державних силовиків — 8 карабінерів та кілька солдатів під командуванням капітана Гвідо Юргенса (Guido Jurgens). Капітан Юргенс проявив рідкісну для того часу мужність. Він перекрив фашистам вихід у місто і зажадав здати зброю. Сквадристи у відповідь відкрили вогонь із револьверів, убивши одного силовика. Тоді Юргенс віддав наказ стріляти на ураження. Також до стрілянини і сутички приєднались ліві бойові загони. Бойові дії тривали кілька годин і бойові загони під тиском карабінерів та ліваків змушені були відступити. Під час сутичок з боку військ загинув 1 військовий. З боку фашистських загонів загинули 18 осіб. Також було вбито 3 соціалістів серед представників лівих загонів. А саме Лаццаро Анджеліні боєць «Ардіті дель Пополо», Луїджі Камолі лівий селянин, застрелений фашистами під час відступу, Амадео Подеста робітник-соціаліст.
24 липня 1921 року відбулась бійня та розгром Роккастради (Тоскана). Це був акт помсти фашистів за свою поразку в Сарцані. Загін із понад 70 вантажівок із фашистськими сквадристами здійснив каральний рейд на «червоне» містечко Роккастрада, де мером був соціаліст. Містечко Роккастрада в регіоні Маремма на початку 1920-х років мало стійку репутацію «Червоної фортеці» (Roccaforte rossa). На місцевих виборах тут впевнено перемогла Італійська соціалістична партія, а мером міста став популярний соціаліст Натале Бастіані. Удосвіта 24 липня до Роккастради підкотила величезна колона з автомобілів та понад 70 вантажівок із фашистськими сквадристами (загалом близько 400–500 бойовиків) під керівництвом фашистського ватажка Діно Кастеллані. Озброєні гвинтівками й револьверами фашисти розсипалися вулицями. Вони почали вдиратися в будинки соціалістів і комуністів, жорстоко забивати людей палицями та громити ліві кооперативи й робочі осередки. Опівдні фашисти сіли у вантажівки та рушили на виїзд із міста, щоб продовжити свій рейд сусідніми селами. Коли колона машин сквадристів виїжджала за околиці Роккастради, у кузові однієї з вантажівок пролунав випадковий постріл. Один із молодих фашистських бойовиків, Іво Салетті, випадково застрелив сам себе через необережне поводження із власною зброєю. Проте сквадристи миттєво закричали про підлу комуністичну засідку (післявоєнний суд довів, що це був самостріл і жодних партизанів у кущах не було). Розлючений загін розвернув вантажівки, увірвався назад до Роккастради і розпочав розправу над соціалістами та іншими лівими. Сквадристи не жаліли нікого: батька Томмазо Барталетті та його сина Гвідо розстріляли разом на порозі власної хати. Терор тривав кілька годин, перетворивши квітуче місто на руїни. Під час цього рейду і сутичок фашистські загони ліквідували 10 соціалістів та інших ліваків, понад 30 лівих зазнали поранень, багато з них залишилися інвалідами на все життя.
26 вересня 1921 року відбулась бійня в Модені. Відбулось чергове зіткнення, де карабінери напряму виступили як серйозна сила проти лівого екстремістського руху. Під час розгону масової антифашистської та пролетарської демонстрації на центральній площі міста, королівська гвардія та карабінери відкрили щільний вогонь із гвинтівок по натовпу ліваків. 7 лівих робітників, які були соціалістами та комуністами були вбиті, десятки отримали поранення.
Загалом підсумовуючи 1921 рік то під час всіх сутичок, перестрілок та боїв фашистських загонів та силових структур Італії проти комуністів, соціалістів, анархістів та загонів Ардіті дель Пополо, було ліквідовано близько 600 ліваків, цей рік заклав початок повної поразки лівих екстремістів.
