Частина І. Прижиттєва.
(присвячено другу)
1.
Макс живе один у квартирі – вчиться в університеті, бухає.
Сидить в генделиках із судоку, постійно в бійки встрягає.
В квартиру навпроти заїжджає пара – Макс випадково дізнався.
Боксер і Дівчина з Червоним Волоссям – Макс каже їй, що закохався.
Ось так іде, дзвонить у дзвінок, стоїть на порозі в одних трусах.
І каже через боксера плече:
«Знаєш, мала, ти не в тих руках.
Ми із тобою повінчані небом,
Маємо спати рАзом,
Маємо слухати Цепелінів
І просинатись під гАзом.
Маємо тертися голою шкірою,
Знемагаючи від любові.
Кинь чоловіка – іди до мене»…
Боксер б’є, в Макса повний рот крові.
Макс лежить на майданчику, чує сварку за дверима.
Чує – він кричить, вона плаче. Так і знав – все негаразд поміж ними.
Макс довго дзвонить, грюкає в двері – ніхто йому не відчиняє.
Макс заповзає до себе, лежить на долівці, ледь не конає.
2.
Назавтра Макс тяжко виходить з піке,
Приходить і каже коханій таке:
« Знаєш, мала, вже ніколи й ніде
Інша любов більше нас не знайде.
Такий шанс дається один на сотню життів,
Якби ти не шукав, як би ти не хотів.
Ні кілометрами, ні штампами, ні стінАми
Не відмінити того, що виникло поміж нами.
Треба до останнього триматись за любов таку»…
Боксер б’є кілька разів. Дівчина із Червоним Волоссям плаче й викликає швидку.
3.
Макс з’являється знову за кілька днів – хитається й шепелявить, бо не має передніх зубів.
Дивиться крізь боксера на тендітну постать струнку, бачить вологі очі й порушує тишу лунку:
« Знаєш, кохана, коли торкнемось руками,
Ангели зійдуть з небес і співатимуть з нами.
Битимуть в наших очах вогняні блискавиці,
Щастя нап’ємось із вуст, ніби спраглі з криниці.
Вийдуть моря з берегів і зупиниться час,
Сонце не зійде уже – вічна ніч буде в нас.
Згине із нами весь світ – і народиться знов.
Все, що залишиться в ньому – наша любов.
Лиш коли, вічність потому, ми втратимо сили,
І у обіймах впадем в сну високі ковИли –
Ніжно фіранок торкнеться проміння зорі,
Без гудків, тихо-тихо, відпливуть у моря кораблі,
Сміттєвози й трамваї німотно продовжать роботу.
Світ дріматиме з нами – буде ранок суботи»…
4.
Дівчина із Червоним Волоссям намагалась свого зупинити.
Та хіба ти зупиниш спортсмена, що шалу вогнем оповитий?
Що стільки років збирав медалі, кубки й пояси,
Про якого стільки років говорили на всі голоси,
Який виборов сорок три перемоги і знав поразок,
І якого якийсь шмаркач викидає із спорту наразі…
5.
Макс повернувся з лікарні, коли осінь прийшла.
Тихо співали ангели – хто зна кому?
Дівчина із Червоним Волоссям вночі прийшла.
Все залишила позаду.
Все віддала йому.
*
МАКСІАДА
Частина ІІ. Посмертна.
(присвячено другу)
1.
Макс височить на краю площі – все такий же чорний й стрункий.
Байдуже й весело, як паломник на прощі, дивиться на дівчат і як тане лід ламкий.
Вдягнений знов не по сезону – всі в куртках, він у светрі якомусь.
Посеред цього вавілону – мов туарег серед пісків, мов на порожній сторінці одинока кома.
В чорних татарських очах знову хміль розлився, мов на воді бензинова плівка.
Підходжу, гамуючи жах, відчуваю, як хитається під ногами бруківка.
Слухай, кажу, привіт! Ти ж помер! Він усміхається: Салют, тьоска.
Знову ти ловиш химер? Не галасуй. В тебе є папіроска?
Скільки разів я казав – зупинись, не забивай голову дурнею.
Все що потрібно душі – любов, бухло і квиток до музею.
2.
Ось напівтемний зал, липкі столи якоїсь пивниці.
Тане у мороці дим, чиїсь голоси, чиїсь плями-лиця.
«Як? Я ж тебе хоронив! Була твоя Іра, всі друзі, батько, родина!»
Макс піднімає стакан, ковтає, дивиться, ніби я мала дитина.
«Був січень, стояла холоднеча. На кладовищі крім нас нікого не було.
Ми всі відчували, що тут недоречні. Приперлися, натоптали, порушили чистого снігу тло.
Притягли цю домовину, поставили на лавки, ніби всі працювали у службі доставки.
Ніхто з нас не вірив, що саме ти там лежиш. Вітер підвивав у крихких березах.
І усі дивились із осудом, не впізнаючи. Ніхто не бачив тебе мертвим.
Тим більше – тверезим».
3.
Раптом я помічаю Іру, що сидить поруч із ним – Дівчину з Яскраво Червоним Волоссям.
Значить, все правильно? Ось він – живий. Значить, нічого мені не здалося?
Вона завжди приходила забирати його додому. А він завжди опирався, долаючи хміль і втому.
І вона підливала йому ще і ще, аж поки він потухав, і вона вела його, тримаючи під плече.
«Слухай, Іріш – кажу. – Ну хоч ти поясни. Мені говорили – Макс помер.
Ми були на похороні, казали – він у раю. Але сумнівались де він насправді тепер.
Хто його підрізав так не знайшли, хто покинув в червонім снігу – гарного й блідого.
Коли хтось із нас помирає у двадцять п’ять, таке не додає впевненості в хепі-енді нікому».
4.
Але Дівчина з Червоним Волоссям не відповідає.
Знаходить сигарети, запалює по одній мені, собі й йому.
Встає, бере Макса під лікоть і з ним вночі зникає.
І я чую із темряви її голос, і як вона каже невідомо кому:
«Ми із тобою повінчані небом.
Маємо спати рАзом.
Маємо слухати Цепелінів
І просинатись під гАзом.
Маємо тертися голою шкірою,
Знемагаючи від любові.
Навіть коли серця наші більше
Не перекачують крові»…
P.S.
Лише кілька місяців потому згадав, кому можна написати, розпитати що й до чого. Знайшов контакт, написав в телеграмі. Поспілкувалися, трохи розповіли одне одному про власні справи. Втім, не надто вдаючись у подробиці. І тоді я пишу:
«Слухай, ти ж пам’ятаєш Максову Іру, ну ту, з червоним волоссям? Не знаєш про неї нічого?»
«Ну, ми з тих пір не перетиналися, але мені хтось ніби казав, що там сумна історія. Вона, ніби, померла невдовзі. Ніби щось там із онкологією, а може й ні. Не пам’ятаю вже».
«Жесть, звісно. Шкода».
«Так. Красива жінка була».
