Ти і я - ми живемо по різні лісу бо́ки.
Ти і я - ми терпляче визираємо у віконця.
Не йдемо нікуди до людської толоки.
Літнє небо млоїть, притискає до долу Сонце.
Почекаємо, поки вийде повня, і вщухне у світі гвалт,
Поки ляже глибокий сніг і ніч ляже на нього спати.
Ми вдягнемося тепло, вийдемо із затишних хат,
Кожен із свого боку увійдемо в ліс і піде́мо блукати.
Ти і я непо́спіхом пройдемо́ всі стежинки,
Ніби лінії долі на розкритій долоні білій.
Шурхотітимуть з сосон іскристих бажань сніжинки,
І загадуватиму що скажу, як зустріну, милій.
Я спитаю, мабуть, як змогла вона в ліс увійти,
До якого нікому раніше дорога була невідома,
Як вона прослизнула між снігу осяйних листів,
Серед літер-дерев, що скидають торішні тире і коми.
А вона усміхнеться, мабуть, і мені відповість,
Що хотіла й сама про це диво мене запитати.
Зрозуміємо ми, що ростили із паростків ліс
Вдвох, задовго до того, як трапилось врешті спізнатись.