26-30 травня 1922 року відбулось вторгення фашистських загонів та розгром лівих в Болоньї. Фашистський ватажок Італо Бальбо зібрав понад 40 000 сквадристів для повномасштабної військової окупації Болоньї, вимагаючи відставки ліберального префекта, який намагався заважати фашистам. Провінція Болонья була серцем «червоного» селянського та робітничого руху. Навесні 1922 року тамтешній державний префект Чезаре Морі (той самий, який пізніше стане відомим як «залізний префект» у боротьбі з мафією на Сицилії) намагався жорстко дотримуватися закону. Морі наказував карабінерам заарештовувати як лівих радикалів, так і фашистських сквадристів за незаконне носіння зброї та напади. Це заважало фашистам остаточно зачистити провінцію від соціалістичних селянських ліг. Один із головних лідерів фашистського терору Італо Бальбо вирішив влаштувати ультимативну демонстрацію сили . Він розробив план військової облоги та повної окупації Болоньї, вимагаючи від уряду в Римі негайного звільнення всіх заарештованих фашистів, усунення префекта Чезаре Морі та припинення урядових громадських робіт, які фінансували ліві профспілки. Операція Бальбо нагадувала регулярну воєнну кампанію з блокади великого міста. 26 травня 1922 року за наказом Бальбо до Болоньї на вантажівках, поїздах та пішки почали масово прибувати озброєні загони сквадристів із сусідніх регіонів (Феррари, Романьї, Тоскани, Венето). За два дні кількість фашистів у місті досягла астрономічної цифри — від 40 000 до 50 000 бойовиків у чорних сорочках. 27-28 травня фашисти повністю захопили центр Болоньї. Вони розбили наметові табори на головних площах (П'яцца Маджоре) та у міських парках. Сквадристи заблокували залізничний вокзал, пошту, телеграф та телефонні станції. Було оголошено примусовий фашистський страйк: бойовики силою зачиняли магазини, кафе та державні установи. Налякані масовою навалою чорносорочечників, ліві залізничники, комуністи та анархісти спробували організувати опір у пролетарських кварталах на околицях міста (зокрема, в районі Болоньїна та передмістях). Робітники звели барикади. Озброєні загони сквадристів розпочали каральні рейди в ці райони. Лунали безперервні двосторонні перестрілки з револьверів та мисливських рушниць. Фашисти вдиралися до Камер праці, підпалювали будинки лівих активістів та розстрілювали людей прямо на вулицях. У Болоньї перебував великий гарнізон Королівської армії (піхота, кавалерія) та сотні карабінерів. Офіційно префект Чезаре Морі наказав армії зайняти стратегічні пункти. Проте командувач військового округу генерал Королівської армії категорично відмовився стріляти у фашистів або силою виганяти їх із міста, заявивши, що це призведе до непотрібного кровопролиття патріотичних сил. Солдати армії пасивно спостерігали, як 40-тисячна приватна армія Бальбо контролює місто і проводить обшуки та погроми робітничих домівок. Державна влада в Болоньї була повністю паралізована. Внаслідок цих подій та сутичок було вбито 3 ліваків, які були застрелені фашистами, також понад 30 лівих були поранені внаслідок сутичок.
