Моє відчуття від конфлікту, як і раніше, полягає в тому, що Україна рухається правильною траєкторією, хоча й зазнає невдач
Що ж, цей тиждень у геополітиці, безумовно, видався насиченим. Давня китайська приказка/прокляття про життя в цікаві часи (епоху змін) видається дуже доречною.
На додаток до стислого опису того, як останні політичні події у світі можуть вплинути на Україну, розгляньмо ключові події на полі бою і надамо огляд ресурсів, необхідних Україні для досягнення перемоги до кінця 2025 року. Це, звісно, дуже важке завдання, але Зеленський не просто так публічно презентував свій план.
Москва почала чергову хвилю контратак у Курській області, яка на кілька днів збентежила багатьох людей в Україні та за кордоном.
Потім швидкі дії у відповідь українців показали, що ситуація не така безнадійна, як дехто вважав. Україна також знищила важливі цілі в глибині Росії — авіабази, нафтові об'єкти, склади, всілякі системи, що працюють на руйнування.
Також ходять чутки — поки що тільки чутки — про першу засідку «Вайпера» (неформальна назва літака F16 ), в якій вдалося збити Сухой-34, що здійснює свій рейд зі скидання планувальних бомб. Будемо тримати кулачки, але я налаштований скептично, якщо тільки Україна не отримала нових ракет або не впровадила якусь інновацію з безпілотниками.
Як й у випадку з чутками про те, що система Patriot збила F-16 цього літа, твердих публічних доказів цього немає. Немає підтверджень втрати інших літаків у подібних інцидентах, хоча Москва не завдавала масованих ракетних ударів упродовж кількох тижнів, незважаючи на те, що робила натяки в цьому напрямку. Невідомо, чи виявила ця втрата системну проблему.
Втрата «Сухого» за 50 км за лінією фронту звучить як правдоподібне перехоплення F-16, якщо пілот отримав підтримку від дружнього радара, ризикнув пролетіти близько 25 км від лінії фронту на низькій висоті та прибув у потрібний момент, перш ніж втекти. Але засідку цілком міг влаштувати і блукаючий Patriot. Теоретично хтось міг навіть придумати, як прикріпити невелику зенітну ракету до безпілотника — або, як запропонував один інтернет-коментатор, з яким я нещодавно спілкувався в блозі Тома Купера, до скромного аеростата.
Якщо росіяни знову літатимуть за передбачуваними маршрутами, то може пощастити, і літак пролетить під аеростатом, випущеним у потрібний момент. Розумний інженер може придумати, як змусити оптичну камеру з функцією розпізнавання зображень повідомляти інфрачервоному шукачу ракети, коли йому час вмикатися. Ніколи не варто недооцінювати розумного майстра.
Але повернімося до Курська — безсумнівно, на західному фланзі вторгнення України протягом останнього тижня тривала дуже важка боротьба. І українські сили, безумовно, зазнали важких втрат, включно з втратою команди операторів дронів, яких росіяни зі 155-ї бригади морської піхоти стратили після того, як взяли в полон. Але українські війська швидко контратакували, завдавши ворогові серйозних втрат. Повідомляється, що наразі тривають операції із зачистки території, однак хто і які позиції утримує, ще деякий час буде невідомо.
На жаль, у наші дні передові лінії доводиться займати невеликими групами через загрозу, яку становлять планувальні бомби. Йдеться про вогневу групу приблизно з чотирьох осіб. Пара таких груп працює в безпосередній близькості одна від одної. Рота чисельністю майже сотню осіб прикриває кілометр або два (залежно від ситуації — і більше) фронту. У разі нападу українські війська на передових позиціях мають швидко зробити вибір: вистояти чи відступити, доки не стало надто пізно. Вирішальним фактором є кількість «поганих хлопців», які наступають, і швидкість їхнього знищення, при цьому важливу роль відіграє підтримка дронів й артилерії.
Коли росіяни починають одну зі своїх масових атак на 50+ машинах, у секторі може бути забагато цілей, щоб знищити всі до того, як ті, хто вижив, вріжуться в українські позиції. Захисникам залишається тільки відступати на запасні позиції і викликати підкріплення, доки їх не перебили. Безрозсудна атака іноді може пробити кілька кілометрів або навіть більше, перш ніж буде зведена нанівець, але при цьому в процесі завдати шкоди. В операціях Москви зазвичай використовують штурми різної інтенсивності на вузькому фронті, сподіваючись придушити і виснажити місцеву оборону, а якщо вони відчувають слабкість, то кидають «тонни» солдатів, сподіваючись, що кілька людей залишаться живими і зможуть закріпити досягнуті успіхи.
