Згадала давній епізод зі шкільних років. Класна керівниця та ще декілька вчителів пробували “призвичаїти” мене до однокласників та однокласниць силоміць, створюючи ситуації, коли я була змушена звернутися по підказку або допомогу. Школа протягом перших двох тижнів навчання видавалася просто гігантською, я могла переплутати кабінет і потрапити не на той урок.
Так, у шостому класі. На уроках з більшості предметів я швидко отримувала високі бали, але не хотіла сидіти з сусідами за партою, які хиталися на стільцях, штовхали мене та інших, смикали за волосся мене або інших.
Доводилося ходити коридорами з обличчям істукана з островів Пасхи, і це тривало тижнями.
Одного разу однокласниця під час підготовки до уроку фізкультури спитала мене, чому я не хочу “нормально спілкуватися” з усім класом.
“Нормально спілкуватися - це брехати? Тоді ніколи! До того ж, слово “спілкуватися” походить від слова “спільне”, а що у мене може бути спільного з людьми, у яких середній бал 7 або 6?” - довелося відповісти такою тирадою.
Часто батьки та викладачі беруть собі за почесний обов’язок примушувати дітей або учнів до неправильної (хаотичної або беззмістовної) соціалізації.
Навіщо? Весь цей час можна присвятити розвиткові талантів.
Взагалі не розумію масових заходів, які не мають конструктивного змісту. Добре зрежисовані державні свята - це можна зрозуміти, це цікаво, організатори докладають зусиль. Натомість, оргмоменти під час навчання в школі, “класні години” або багатогодинні наради на роботі, після яких нічого не змінюється на краще - це не просто нудно, це ще сумно, адже часу не повернути.
За цей час можна пісню з ШІ написати.
Шановні освітяни! Головне, якщо ви досі в це вірите - це саме споріднена праця. Якісна освіта має бути шляхом до неї.
© Maryna Tchianova