26-29 липня 1922 року відбулось захоплення Равенни та спалення робочих кооперативів. Ця подія стала однією з найруйнівніших та наймасштабніших воєнізованих операцій фашистського сквадризму. Цей рейд увійшов в історію як акт тотального економічного та фізичного терору, спрямований на повне знищення матеріальної бази лівого руху. Равенна та навколишні аграрні зони Романьї були унікальним регіоном. Тут лівий рух тримався не просто на партійних осередках, а на потужній мережі робочих та селянських кооперативів (переважно Федерації сільськогосподарських робітників, Federterra). Ліві кооперативи володіли величезними площами землі, власними банками, складами зерна та будівельними компаніями, що робило робітників незалежними від великих поміщиків (латифундистів). Фашистський ватажок Італо Бальбо розумів: щоб знищити лівий рух, необхідно спалити його фінансове серце. Приводом для рейду стали локальні сутички між фашистами та червоними залізничниками на залізничній лінії біля Равенни. 26 липня за сигналом Бальбо до Равенни на понад 300 вантажівках з усього регіону прибула мобільна армія сквадристів — близько 6 000 бойовиків, озброєних армійськими гвинтівками, револьверами та каністрами з бензином. Вони з ходу оточили місто та перекрили всі в'їзди. 27 липня головний удар фашисти спрямували на штаб-квартиру Федерації кооперативів — величну історичну будівлю Палацу Роспоні (Палаццо Кооператіве). Навколо будівлі робітники-комуністи та антифашисти з «Ардіті дель Пополо» звели барикади. Зав'язалася запекла двостороння перестрілка. Використовуючи чисельну перевагу та армійську зброю, сквадристи прорвали оборону, увірвалися всередину, розгромили офіси, а потім облили будівлю бензином і підпалили. Величезний комплекс, разом із архівами робітничого руху за 40 років, згорів ущент. Натхненні погромом у місті, загони Бальбо розсипалися по всій провінції Равенна. Фашисти здійснювали так звані «рейди випаленої землі» в навколишні села (Альфонсіне, Масса-Ломбарда, Конселіче). Вони штурмували та спалювали місцеві народні доми (Case del Popolo), робочі клуби, бібліотеки та приватні будинки соціалістичних лідерів. Робітники намагалися відстрілюватися з мисливських рушниць, що призводило до локальних бойових зіткнень у полях та виноградниках. Внаслідок цих подій під час сутичок було ліквідовано фашистами 9 комуністів та соціалістів (деякі застрелені на барикадах, а інші страчені у власних домівках під час нічних рейдів сквадристів). Понад 50 лівих зазнали поранень, також загинуло 2 фашистських патріотів. Спалення Федерації кооперативів позбавило тисячі лівих селян роботи та фінансової підтримки. Робітничий клас регіону втратив свою матеріальну автономію. 1-4 серпня 1922 року відбувся серпневий Легалістський страйк та також «Битва за Мілан». Це була одна з останніх великих спроб комуністичних та соціалістичних злочинців завадити прийти фашистам до влади. Наприкінці липня 1922 року терор фашистських сквадристів паралізував більшість «червоних» провінцій Італії. У відповідь ліві сили (соціалісти, новостворена Комуністична партія, анархісти та ліві синдикалісти) об'єдналися в «Альянс праці» (Alleanza del Lavoro). 31 липня Альянс оголосив загальнонаціональний «Легалістський страйк», вимагаючи від уряду Луїджі Факта захистити конституційні свободи та припинити безкарні погроми фашистів. Беніто Муссоліні миттєво використав це як привід для рішучого удару. Він висунув державі ультиматум: або уряд придушить «більшовицький страйк» за 48 років, або фашисти оголосять загальну мобілізацію сквадристів і самі «наведуть лад» у країні. 1 серпня отримавши наказ Муссоліні, до Мілана на вантажівках прибули тисячі озброєних сквадристів із Ломбардії та Тоскани. Вони почали брати під контроль громадський транспорт, самі сідали за кермо трамваїв як штурмові штрекбрехери. Робітники металургійних заводів та залізничники забарикадувалися у пролетарських районах Мілана (зокрема, в кварталі Порта Лодовіка та на вулиці Тортона). Члени комуністичних загонів самооборони та антифашисти з «Ардіті дель Пополо» дістали приховану зброю — гвинтівки, револьвери та ручні гранати. 