Моя стандартна доктрина, — якби я був командиром української роти (хоча не дай Боже!), — завжди передбачала б відступ на пару кілометрів у кожному бою. Завдання оперативних командирів вищого рівня — переконатися, що в мене достатньо вогневих засобів, щоб зупинити будь-яку цілеспрямовану атаку противника на другій або третій лінії, а потім провести контратаку, щоб очистити вихідну лінію, коли хвилю, що наступає, буде зламано.
Якби я хоч на мить відчув, що мої люди ризикують бути перевантаженими, я б відвів їх назад. Зазвичай краще організувати швидку контратаку всіма силами, які вдасться зібрати, аніж стояти й битися на фіксованій позиції проти ворога, який має значну перевагу.
Безумовна небезпека полягає в тому, що рух мого загону може наразити на небезпеку людей, які перебувають прямо за нами або по обидва боки від нас. Тому тісна координація дій просто необхідна, і це ще одна причина, чому я виступаю за те, щоб роти проходили схожий вишкіл і об'єднувалися у великі бойові групи з досить прямою командною структурою, тісно пов’язаною з місцевою географією. Кілька десятків ротних командирів можуть досить добре пізнати один одного, щоб активно координувати дії під керівництвом компетентного штабу бойової групи.
Однак, незважаючи ні на що, все може піти не так. Це просто статистика, або закон Мерфі, якщо хочете. Плани майже ніколи не реалізовуються, а коли реалізовуються, лідеру варто побоюватися пастки. Найголовніше — це те, наскільки добре всі учасники можуть адаптуватися. Але іноді ворог здобуває перемогу.
Примітно, що під час цієї серії контратак рашистів на західному фланзі «Вільного Курська» була вчинена спроба відтіснити українські війська від Кореневого. Москва все ще намагається запобігти відсіканню Глушківського району і вирватися з котла навколо Снагості.
Українська оборона регіону зосереджена в Суджі, але на самому початку українські війська кинулися на північ, захід і схід, щоб зайняти позиції на височинах навколо неї. Унаслідок просування Москви від Кореневого до Снагості й далі на схід до Суджі солдати проходять через низину, де їх живцем з'їдають безпілотники, артилерія та засідки, які влаштовують у місцевих містах.
Українські війська просувалися на північ через Кореневе до Рильська залізничною гілкою, але, схоже, зараз вони відступили за водну перешкоду, відбиваючи чергову хвилю атаки росіян, що насувається на Кремяне. Там група росіян, мабуть, була оточена протягом кількох тижнів, і Москва неодноразово намагалася надати їм допомогу.
Україна може бути відкинута ще трохи назад у цьому районі, але все ще збереже достатньо обороноздатних територій на північ від Суджі. Загалом останні дії обох сторін говорять про те, що Україні навряд чи вдасться відрізати весь Рильський виступ, що здавалося можливим на початку Курської кампанії. Але забезпечити меншу прикордонну буферну зону, закріплену на Сеймі, залишається цілком здійсненною і бажаною протягом зими, навіть якщо лінія фронту в кінцевому підсумку пройде через саму Суджу. Україна має десь захищати свій кордон — чом би не всередині Росії?
Іншою реальною можливістю є великий український наступ у напрямку Снагості та Глушково після того, як останній штурм орків вичерпає себе. Цікаво, що частина 47-ї механізованої бригади з’явилася на Курському фронті, що означає, що там тепер представлені всі три найоснащеніші бригади України — 82-га десантно-штурмова і 21-ша механізована там уже дислокувалися. Хоча 47-та бригада може просто замінити 82-гу або якусь іншу бригаду, що перебувала там від самого початку, план може полягати в тому, щоб ця трійця діяла узгоджено, щоб відбити Снагость і захопити Глушково до настання поганої погоди.
У самій Україні найгарячішим фронтом залишається Покровськ. Однак за останні кілька тижнів просування росіян до міста, розташованого на перехресті доріг, сповільнилося: з минулого понеділка українські війська здали лише кілька позицій, незважаючи на безперервні атаки росіян.
Москва все ще намагається утримати дорогий наступ, особливо борючись за витіснення українських військ на південному фланзі. Численні атаки проводяться і на північному фланзі, але лише деякі з них мали успіх: оркам важко витіснити українські сили з більш високих позицій. Селидове все ще тримається, хоча я припускаю, що й воно, і район Гірник-Курахівка врешті-решт впадуть.
Серед скептиків Курської кампанії вельми популярно стверджувати, що саме ця операція стала причиною того, що Україна відступила так близько до Покровська, але я бачу справу інакше. Якби Україна вела більш наполегливі бої за підступи до Покровська, лінія Вовчої могла б утриматися, але це мало б лише обмежені оперативні переваги, особливо взимку, коли води замерзають. Бригади, які завдавали удару під Курськом, нав’язали противнику вищий коефіцієнт витрат, ніж це було б у разі повної віддачі на Покровському напрямку, а також продемонстрували стратегічну дурість Путіна.
