Тож тіло, що колись тягнулося до тебе, починає відступати.
І я сумую за теплом твоєї руки,
тієї, що так природно знаходила мою на задньому сидінні,
наче між нами існувало негласне правило.
Я сумую за тим, як притискалася до твого тіла
на холодному балконі, дивлячись на те поле —
мати кличе свою дитину вдалині,
а ми говоримо про те, як прекрасно було б жити в селі,
серед природи й спокою.
Я мала б помітити твою відстороненість удень,
мала б надати їй значення.
Але я лише стояла осторонь,
дивилася, як ти граєшся, мов дитина,
чекаючи, що ти повернешся
й попросиш у мене ще трохи любові.
Усе, чого я хотіла, — це віддати її.
