По іншому цей довгочит (воно ж так називається?) можна було назвати “Історія переселенця “старого табору””. Але давайте все по порядку.
Я український підліток, що має статус переселенця (або ВПО) вже протягом дев’яти років. І цей текст я хотіла би присвятити не саме історії свого життя в чужому місті, а скоріше тому, як змінювалось і змінюється ставлення як переселенців до всієї цієї ситуації, так і людей до нас.
Моє рідне місто - Донецьк - окуповано вже дев’ятий рік та знаходиться у такій вигаданій штуці під назвою дєнєрє. Розповісти про нього щось детальне я не можу, бо чи то через малий вік, чи через травмуючий досвід я його майже не пам’ятаю (саме це й стало ідеєю для назви довгочиту). Спогади про нього прив’язані лише до певних місць - Донбас арена, ДГМЦ (я не знаю як написати його правильно українською, тому залишу назву, що знаю), парк Щербакова та просто вулички, на яких я виросла. І хоч у пам’яті в мене залишаються лише крихти того безтурботного життя і я розумію, що в найближчий час я не повернусь додому (і дому, як раніше, точно не буде) але якесь тепле відчуття розливається всередині, коли мені розповідають про нього. Думаю, це любов. Може як в цуцика, якого розлучили з матір’ю в ранньому віці і він бачить її через декілька років (порівняння так собі, але ви мене зрозуміли).
Щоб полегшити розповідь собі та майбутньому читачеві, якщо все ж таки такий знайдеться, розповідь буде надалі розподілена пункти.
Початок кінця.
Назва так собі, але як вже є.
На превелике щастя я не бачила обстрілів чи чогось подібного, бо виїхала ще десь у травні 2014 року. Але пам’ятаю, що по вулицях ходили великі скупчення людей, як такий собі парад, і несли з собою прапори (як би хотілося, але не пригадаю які саме. Точно не українські).
І на той момент мене вразило більше не те, що купка дорослих ходить, щось там вигукує та їх знімають камери, ні. Найдивнішим та найстрашнішим було те, що поміж цієї процесії були мої однолітки - першокласники чи ще діти в дитячому садку, яких батьки чи родичи змусили ходити разом з собою.
Тобто вони нав’язали їм свою ідеологію, а у дітей не було вибору бо, чесно кажучи, мало хто міг в 7 років розповісти що таке окупація, обстріли, котли та Мінські домовленості (як же ж мені шкода нинішнє покоління, яке це знає). Саме через у дєнєрє є українські діти, які за росію, бо їм не показували іншу сторону монети - тільки росія, тільки вони “рятують” Донбас, а українці погані обстрілюють всіх і вся.
Перший переїзд та страхи дітей.
Першою зупинкою потяга під назвою “Переселенець” було прекрасне місто Бердянськ (якому орки теж не дають жити нормально).
Тут я познайомилась з поняттям гуманітарка (для неї я виділю наступний розділ, бо там таке цікаве, що капець), фінансова допомога та так звані пільги для переселенців, через які деякі наші співгромадяни нас і не люблять.
І тепер проведемо невеликий інтерактив - задайте собі питяння чого ви боялися в другому класі школи? Бабайки? Отримати погану оцінку? Чи може ослухатися батьків? Можливо, але от чого боялися діти в моїй школі в Бердянську - війни. Вони боялися, що до них вона прийде так само, як і в Донецьк, і навіть проводили вчення зі списку в підвал. А він там був такий, що зараз багато столичних шкіл позаздрить. На жаль, страхи тих дітей стали реальністю та Бердянськ в окупації вже рік (коли вже ті орки повиздихають та я поїду на своє кохане Азовське море)...
Гуманітарка або чому я теж хейчу “Червоний хрест”.
Мені здається, що вже хто хотів і міг обговорив “Червоний хрест” з голови до п’ят, і я не буду виключенням.
Зараз буде ще один інтерактивчик, для якого доведеться максимально застосувати уяву.
Тож уявляйте - місто пройшов сильний ураган. Повиривало дерева з корінням, висять або валяються проводи, скло на землі розбите, і все в такому дусі. І от, ви, ученик другого класу, стоїте разом з бабусею та старшою сестрою у черзі за гуманітаркою. Ви в чужому місті, з грошима справи не дуже, тому користуєтесь усіма можливостями отримати допомогу. І що ж вам дають на руки? Пів буханки хліба на родину та по діві сосиски на неповнолітню дитину на тиждень. Я, звісно, не сильна була тоді в математиці, але зрозуміти весь абсурд ситуації могла. Там ще була їжа для немовлят та всілякі підгузки для них, але все ж таки цього мало.