2-3 серпня головний воєнний удар фашисти спрямували на Палату праці (Camera del Lavoro) — штаб-квартиру лівих профспілок. Захисники барикад зустріли сквадристів щільним вогнем із вікон. Зав'язалася запекла двостороння перестрілка. Фашисти закидали барикади гранатами, прорвали оборону і вщент розгромили будівлю. Наступним кроком став повторний штурм та спалення редакції соціалістичної газети Avanti!. Фашистські загони під керівництвом архітектора і майбутнього ватажка чорносорочечників Чезаре Марія де Веккі штурмували палац Маріно (міську ратушу Мілана). Вони силою скинули соціалістичну адміністрацію міста та вивісили з вікон фашистські прапори. Керівництво префектури Мілана видало наказ про розгін страйкарів. На практиці силовики діяли в єдиному тактичному тандемі зі сквадристами Муссоліні. Королівська гвардія використовувала свої броньовики та кулемети, щоб пробивати барикади робітників, після чого сквадристи заходили в пролетарські двори для проведення зачисток та побиття лівих активістів. Внаслідок цих сутичок було вбито 8 ліваків комуністів та соціалістів (частина загинула від куль Королівської гвардії під час штурму барикад, інші були застрелені фашистами під час оборони Палати праці). Більше 50 лівих зазнали поранень. Страйк провалився по всій країні (за винятком оборони Парми Гвідо Пічеллі). Альянс праці саморозпустився, а ліві профспілки були остаточно розгромлені. Робітничий клас втратив віру у можливість легального чи профспілкового опору.
1-6 серпня 1922 року протистояння і сутички ліваків і фашистів у Пармі. Коли 1 серпня 1922 року розпочався загальнонаціональний страйк, робітники Парми підтримали його зі 100% солідарністю. Це викликало лють лідерів Національної фашистської партії. Фашисти мобілізували свої загони для сутичок проти ліваків у Пармі. Оборону ліваків очолив Гвідо Пічеллі засновник місцевого загону «Ардіті дель Пополо» (Arditi del Popolo), депутат-соціаліст та ветеран Першої світової війни. Пічеллі створив Об'єднаний комітет оборони, куди вперше ввійшли разом соціалісти, комуністи та анархісти, всі ліві екстремісти разом. За 24 години було зведено сотні барикад, розібрано бруківку, перевернуто трамваї та вози. Маючи доступ до динаміту з каменоломень, «Ардіті дель Пополо» замінували підступи до барикад та ключові мости через річку Парма. У будинках пробили внутрішні стіни, створивши приховані переходи між кварталами. На дахах облаштували спостережні пункти та кулеметні гнізда, а жінки та діти заготовили тисячі пляшок із кислотою, киплячою олією та камінням. Штурм міста фашистами розпочався 3 серпня і вилився у справжні воєнні дії. 3 серпня фашисти кинули загони сквадристів на штурм мостів, намагаючись прорватися в Ольтреторренте. Проте ліваки зустріли їх щільним вогнем із дахів будинків. Кілька фашистських колон підірвалися на саморобних мінах. Перший штурм повністю захлинувся, фашисти відступили, залишивши десятки загиблих. 4 серпня Бальбо спробував змінити тактику і наказав атакувати вночі дрібними штурмовими групами. Проте Пічеллі заздалегідь наказав вимкнути все вуличне освітлення. Сквадристи потрапляли в засідки у вузьких провулках, де на їхні голови з вікон летіли ручні гранати, каміння та чавунні плити. 5 серпня Опинившись у безвиході, Бальбо спробував залякати місто і наказав підтягнути кілька застарілих польових гармат, погрожуючи артилерійським обстрілом. Робітники відповіли сміхом та посиленням вогню з барикад. Дисципліновані бійці «Ардіті дель Пополо» успішно утримували кожну лінію оборони. 6 серпня 1922 року Італо Бальбо, злякавшись повного морального розвалу своїх загонів (серед сквадристів почалося масове дезертирство через страх перед барикадами), був змушений підписати наказ про ганебний відступ. Фашисти згорнули табори і залишили околиці Парми. Це була тактична і психологічна перемога ліваків, проте ейфорія лівих тривала не довго. В сутичках під час боїв за Парму було вбито 5 ліваків, а саме Уго Вандіні, Карло Коста, Джузеппе Раді, Маріано Нуміка, Ульєссе Коррацца. Близько 40 фашистів загинули під час цих боїв в основному від дій саморобних мін та вибухівки.