Москва була змушена підстрахуватися, вивівши з окупованої частини України десятки тисяч людей — і все більше досвідчених. Але відсутність послідовного плану призвела до того, що їх спрямовували поетапно, частинами, що знизило їхню ефективність. Курська кампанія, якщо взяти все до уваги, могла б урятувати Покровськ і низку інших міст Донбасу.
Путін не кинув усе і вся на захист Курської області, тому що у нього в наявності достатньо сил, щоб у цьому не було необхідності, навіть якби Україна просунулася набагато далі. Жалюгідні затримки з наданням Україні належної повітряної підтримки завжди означали, що будь-які наступальні операції, за якими спостерігає Москва, будуть пов’язані з проблемами. Загалом це робить Курську операцію більш ефективною, ніж наполеглива оборона кожного окремого хутора на Донбасі, навіть якщо Україна завтра згорне своє вторгнення.
Проте я не можу заперечувати, що ситуація на багатьох фронтах дуже важка. На південь від Покровська Москва після захоплення Вугледара намагається просунутися до Великої Новосілки і Курахового. Мета тут здається простою: убезпечити південний фланг просування до Покровська від загрози контратаки. Інша мета — не дати Україні розпочати майбутній контрнаступ на Волноваху.
Падіння Вугледара викликало достатньо коментарів — примітний лише повільний темп просування орків після його падіння. Відхід 72-ї бригади, хоча й запізнілий з оперативного погляду, був упорядкованим, і бригада не повністю виснажена.
На південному заході, на південному театрі військових дій, Москва, очевидно, нарощувала сили перед невеликими наступальними операціями, покликаними зв’язати українські сили. Атака рашистів біля Дніпра на Кам’янське була відбита, але відновився тиск на залишки Роботинського виступу на південь від Оріхова. Але тут, як і в дельті Дніпра, Москва, схоже, не має достатньої бойової потужності, щоб домогтися більшого, ніж просто переслідування українських захисників, як це було зроблено в Курську.
Відхилившись на північ від Покровська, Москва все ще намагається наступати на Торецьк, хоча подальше просування в центр міста досі було зірвано. Москва, мабуть, зрозуміла, що фронтальний штурм поки що не вдасться, і намагається просунутися через частини міста, що залишилися, на південь від вулиці Дзержинського, зокрема, через мікрорайон Забалка.
Торецьк безумовно в небезпечній ситуації, але плюс міських боїв у тому, що Україна може виділити спеціально навчені для цього бригади. Багато батальйонів у Торецьку, судячи з усього, укомплектовані колишніми поліцейськими; вони спокійно виконували хорошу роботу в таких місцях, як Бахмут і Часів Яр. Полк із бригади «Лють» і кілька батальйонів, за повідомленнями, ведуть важкі бої серед висоток, які слугують опорою для оборони міста.
На північ від Торецька орки продовжують намагатися створити плацдарми через канал на захід від Часового Яру, і Україна змушує їх платити за це. У цьому секторі війська б’ються вже так довго, що оборона України може виснажитися. Але якщо врахувати, що багато аналітиків були впевнені в тому, що Часів Яр впаде ще багато місяців тому, то цікавою є ефективність оборонних зусиль України, що зберігається. Те саме можна сказати і про невелику кількість бригад, що захищають Сіверськ, які останнім часом зазнавали нового тиску, але не зламалися.
Нарешті, російські війська все ще намагаються пробратися на захід між Лиманом і Куп’янськом, і майже досягли Оскола в районі Кругляківки. Бої тут нагадують Першу світову війну навіть більше, ніж на більшості ділянок лінії фронту, а операції росіян, схоже, спрямовані виключно на те, щоб витіснити українські війська через водні перешкоди, щоб Москва могла перекинути війська в інші місця.
Під час написання аналізу динаміки української війни завжди важко уникнути зайвого оптимізму чи песимізму. Залежно від часового горизонту, на який ви дивитеся, і людей, яким ви схильні співпереживати, все може виглядати жахливо або прекрасно.
Моє відчуття від конфлікту, як і раніше, полягає в тому, що Україна рухається правильною траєкторією, хоча й постійно зазнає невдач. Те саме було і під час Другої світової війни. Зараз важливо, щоб Україна отримала суттєву матеріальну підтримку, перш ніж Москва зможе заручитися допомогою Північної Кореї, Ірану або Китаю.
(Далі буде)
