…І відсахнувся світ. Зрікаючись тебе, дав копняка відчутного бридливо. Летиш у прірву! Де у якій ні шереху, ні звуку.
Там лише пил зірок, розмелених млином — неспинним, мовчазним похмурим часом.
В серпанку шлях тобі… — ступнув на нього. Та ідеш. Крокуєш не упевнено, не відчуваєш руху! — на місці наче ти толочиш воду.
І дихання нема! І зором панорамним узрів, що в бульбашці знаходися, в яку влучає спис, ще кинутий тобою з якогось там незнаного буття.
Тоді ти схибив. Нині ж влучив! Остання сфера (сфера небуття) ганебно бахнула і ти лахміттям зник. Тебе поглинув простір.
«..Навіщо так знущатись з себе? Перенацілив біди та напасті, невпевненість свою та незугарність…В усьому звинуватив світ…навіщо? Він ні до чого тут. Творцем був ти. Та досліди твої над тим же світом…та самим собою. То ж, пожинай плоди, збирай каміння…» — подумав я.
Подумав…увічнив думку на папері. На мить замислився…закреслив. Папір зім”яв та кинув в кошелину для сміття, в непотріб. «…Якби отак от, легко звільнитися від дій руїнотворних та від думок подібних тим, руїнотворних…» — намріялось мені. Дістав той папірець. Розправив та переписав…
Вдоволений зварив міцної кави. Оце ось п”ю гірко солодкий напій…тримаю у руці брунатну філіжанку. Та сумніви гризуть — чи вірно я вчинив, коли серед живих залишив це творіння?………………….