28-31 жовтня 1922 року відбувся легендарний фашистський Марш на Рим, який остаточно покінчив з лівим екстремізмом, під час маршу відбувались сутички та бої з ліваками. Похід на Рим офіційно ознаменував падіння ліберальної демократії в Італії та прихід до влади Беніто Муссоліні. Поки лідери Національної фашистської партії (PNF) вели політичні переговори з королем Віктором Емануїлом III, десятки тисяч озброєних сквадристів, що увійшли до Рима, вели криваві сутички з бойовими загонами лівих. 28 жовтня 1922 року уряд Луїджі Факта підготував указ про введення облогового стану, щоб армія силою зупинила колони фашистів на підступах до Рима. Проте король Віктор Емануїл III в останній момент відмовився підписати указ, повністю капітулювавши перед Муссоліні. Отримавши негласний дозвіл, колони чорносорочечників (близько 25 000 – 30 000 бойовиків), озброєних гвинтівками, револьверами та палицями, почали входити у Рим через міську браму Порта Піа та залізничні вокзали. Переважна частина міста зустріла їх у стані паніки та шоку, проте робітничі квартали вирішили чинити збройний опір. Район Сан-Лоренцо був залізничним та промисловим серцем Рима. Тут мешкали тисячі радикальних робітників, які ще в 1921 році створили сильні осередки «Ардіті дель Пополо» тут жило багато комуністів і соціалістів. 28 жовтня коли перша велика колона фашистських сквадристів на вантажівках спробувала тріумфально проїхати через Сан-Лоренцо до центру міста, ліві робітники та комуністи зустріли їх усеозброєнні. З вікон будинків, дахів та заздалегідь зведених барикад по чорносорочечниках було відкрито щільний вогонь, який заставив фашистів відступити. 29 жовтня Дізнавшись про поразку своїх бойовиків, фашистські лідери (зокрема Чезаре Марія де Веккі) та префект поліції Рима організували масштабний воєнний штурм району для проведення акту відплати. 30-31 жовтня Шлях фашистам проклали державні силові структури. Загони Королівської гвардії (Guardia Regia) та карабінери підтягнули до Сан-Лоренцо армійські кулемети та важкі броньовики. Силовики відкрили ураганний вогонь по барикадах робітників та пробили ворота району. Ліві екстремісти з «Ардіті дель Пополо» не витримали такого удару і почали відступиати. Щойно силовики зламали лінійну оборону комуністів, у провулки Сан-Лоренцо увірвалися тисячі розлючених фашистських сквадристів. Вони влаштували тотальний кривавий погром. Фашисти вдиралися в будинки за списками, які їм таємно передала поліція та знищували ліваків. Людей витягували з ліжок і розстрілювали прямо на очах у дітей або забивали до смерті залізними прутами на бруківці. Одночасно фашисти вщент розгромили та підпалили будівлю місцевого комуністичного комітету, ліві кооперативи та робочі бібліотеки. Терор тривав до 31 жовтня, поки Муссоліні офіційно не склав присягу як прем'єр-міністр та не наказав сквадристам провести фінальний парад. Безпосередньо під час перестрілок на барикадах та під час позасудових нічних розстрілів у Сан-Лоренцо фашистами та силовиками було вбито 13 ліваків (комуністів, соціалістів та анархістів) у наступні дні від ран загинуло, ще кілька ліваків тим самим число жертв серед лівих збільшилась до 17 осіб. Понад 50 ліваків зазнали поранень вони отримали важкі вогнепальні та ножові поранення. Військова поліція та карабінери заарештували понад 200 лівих робітників.
