Світло під товщею мармуру: рецензія на драму "Альфа"

-            режисерка Джулія Дукурно

Французький кінематограф останніх 15 років активно досліджує межі людського тіла, соціальні табу та психологічні травми, поєднуючи сміливі авторські висловлювання з елементами жанрового кіно, яскравим прикладом чого стала гучна драма «Шибеник» (Tomboy) 2011 року режисерки Селін Ск'ямми, яка тонко й чуттєво підняла питання гендерної ідентичності та самовизначення дитини у світі дорослих. Ця традиція психологічного занурення в досвід підлітків та дослідження внутрішніх страхів суспільства знаходить свій новий розвиток у творчості Джулії Дукурно, яка у своїй довершеній і глибокій стрічці «Альфа» 2025 року майстерно переносить цей фокус на сімейні зв'язки, травми й алегоричне осмислення епідемій через призму болю та надії.

Фільм «Альфа» 2025 року режисерки Джулії Дукурно розгортається на тлі вигаданої та глибоко метафоричної епідемії, яка слугує алегорією на кризу ВІЛ/СНІДу. У центрі сюжету опиняється 13-річна бунтівна дівчина Альфа, чиє життя різко змінюється після того, як вона повертається зі школи з невдалиم саморобним татуюванням. Через страх перед небезпечною хворобою, що передається через кров і поступово перетворює інфікованих на мармурові статуї, ровесники та суспільство починають цькувати дівчину та її родину. Напругу в домі посилює поява її дядька Аміна, який бореться з героїновою залежністю, через що переплітаються теми травм, ізоляції та руйнівного страху перед невідомим.

У другому пласті стрічка зосереджується на болісному дорослішанні та складних сімейних взаєминах у світі, охопленому скорботою і соціальною стигмою. Мати Альфи, перевтомлена лікарка, яка рятує хворих, намагається захистити доньку, проте її надмірна тривога та параноїдальний страх лише посилюють атмосферу небезпеки в домі. Через тілесні метафори та психологічне напруження режисерка досліджує тему прийняття смерті, скорботи та безумовної любові, яка залишається між близькими людьми навіть тоді, коли світ навколо них буквально розсипається на порох.

 Деталі

У фільмі «Альфа» режисерки Джулії Дукурно акторський склад майстеренно втілює на екрані складні й драматичні образи. Головну роль 13-річної бунтарки Альфи виконує молода акторка Мелісса Борос (Mélissa Boros), а ролі її мами-лікарки та дядька Аміна виконують відомі у Франції актори Гольшіфте Фарахані (Golshifteh Farahani) та Тагар Рахім (Tahar Rahim). Також у стрічці з'являються такі талановиті виконавці, як Емма Макі (Emma Mackey) та Фіннеган Олдфілд (Finnegan Oldfield), чия емоційна та прониклива гра допомагає повною мірою передати атмосферу напруги, сімейних травм і соціальної стигми.

Фільм «Альфа» (фр. Alpha) вирізняється не лише своєю змістовною глибиною, але й цікавими творчими рішеннями під час виробництва. Наприклад, відомому французькому актору Тагару Рахіму заради ролі хворих на наркозалежність та загадкову недугу дядька Аміна довелося пройти через надзвичайно складну фізичну трансформацію — він схуд майже на 20 кілограмів, аби правдиво передати виснаження свого героя. Сама ж режисерка Джулія Дукурно зізнавалася, що після свого попереднього вкрай агресивного та провокативного боди-горору «Титан» хотіла змінити тон і зняти дещо більш емоційне, ніжне й спрямоване на боротьбу з суспільним онімінням та байдужістю.

Крім того, центральна хвороба у фільмі, яка поступово перетворює інфікованих на мармурові статуї, що кришаться та виділяють пил, є масштабною та прозорою метафорою на кризу ВІЛ/СНІДу 1980–1990-х років. Дукурно навмисно обрала цю історичну паралель, оскільки виростала в ту епоху і прагнула через художню пересторогу викрити руйнівну силу страху, суспільної стигми та табу, які ізолюють хворих людей замість того, щоб надати їм співчуття.

Трохи про режисерку Жюлія Дюкурно

Джулія Дукурно народилася в Парижі в родині лікарів (її батько був дерматологом, а мати — гінекологом), що значно вплинуло на її творчий інтерес до теми людського тіла та фізичних трансформацій. Спочатку вона вивчала англійську літературу та філософію в Сорбонні, після чого вступила до престижної французької кіношколи La Fémis, де спеціалізувалася на сценаристиці.

У кіно вона здобула всесвітню популярність завдяки своїм сміливим стрічкам у жанрі боди-горору, які досліджують теми ідентичності та тілесності. Її режисерським повнометражним дебютом став фільм «Сира» (Raw, 2016) про студентку-ветеринарку, а справжнім тріумфом — стрічка «Титан» (Titane, 2021), яка принесла їй головну нагороду Каннського кінофестивалю — «Золоту пальмову гілку» (зробивши її першою жінкою, яка виграла цей приз самостійно).