В той час, як звичайні цивільні збирали набори для переселенців, де були і свіжі фрукти з овочами, і інші продукти, від такої пафосної організації ми отримували пів буханки хліба. Ну таке собі, якщо чесно.
На противагу я можу поставити Карітас, які оплачували нам квартиру протягом всього навчального року. Тому перед тим як написати, що переселенці зажрались і неблагодарні (але я сподіваюсь, що таких людей на цій платформу немає) краще уявіть себе на нашому місці.
Столиця.
Знаходитись довго в Бердянську ми не могли, тому наш потяг “Переселенець” опинився вже в столиці. І тут ставлення було кардинально іншим.
Ну по-перше переоформлення з одного міста в інше це ще та морока (хто хоч раз намагався отримати документ в ЦНАПі мене зрозуміє), до того ж в якийсь момент мої документи загубили, а знаходитись ще довше в тому пеклі не хотілося.
Також ставлення учнів. Я не хочу сказати, що моя нинішня школа якась погана - зовсім навпаки, тут підтримують переселенців та намагаються зробити їм комфортне життя та навчання. Скоріше тут питання самих учнів до людей з іншого міста. Випадок був одиничним, але мене якось назвали “терористом” - таке собі, якщо чесно. Тобто ставлення дітей у Бердянську, що був доволі близько до бойових дій та Києва, який жив собі мирно абсолютно різне. Мені навіть здається, що далі Харківської області про ситуацію на сході так сильно не говорили. Знали, читали іноді, але не говорили.
Також тяжка адаптація. Київ - неймовірно велике місто і, проживаючи тут вже сьомий рік чесно заявляю - я досі не звикла. Він для мене все ще новий, грандіозний та в якомусь сенсі страшний. Тут і повітря інше, і люди, і атмосфера. І як я не старалась, звикнути до цього не можу. Може то й на краще, хто його знає.
Повномасштабне вторгнення та ставлення до “нових” переселенців.
Багато писати про той страх 24 лютого я не буду (бо всі його пережили в певній мірі). Я пропущу ближче до червня 2022, коли я отримувала вже людську гуманітарку. В центрі більшість людей було або з Херсону, або з Харкова, або Маріуполя. Саме ВПО 2014 майже не було, і тоді в мене почали з’являтися нав’язливі думки:
“Я забираю чиєсь місце, чиюсь їжу”
“Я ж вже довше в Києві, чи маю я взагалі право на цю допомогу?”
“А якщо якійсь родині не вистачить їжі, і їм доведеться голодувати певний час, бо немає грошей?”
І все в такому дусі. Вони й зараз продовжують мене турбувати, і я вже більше не ходжу за продуктовими наборами, отримую лише фінансову допомогу. Але чи не виходить так, що комусь потрібно бачити більше страждань, смертей та руйнувань, щоб зрозуміти яку саме допомогу мають отримувати переселенці?
Бо я себе відчувала як чернеткою: ми були першими, на кому дивились, яку гуманітарку давати, скільки грошей і т.д. І зараз з’являється почуття певної заздрості (і я корю себе за це, бо це неймовірно погано) нинішнім пересеоенцям, бо вони отримують нормальну допомогу, їм співчувають та підтримують, в той час як я в 2015 мала слухати про те, що я користуюсь своїм положенням і що я “терорист”.
Зараз вже я розумію, що порівнювати горе - це тупо, і що усі, хто постраждав від війни має отримувати допомогу, незважаючи на те, він в “старому таборі” переселенців чи “новому”.
Отож, мій довгочит дійшов кінця. Думаю, десь текст був заплутаний, десь розтігнутий, бо все це я писала із спогадів, і що разу з’являлись якісь коментарі, що хотілося додати.
Метою тексту не було поскаржитись на життя (максимум на “Червоний хрест) чи щоб мене пожаліли, зовсім ні. Це більше орієнтовано на те, щоб люди побачили ситуацію війни не тільки через перспективу переселенців 2022, а й тих, хто пройшов все це ще в 2014.
Якщо в когось можливо виникнуть питання чи десь в тексті були використані русизми чи орфографічні помилки, дайте знати, будь ласка, на все відреагую та виправлю!
Всім добра та гарного дня\ночі! :D