18-20 грудня 1922 року відбулась Туринська бійня між загонами фашистів та лівих. У грудні 1922 року Муссоліні вже майже два місяці очолював уряд Італії . Турин залишався індустріальним серцем країни з потужним робітничим класом, який підтримував злочинну комуністичну партію та анархо-синдикалістів. Іскрою, яка спровокувала погром, став побутовий інцидент у ніч на 18 грудня на міській околиці Бар'єра-ді-Мілано. У салоні трамвая відбулася випадкова словесна перепалка між двома фашистськими сквадристами та молодим робітником-комуністом Франческо Пратто. Суперечка переросла у збройне зіткнення: Пратто дістав револьвер і застрелив патріотів (Джузеппе Луччоні та Луїджі Боббіо), після чого втік. Місцевий фашистський ватажок та ветеран війни П'єро Брандімарте дізнавшись про смерть своїх бойовиків, оголосив повну мобілізацію чорносорочечників. Він заявив: «За кожного нашого вбитого ми знищимо десять більшовиків» і особисто очолив рейд прооти червоних. Операція сквадристів не була хаотичним бунтом натовпу. Це були системні та безжальні рейди відплати за заздалегідь підготовленими чорними списками поліції та фашистської розвідки. Озброєні гвинтівками, револьверами та кинжалами загони сквадристів увірвалися до будівлі Палати праці (Camera del Lavoro), підпалили редакцію комуністичної газети «Ordine Nuovo» (заснованої Антоніо Грамші) та закрили всі робочі клуби. Одночасно почалися нічні облави. Фашисти вдиралися до квартир лівих активістів, витягували їх із ліжок перед очима родин і розстрілювали прямо в під'їздах або на пустирях за містом. 19 грудня сквадристи влаштували публічне катування лівих лідерів, щоб паралізувати увесь Турин. Двома найвідомішими жертвами цього дня стали П'єтро Ферреро секретар туринської федерації металістів (FIOM), переконаний анархо-синдикаліст. Його схопили в Палаті праці, жорстоко катували, прив'язали ноги до кузова військової вантажівки та затягали живцем до смерті по бруківці вулиць Турина, після чого кинули понівечене тіло біля пам'ятника Віктору Емануїлу II це була відплата за його ліву діяльність. Наступним ліквідованим лівим був Карло Берруті залізничник, комуніст, член міської ради. Його викрали з робочого кабінету, вивезли до передмістя Кашіне Віка, змусили копати власну могилу і розстріляли кількома залпами у спину. 20 грудня у робітничих кварталах (Бар'єра-ді-Мілано, Сан-Паоло) комуністи спробували організувати збройний опір і відкрили вогонь по фашистських вантажівках із вікон. Зав'язалися локальні запеклі перестрілки. Проте сквадристи, маючи чисельну перевагу, закидали будинки ручними гранатами та придушили опір. Загалом загонами фашистів під час данної акції відплати у Турині за 2 дні було ліквідовано 11 лівих діячів. Серед вбитих ліваків були: П'єтро Ферреро анархо-синдикаліст, лідер металістів, Карло Берруті комуніст, депутат міської ради, Матео Андреагетто залізничник лівак, Ернесто Гулієльмінетті робітник-комуніст, Анджело Поццо активіст Палати праці, Джованні Провалі робітник, член Соціалістичної партії, Чезаре Маффйолі залізничник-синдикаліст, Еміліо Квагліо молодий робітник, член комуністичної ліги, Енріко Квагліотті робітник фабрики, активіст лівого руху, Маріо Анджелоні лівак робітник, Луїджі Тамієтті колишній боєць самооборони робітників лівак.
Загалом протягрм 1922 року ліві сили (соціалісти, комуністи, анархісти та інші) втратили близько 500 осіб загиблими внаслідок діяльності фашистських загонів та силових структур Італії. Зараз з вами розглянемо 1923 рік в Італії, де все змінилось повністю до влади в кінці 1922 року прийшли фашисти на чолі з Муссоліні, які в 1923 році почали точково дочищати Італію від лівої загрози.
